— Він готує новий заколот на Октавії, — сказав я. — Та ще й за участі Ютланда — а це вже міжпланетна війна. До того ж він викрадає кораблі — а це вже піратство.
— Ну, передовсім, „кораблі“ слід замінити на „корабель“. Викрадення „Маріани“ було єдиним у своєму роді військово-політичним актом. Хитрющий лис, як підступно він це влаштував! — У голосі Павлова виразно вчувалася злість. — Твоєму батькові немає потреби викрадати кораблі, він їх просто купує. Грошей у нього достобіса.
— Знаю, — кивнув я. — Ендокринол. І це ще один момент, який мене дивує. Ютланд, м’яко кажучи, не дуже розвинена планета, а проте тільки тут уміють синтезувати цей препарат. Ще на Октавії я читав, що всі спроби фармацевтичних компаній повторити його формулу завершувалися фіаско. Один лише концерн „Байєр“ витратив на дослідження понад тридцять мільярдів — і просто викинув ці гроші на вітер.
Капітан хмикнув.
— Виявляється, головного ти не знаєш. Насправді ендокринол не синтезують, а добувають. Він міститься в місцевій рослині з хитромудрою науковою назвою, яку я не запам’ятав, але зазвичай її називають просто вуховертом — за специфічною формою листя.
— Ага, тепер зрозуміло, — кивнув я. — Це слово мені зустрічалося в новинах. Здається, мовилося про цьогорічний урожай вуховерту. Я вирішив, що йдеться про якусь сільськогосподарську культуру, і навіть не подумав пов’язати її з ендокринолом.
— А зв’язок тут безпосередній. Вуховерт — стратегічний продукт Ютланда, запорука його стрімкого економічного й технологічного зростання. На місцевих переробних заводах з вуховертової сировини видобувають ендокринол, потім його таємно перевозять на Вавілон, а там через низку підставних фірм він потрапляє в лабораторію „Ю. Л. Кемікел“, де його начебто синтезують, а насправді лише піддають додатковому очищенню. А на вторговані гроші — знов-таки, через підставні фірми, — уряд твого батька купує кораблі, високотехнологічне обладнання і багато іншого, що потребує планета.
— Вірніше, — похмуро уточнив я, — що потрібно для нового путчу.
— Е, ні, все не так просто. Твого батька можна назвати ким завгодно, але не безпринципним владолюбцем. Я б навіть назвав його альтруїстом… якби не методи, до яких він ладен був вдатися, щоб „ощасливити“ Октавію. Як імператор Ютланда, адмірал Шнайдер насамперед дбає про інтереси своєї нової країни. Так він мені сказав, і я йому вірю. Попервах його співробітництво з колишніми колегами по путчу мало суто бізнесовий характер — вони організували на Вавілоні необхідну інфраструктуру для збуту ендокринолу, а він платив їм за це солідні комісійні. На той час така секретність була продиктована лише економічними міркуваннями: твій батько прагнув чимшвидше повернути Ютланд у космічну еру — а для цього необхідно було вкласти в планету величезні кошти, які ніхто задарма не дав би. Торгівля ендокринолом дозволяла залучити ці кошти — але за умови збереження монополії на його виробництво.
— Ясно, — сказав я. — Адже монополія дозволяє гранично накручувати ціни й отримувати надприбутки. А оскільки на Ютланді всім відомо, з чого виробляють ендокринол, то звідси випливає логічний висновок — треба тримати в таємниці саме існування планети.
— Саме так. Лише наївна людина могла розраховувати, що навіть за найжорсткішого контролю вдасться запобігти вивезенню з Ютланда насіння й розсади вуховерту. А твій батько аж ніяк не наївний. Він розраховував за три-чотири роки накопичити у вавілонських банках достатньо грошей для подальших інвестицій в економіку країни, після чого зняти завісу секретності й уже цілком легально вторгувати ще певну кількість трильйонів, поки решта планет займатимуться культивуванням власних вуховертових плантацій.
— Гаразд, — промовив я, — приймається. Проте зазначу, що минуло не три-чотири роки, а п’ятнадцять… Ну, нехай менше. Адже спершу слід було налагодити збут, та й медики не одразу прийняли ендокринол, а попервах ставились до нього з упередженням. Припустімо, маховик надприбутків розкрутився на повну силу років десять тому.
— Одинадцять, — уточнив Павлов. — І все було б добре, якби не виявилася одна вкрай неприємна обставина. Пробні посіви вуховерту на інших планетах засвідчили, що він належить до групи так званих інфантильних рослин. Це означає, що… А втім, кому я пояснюю. У тебе ж супутна спеціальність біологія.
