здоровенну кришталеву вазу на письмовім столі в Тодоровім кабінеті. Довго, з насолодою аранжувала букет: поправляла квіти, розправляла листя, вдихаючи прісний трав'янистий запах пишних півоній. Потому сиділа до опівночі на балконі своєї спальні, як в ложі театру тіней, і дивилася дивну виставу, яку розігрували перед нею темні дерева, легкий вітерець і блакитний місяць уповні.
* * *
А вночі їй знову приснився шум, різкі голоси — чоловічий і жіночий, грюкіт і гул від'їжджаючого авто. Все повторилось, як минулої ночі, крім одного — Віорелія Віорелівна вже не бігла вниз, не перевіряла, чи там хтось є. Проте вона не на жарт стривожилась, бо коли серйозно задуматись над тим, що з нею відбувалося, то виходило з двох одне: або в її хаті щоночі твориться щось непевне, загрозливе для них з Тодорікою, або ж вона захворіла нервово і в неї почались галюцинації. Обидва варіанти були невтішні.
Із цими тривогами і спустилась Віорелія Віорелівна на кухню, де вже, на превеликий її подив, поралась Жоржетта. На кухоннім столі у мисках стояли помиті овочі, зелень, почищена картопля.
– Ти що, дитино, ще звечора тут? — спитала вражена Віорелія Віорелівна, але помітивши як Жоржетта знервовано смикнулась, перевела мову на справи кулінарні і на гурманські смаки Тодора Йоновича, який любить печеню в горщечках, але запечену в селянській печі, на вугіллі, а не в мікрохвилівці. Торік спеціально привозив пічника із села, щоб той справжню селянську піч зі шпаргатом 7 виклав на літній кухні. А от дров для печі Тодор Йонович не встиг заготовити, то буде печеня з газової духовки, що, на її думку, одне і те ж.
На цьому тема розмови вичерпалась. Мовчазність Жоржетти ще більше насторожила хазяйку. І вона з острахом спостерігала, з якою вправністю, чи радше, як їй здавалося, з хижістю, служниця орудує ножем, шинкуючи зелень та овочі.
«Ні, я таки, видно, з глузду з'їжджаю від одинокості… — думала. — Але, як би там не було, лиш приїде Тодоріка, відпущу цю дику, незрозумілу дівку, а сама поїду по внуків… Міля ж хай вибачає: треба було виховувати племінницю…»
За якусь годину стук ножів, брязкіт посуду на кухні стих. Запахло прянощами і смажениною, а жінки мовчки заходилися накривати на веранді стіл, позиркуючи у вікна на шум проїжджаючих по вулиці авто.
Нарешті дюралюмінієва брама розсунулась і на подвір'я вповз джип із довгожданим Тодором Йоновичем за кермом. Жінки вискочили навстріч одночасно, що неприємно вразило Віорелію Віорелівну, переконану, що прислузі не конче зустрічати господаря поперед його дружини. Вразила запобігливість Жоржетти, видно, і Тодора Йоновича, бо, вийшовши з машини, він став як стій і так стояв, вирячившись та багровіючи, довгенько. Стривожена реакцією чоловіка, Віорелія Віорелівна заспішила виправити ситуацію:
– Це Жоржетта. Замість Мілі… Мілина родичка… Міля пішла від нас, каже, що не годна вже, і от… племінницю привела…
Почувши це, Тодор Йонович щось буркнув і, навіть не привітавшись, ринувся в дім і зачинився у своєму кабінеті.
Присоромлена непривітністю чоловіка, всією цією, м'яко кажучи, дивною зустріччю, Віорелія Віорелівна, по-своєму розцінивши поведінку Тодора, сердито напустилась на прислугу:
– Жоржетто, прошу тебе, знай своє місце і не лізь поперед батька… — І вмовкла, вражена сталевим зблиском ненависті в гарячих циганських очах дівчини. Але вже за мить Жоржетта вибачливо усміхнулась і побігла на кухню. Віоріці, що й досі стояла ні в сих ні в тих посеред подвір'я, здалося, ніби з глибини дому донісся якийсь шум, приглушені сердиті голоси, грюкіт дверима, але, доки вона ввійшла, все стихло. Лиш на кухні завзято перетирала рушником тарілки та чашки Жоржетта.
