Через годину до рубки навідався командор Томасон — невдовзі мала відбутися зміна вахти. Разом з ним прийшов і капітан Павлов. Я відзвітував, що політ відбувається в цілковитій відповідності з графіком, а потім мічман Ендрюс доповів про результати свого аналізу. Капітан Павлов дуже цим зацікавився, негайно викликав на зв’язок головного математика з наукової групи й у властивій йому в’їдливо-ввічливій манері поцікавився, чому такий аналіз не було проведено раніше. Велемовні пояснення професора коротко зводилися до того, що не варто марнувати дорогоцінний час, коли за день-другий все й так з’ясується. Павлов таку аргументацію рішуче відкинув і настійливо порадив без зволікань зайнятися цим питанням, а як консультанта з систем зв’язку направив до нього мічмана Ендрюса. Головний математик був явно незадоволений отриманим завданням, проте заперечувати не став.
А за п’ять хвилин до четвертої на місток прибули лейтенант Михайленко й суб-лейтенант Кох, які мали змінити нас з Елі на вахті. Їх супроводжував начальник десантної служби майор Алавес з двома своїми сержантами. Самовільна поява в рубці керування десантників була річ нечувана, і Томасон здивовано запитав:
— У чому річ, майоре? Що сталося?
Алавес мовчки дістав лазерний пістолет і спрямував його на шкіпера. В руках Михайленка, Коха й обох сержантів-десантників також з’явилася зброя, щоправда, не така грізна — звичайні шокери, постріл яких не вбивав і не ранив, а лише приголомшував. Утім, це нітрохи не применшувало зловісності ситуації.
— Панове, — промовив майор. — Прошу не робити ніяких дурниць. Ми не збираємося завдавати вам шкоди, просто настав час змінити командування. Саме зараз мої підлеглі беруть під контроль усі корабельні служби.
Від несподіванки мене буквально паралізувало. Обличчя Томасона побагровіло, а Павлов навпаки — став блідий, мов небіжчик. Елі часто закліпала очима, либонь, не в змозі повірити, що це відбувається насправді. До смерті налякана Ліна міцно притислася до задньої стінки рубки, ніби в намаганні злитися з нею.
— Це бунт! — нарешті вичавив з себе шкіпер.
— Ні, сер, — незворушно заперечив майор. — Це лише превентивний арешт. Ми діємо за наказом вищого керівництва.
— Чорт… — тихо, майже пошепки, мовив Павлов. — Чорт! — повторив він уже гучніше. — Це Фаулер?
— Так точно, сер. Адмірал Фаулер. Ми виконуємо його розпорядження. Корабль прибув у систему Аруни і тепер переходить під моє командування — тимчасово, поки ми добиратимемось до планети. А там нас чекають друзі. — Тут майор дозволив собі посміхнутися. — Але, звісно ж, не земляни. Всю цю історію з дослідницькою базою Земної Астроекспедиції та проектом „Атлантида“ вигадав сам адмірал — аби ви мовчали й нікому не обмовлися, що насправді ми летимо не до Вецена, а сюди.
Капітан пригнічено зітхнув.
— Авжеж, добряче він пошив мене в дурні. І я нічого не запідозрив. Хоча мав би відчути якусь каверзу, коли Фаулер нав’язав мені десантний загін не з моєї бригади.
— І пілотів у Четверту групу, — похмуро додав Томасон, кинувши нищівний погляд на Михайленка.
— Але ж це… піратство! — зненацька втрутилась Елі; голос її зривався від обурення. — Піратство, яким займається сам начальник Астроекспедиції!
Павлов сумовито глянув на неї:
— Це не піратство, дівчино, а значно гірше. Це змова з метою державного перевороту. Події сімнадцятирічної давнини деяких людей нічого не навчили. До пори до часу вони принишкли і потроху готувалися до нового путчу. Заколотники організували базу в цій глушині, посеред реліктової аномалії, куди ніхто з доброї волі не поткнеться, викрадали кораблі й доправляли їх сюди, а на самій Октавії таємно вербували нових прибічників. Адже так, майоре?