Я мовчки кивнув, обдумуючи щойно почуте. Інфантилізм деяких видів флори досі залишався загадкою для науки. З якоїсь нез’ясованої причини рослини-інфанти не приживалися в чужих світах. І справа була не в кліматі, не в складі грунту й повітря, не в спектрі сонячного випромінювання — всі ці фактори враховувались і відтворювались у лабораторних умовах. Але інфанти гинули попри всі намагання біологів. Звідси й виникла їхня назва — мов малі діти, вони вперто не бажали розлучатися з материнською планетою. І що характерно — в космічних оранжереях, що перебували в межах їх рідної системи, такі рослини почувалися чудово. Та варто було віддалити їх на сотню-другу астрономічних одиниць (не кажучи вже про світлові роки), як вони без жодних об’єктивних на те причин починали в’янути. З цього приводу деякі науковці впадали у містику й пропонували фантастичні теорії про якийсь особливий емпатичний зв’язок інфантів з рідною біосферою…
— Отже, — спроквола проказав я, — для збереження монополії на ендокринол не треба тримати в таємниці його походження. Ця монополія є природною — аж поки біохіміки не навчаться штучно синтезувати препарат.
— Висновок правильний, але не найсуттєвіший. Куди важливіше — і страшніше! — те, що природна монополія Ютланда на ендокринол робить цю планету дуже ласим шматком. Таким ласим, що знайдеться чимало охочих встановити над нею контроль. Згадай, Александре, скільки війн точилося в минулому за володіння планетами з багатими покладами корисних копалин. І скільки конфліктів жевріє й зараз. Причому досі йшлося не про якусь унікальну сировину, а лише про легкість видобування й транспортування. А от ендокринолу немає ніде, крім Ютланда. Ти уявляєш, що почне діятися, коли таємниця розкриється?
Я приголомшено труснув головою.
— Це важко навіть уявити. Я взагалі дивуюсь, як досі ніхто не пронюхав про Ютланд. Компанії, зацікавлені в ендокринолі, мають у своєму розпорядженні колосальні ресурси, вони напевно провели не одне розслідування за участю найкращих фахівців.
— Схема поставок складна й заплутана, а на Вавілоні з його чудернацькими законами дуже просто сховати кінці у воду. До того ж про місцезнаходження Ютланда в усьому зовнішньому світі знают лише четверо людей — це Фаулер і ще троє адміралів з вищого командування Ериданських Збройних Сил. Навіть заколотники на нашому кораблі не мали уявлення, куди летять (їм лише сказали, що до живого й здорового адмірала Шнайдера), поки я сам, уже після занурення в інсайд, не повідомив про мету нашої подорожі.
— І все ж таку таємницю не можна зберігати до нескінченності, — зауважив я. — Рано чи пізно все відкриється.
— Певна річ, — погодився Павлов. — І тоді для цієї планети та її мешканців настане Судний День. Тому твій батько витрачав і продовжує витрачати значну частину прибутків від торгівлі ендокринолом на кораблі й озброєння, а паралельно з цим в авральному порядку створює на Ютланді потужний військово- промисловий комплекс.
— І готує новий путч на Октавії, — додав я. — Навіщо?
— Якраз до цього ми й підходимо. Техніка технікою, але не можна не враховувати людського фактору. Кораблі та озброєння можна купити. За належної організації справи, їх можна купувати у великих кількостях, зберігаючи при тому свою анонімність. А от далі виникає питання: з кого комплектувати екіпажі придбаних кораблів? З технічним і обслуговуючим персоналом ще можна дати раду — існує чимало цілком земних професій, що вимагають схожих навичок, тож довго перевчати не треба. А от пілоти та командири — це величезна проблема. На Ютланді їх катастрофічно не вистачає, потрібно ще як мінімум років десять, щоб підготувати достатню кількість кваліфікованих кадрів для військового флоту. На відміну від кораблів, людей купити не можна. Тобто, звичайно, можна — але то будуть найманці, позбавлені почуття патріотизму, ладні будь-якої миті перекинутися на бік ворога. З найманцями твій батько вирішив не мати справи — на мій погляд, цілком виправдано. Щоправда, тут мешкає кілька тисяч ериданців, проте називати їх найманцями було б неправильно. Здебільшого це учасники заколоту сімнадцятирічної давнини, яких після тих подій звільнили з лав Збройних Сил, а дехто навіть відсидів термін у в’язниці. Потім вони разом з родинами емігрували з Октавії і таємно були доправлені на Ютланд. Всі кандидатури особисто розглядав адмірал Шнайдер, це цілковито віддані йому люди, а що важливіше — високопрофесійні офіцери, які зараз