«Видно, в мене щось таки з нервами, — зовсім розгубилась Віорелія Віорелівна. — Знову все як серед ночі: ті ж голоси, а чоловічий таки схожий на… але ж його не було! Стефа не брехала б…»
За півгодини Тодор Йонович вийшов до столу, у свіжій сорочці, звично стриманий і поблажливо-зверхній, мов нічого й не сталося. Хоч, власне, нічого й не сталося. Як кожен розбещений владою і грошима чоловік, Тодор Йонович мав право на власні слабкості і не завжди церемонився з людьми, які йому чимось не подобалися або не догодили. Видно, чимось не сподобалась йому і Жоржетта, думала Віорелія Віорелівна, милуючись, з яким смаком чоловік споживав свою улюблену печеню з горщечка. Навіть хвалив. Вона хотіла під хороший настрій попросити в нього дозволу поїхати за онуками в Букурешт, він-бо знає, як в тому Букурешті парко, аж варко, влітку. А тримати їх на курортах Констанци чи на дачі в Сінаї — ні грошей, ні часу в дітей не стачить. А тут — величезний дім, сад розкішний, город до річки… Але не наважувалась, потерпаючи, щоб її балачка знову не зіпсувала чоловікові настрій. Про покоївку теж не згадували, та й вона, налякана, не показувалась.
Та Тодор, запиваючи ситний обід крижаною мінералкою, сам спитав, ніби між іншим:
– Ти, здається мені, збиралась до дітей? От завтра-післязавтра й поїдеш. А цю… Мілину родичку, відпусти… Тобі потрібна прислуга твого віку і така, щоб не страшно було на неї дім покинути, а не якась… ні до чого не здала дівка. Ти мене зрозуміла?
– Тодоріко, вона мені теж не подобається. Така груба, нахабна, але ж… Міля… Мені здається, до неї хтось в ночі приходить… І вчора, й позавчора… Мені страшно…
Тодор Йонович уважно подивився на дружину:
– Ти впевнена?
– Авжеж, я чула голоси, — твердо сказала Віорелія Віорелівна, боячись, аби чоловік не запідозрив у неї нервового зриву. — Це міг бути, звичайно, її наречений… А потім…
Вона хотіла розказати Тодоріці за одним і про жіночу шпильку для волосся, знайдену в його кабінеті, але він, полегшено зітхнувши, перебив сердито:
– Тим більше вижени! І то вже, коли не хочеш, щоб вона накоїла якогось лиха!
Одразу ж по обіді Тодор Йонович від'їхав, пояснивши, що привіз із Німеччини суперсучасні технологічні лінії для броварні, а під вечір мають надійти рефрижератори зі свининою для ковбасного цеху, тож мусить всім цим розпорядитися, бо ж без нього ніхто й пальцем не кивне.
Прибравши на веранді, Віорелія Віорелівна пішла на кухню. У дверях зіткнулась із Жоржеттою. З виразу обличчя тої зрозуміла, що покоївка все чула. От і добре. Не треба буде пояснювати чи виправдовуватися. Слово чоловіка для неї закон. І це всі знають. Отож Віорелія Віорелівна з легким серцем сказала наїжаченій прислузі:
– Мені прикро, Жето, але ти сама чула, що сказав Тодор Йонович. Тож можеш бути вільна. Хоч постривай, я тобі заплачу…
– Пані, — неждано для Віоріки в голосі Жоржетти забриніли сльози, — ради Бога, не проганяйте мене! Я нічого поганого не зробила! І не зроблю. Не слухайте його… ну, чоловіка свого. Дозвольте мені залишитись хоч на трохи… Мені так потрібні гроші… А роботи не знайти, ви ж знаєте… Люба пані, прошу вас… І не бійтесь чоловіка: я не буду йому на очі попадатись… А сьогодні… він на ніч все одно не приїде…
– А ти звідки знаєш? — сторопіла просто-таки Віорелія Віорелівна.
– Знаю, я все знаю. Всі знають… Не я, а він вам добра не хоче. Він