— І так, і ні, капітане. Ви неправильно вживаєте слова. Ми не заколотники, а революціонери, і готуємо не путч, а народне повстання. Колись ви теж так вважали, але протім зреклися своїх переконань, вам забракло мужності продовжувати боротьбу. Проте не всі виявлися такими легкодухими. І в Планетарній Армії, і у Військово-Космічних Силах, і в Астроекспедиції залишилися здорові сили, що зберегли вірність ідеям великого адмірала Шнайдера.
Згадка батькового імені вивела мене зі ступору. Я швидко прикинув, що з усіх присутніх заколотників лише у майора Алавеса є смертельна зброя — лазерний пістолет. Якщо я заволодію ним, то…
Щойно я скочив з крісла, щоб накинутися на майора, як мене вразив удар шокера. Я так і не дізнався, хто стріляв.
2
За три дні „Маріана“ досягла планети і здійснила посадку. Весь цей час я провів замкнений у своїй каюті, не спілкуючись ні з ким, окрім Ліни, яка під наглядом охоронця приносила мені їжу. Щоразу ми мали можливість перекинутися лише кількома словами, і від неї я з полегшенням довідався, що захоплення корабля обійшлося без людських жертв. Усі старші офіцери, більшість молодших, а також деякі прапорщики, сержанти й кілька науковців, що чинили опір, тепер перебували під арештом. Інші члени екіпажу вимушено підкорилися заколотникам, до лав яких, крім десантного загону та пілотів Четвертої групи, увійшло ще з десяток людей, які чи то від самого початку брали участь у змові, чи то добровільно приєдналися до неї. Серед них виявився й Гарсія. Його відразу випустили з ізолятора, і, за словами Ліни, поводився він цілком нормально…
Про те, що ми приземлилися, свідчило незначне зменшення сили тяжіння, коли було вимкнено інерційні компенсатори. Невдовзі по тому трохи збільшився тиск повітря — з чого я зробив цілком логічний висновок, що щільність атмосфери на цій планеті дещо вища, ніж на Октавії.
Приблизно через півгодини до моєї каюти ввійшли двоє озброєних десантників і передовсім вкололи мені дозу імуномодулятора — стандартна процедура при висадці на іншу планету зі своїм комплексом хвороботворних вірусів, бактерій та мікробів, до яких мій організм ще не був пристосований. Потім на мене надягли наручники і вивели в коридор, де вже перебували інші заарештовані пілоти, зокрема й Елі. Протиснувшись до мене, вона незграбно схопила мене за руки — на її зап’ястках, як і у решти, також красувалися „браслети“.
— Як ти, Сашко?
— Та ніби нормально… Звісно, для такої ненормальної ситуації.
Вона зітхнула:
— Зі мною так само. Ну й устряли ми в халепу, нiчого сказати…
Нас відконвоювали до виходу з корабля, де на команду захопленого фрегата чекало зо три десятки флаєрів з написом „SG“ на фюзеляжі, що очевидячки означало Space Guard — Космічна Гвардія. Як правило, до відання цього підрозділу ВКС належать наземні космодроми, космічні станції та орбітальна авіація. Спускаючись по трапу, я встиг роздивитися довкола і переконався, що на стоянках здебільшого знаходяться планетарні (як називають їх військові) або, за цивільною термінологією, каботажні кораблі, здатні літати лише в межах системи. І тільки вдалині виднілося кілька легких міжзоряних суден з додатковими парами вакуумних емітерів, які, без сумніву, на порядок покращували їхні ходові якості в умовах місцевої аномалії.
При посадці у флаєри нас з Елі розділили, і я опинився в товаристві Павлова, Томасона, Крамера, Роско й Топалової. За охоронця нам слугував майор Алавес, а місце водія займав сорокарічний чоловік у незнайомій військовій формі. Проте рангові відзнаки в нього були цілком стандартні й указували на звання полковника.
Павлов зміряв мене втомленим поглядом і запитав:
— Як ви, Вільчинський?
— Нічого, сер, — відповів я і мало не додав: „В усякому разі, краще ніж ви“.
Капітан і справді мав кепський вигляд. Його обличчя було блідим і змарнілим, з хворобливим
