Розпашіла Наталка відскакує від бурячкового Миколи, вдає, що складає на столі папери:
– Ссуки, у дірку замка підглядають… Кажу тобі, чим скоріше відбудемо похорон, тим скоріше перестануть балакати…
– Не хотілося б, щоб дитина чула весь бруд…
– Нехай чує, менше рота буде відкривати… і на спадщину теж… Між іншим, найкраще для нас усіх буде, як ти малу відправиш зразу ж після похорону десь за кордон. Хай там вчиться…
– Треба подумати…
– Думати треба, як присвоєні цією повією гроші повернути…
Ах ти ж мародерка! Стерв'ятниця підла! Теж мені ще возомніла себя престолонаслєдніцей, кінська голова, твою мать! Думаю, що мій удівець має мені достойнішу заміну, ніж ця стара шльондра! Хоч би тут не жаль було програвати…
Але жінку більше ці двоє не цікавлять. І весь цей диявольський спектакль. ЇЇ пече: завіщо? Чому так рано… так безглуздо?..
Доконав жінку убогий сосновий, оббитий, як за комуністів, червоною тканиною, гріб, що сумно червонів у залі засідань, і купка дешевих паперових вінків: до речі, якщо вірити газетам, минає третій день, пора б і… а тут ще й кіт не валявся. Чи не думають вони мене поночі загребти на якомусь цвинтарі на околиці, як останню проститутку?! От бля… !
– Багатому легко жити, та важко вмирати: із собою ж нічого не візьмеш на той світ, приходиться на цьому все залишати… А це, певно, таки дуже нелегко… – Жінка аж перечепилась через ту філософію, що долинала з коректорської. Зазирнула у прочинені двері: хто ж там такий мудрий? Ти ба! Розверзлась словом безсловесна Галина Карпівна… Ну, дають! – і раптом жінку охопив такий розпач, така мука, такий жаль за втраченим земним раєм, що вона завила совою, лякаючи розслаблену її наглою кончиною челядь.
Гаспид, наляканий було Князем, вискочив радісно із щілини в підлозі, підхопив її виття, заохочуючи до шабашу всю місцеву чортівню. «Народна ідея» заходила ходором, із зали засідань вилетіла, як торпеда, червона домовина і пішла колами-колами по управі, а за нею – барвистою зграйкою – дешеві паперові віночки. Обезуміла челядь кинулася врозтіч, хрестячись та волаючи до Бога…
Та враз усе стихло. Домовина з гуркотом упала з-під самої стелі, із дверей кабінету випав з вінком на шиї посірілий Микола.
– Лікаря! Попа! – зарепетувала секретарка. На першому поверсі запахло ладаном – привезли попа. На другому – повіяло сіркою і глухий утробний голос сказав жінці:
– Я можу повернути тобі твій рай нечестивий, але в обмін… сама знаєш на що…
І бліда, як сама смерть, жінка відповіла:
– Я згодна.
БУРІ
Мабуть, тої п'ятниці були магнітні бурі, бо працівники ліги «Народна ідея» скаржилися на головний біль, запаморочення, декому навіть щось там увижалось, а самого голову з передінсультним станом відправили у «Феофанію». Наталка об'явилась в управі аж через тиждень, казала, що їздила провідувати батьків, але по очах було видно, що бреше. І тільки безсловесній Галині Карпівні Наталка призналась, що знайшла себе на другий день аж за Броварами на Чернігівській трасі і автостопом добиралась до столиці, лиш не уточнила, чого так довго.
ПОЛІТ
Коли бліда як смерть жінка, сказала, що згодна, панотець Юра Бойчук вийшов за двері ліги «Народна ідея», дивуючись, що він тут робить у такий пізній час. Та ще більшим було його здивування, коли просто з вікна другого поверху вилетіла розпатлана, бліда як смерть жінка верхи не то на здоровенних ночвах, не то, Господи прости, на домовині і, круто набравши висоту, полетіла в напрямку Святошина. На плечі у жінки сидів не то ворон, не то… свят-свят!
Тим часом постаріла на тринадцять життів Маргарита летіла в темному небі над Києвом, і душа її грішна замерзала від холодного північного вітру і важкого передчуття. Ніби з чимось чи кимсь прощаючись, домовина зробила коло над Дніпром, далі – над велелюдним Хрещатиком, пролетіла повз темні вікна порожньої квартири. Коли підлітали до Пущі-Водиці, Маргарита побачила як долоні свою дачу, темну хмару над нею, і серце її болісно стислося. Вона хотіла заплакати, але не посміла. Хотіла кинутися вниз головою, але мов приросла до свого летючого човна. Над нею і під нею була безодня. Чорна бездна зяяла у душі Маргарити.
Гаспид сидів на її плечі, як на краю безодні, і боявся поворухнутися. Але те, що їх чекало попереду, було страшніше за безодню.
Вони летіли все далі й далі на захід. Позаду залишилось неонове сяєво столиці, внизу проминали дрібні розсипи нічних вогнів Фастова, Вінниці, Жмеринки, Хмельницького… Осяяні місячною повнею поля, ліси та переліски, кучеряві села, рухливі стрічки залізниць та автошляхів, тьмяні свічада ставків, лискучі змійки річок… Маргарита і не уявляла собі, яка красива нічна Україна. В небі над Чернівцями летюча домовина взяла злегка на північ, піднімаючись все вище і вище, аж доки не причалили до вершини безлісої гори, над якою легенько погойдувався здоровенною повітряною кулею блідий, як мрець, місяць. Все було як і колись: у високій темній траві роїлись світлячки і снували голубувато-молочні тіні. Торкнувшись землі, Маргарита теж стала тінню, і, як сомнамбула, пішла туди, де в мертвецько-синьому сяєві місяця чекав на неї Князь.
КНЯЗЬ
Князь, зодягнений у чорну з голубою іскрою опанчу, в чорну крисаню, широченні краї якої затіняли його обличчя кольору мертвого місяця, возсідав, як на сизій хмарі, на троні з переплетених людських тіней і похмуро чекав, коли Маргарита підійде ближче. Чи Князь був уже не той, чи Маргарита була вже не та, що колись, але в її скам'янілому серці не ворухнулась жодна жилка, не спалахнула жодна іскра.
Чорна крисаня ледь хилитнулася, і глухий, підземний голос строго сказав:
– Маргарито, ти надто довго випробовувала моє терпіння. Занадто довго, щоб я тобі простив. Між іншим, чоловік твій виявився набагато розумнішим і зговірливішим (тут Маргарита здригнулася, їй навіть здалось, що зовсім поряд прошмигнула лякливо схожа на Миколу тінь). До речі, не зважаючи на твої слізні прохання… Але ти ще не виконала сповна свою маленьку задачу у моїй диявольській супермісії, тому я вирішив поки що залишити тебе у твоїм нечестивім земнім раю, однак… ти знаєш, за яку плату.
– Знаю, Князю, і готова, – прошепотіла Маргарита, і їй знову привиділось, що зовсім поряд, але вже праворуч, прошмигнула іудою Миколина перелякана тінь.
– Приведіть її, – наказав Князь.
Маргарита щосили склепила повіки, але все одно бачила крізь них, як два дебелі, фіолетові, як нігерійці, чорти підвели попід руки напівсонну Даруню. Але, уздрівши Князя, дівчина враз стрепенулася, залементувала, пристрасно палаючи очима, як обкурена наркоманка, та ридаючи від пристрасті, мов… колись вона, юна Маргаритка:
– О Князю, бери мене! Візьми моє тіло і душу! Прошу тебе, прошу, прошу…
– Дивись, Маргарито, добре дивись, за ЩО ти купила в мене собі рай нечестивий. – Голос Князя, холодний і жорстокий, різав Маргариту на криваві кавалки: – Дивися, жінко, продажніша за Іуду Іскаріота, пекельніша за пекло, дивись і не плач.
І Маргарита дивилась сухими до різі очима, як Князь брав її невинне дитя, брутально і хтиво, наче Микола в сауні дешеву київську школярку-повію, дуріючи від болю, стиду і гніву, проклинаючи свою захланність, свою ненасить…
