розумієш, що моєї вини в цьому нема. Я не обирав собі батька і не відповідаю за його вчинки.
— Зате ти міг би розповісти мені про нього. Давно, ще в коледжі. Ти завжди казав, що я твоя найкраща подруга, що не маєш нікого дорожчого й ближчого за мене, що цілком мені довіряєш. А виявилося, що все це лише красиві слова. Ти так і не довірив мені найголовнішої своєї таємниці.
— Зрозумій, нарешті, що я боявся втратити тебе.
— Отже, ти не вірив у нашу дружбу. Не вірив, що я по-справжньому люблю тебе… тобто, по- справжньому дружу з тобою… ну, маю на увазі, люблю тебе як друга… — Вона замовкла, остаточно заплутавшись.
— От ми й дійшли до найголовнішого, — констатував я. — Саме тут і криються всі наші проблеми. Давай-но розберемося в природі нашої любові. Розберемося раз і назавжди. Ти добре знаєш, як я ставлюсь до тебе. Я ніколи не приховував, що для мене ти найжаданіша дівчина на світі. А ти до слова „любов“ завжди прикріпляла слово „дружба“ — як знак обмеження швидкості на автостраді. Ти повсякчас тримала дистанцію між нами — невелику, та все ж дистанцію. Якщо по чесному, то саме ти винна, що я не довірився тобі цілком. Ми з тобою були в нерівних умовах… Чи, може, ні? — Я міцніше стиснув її плечі й допитливо подивився їй у вічі. — Може, ти лише прикидалася? А насправді хотіла і хочеш мене так само, як я…
Тут Елі спритно вивернулась і звільнилася від моїх рук, залишивши у мене свій халат, а сама притьмом кинулася до спальні.
Якби я забарився бодай на мить, вона б напевно забарикадувалась у кімнаті, а потім, можливо, й викликала поліцію. Проте я встиг добігти до дверей, перш ніж вона зачинила їх, і сунув через поріг ногу, отримавши відчутний удар по коліну.
Не зважаючи на біль, я протиснувся до спальні, а Елі, переконавшись, що не зможе виштовхати мене, відступила в куток. Без халата вона залишилася в одній білизні, явно надягненій в очікування Ліниного повернення — коротенька прозора сорочка, що ледве доходила до талії, такі ж прозорі трусики й білі ажурні панчохи з мереживними підв’язками.
— Відвернися! — викрикнула Елі. — Не витріщайся на мене!
— А якщо я хочу витріщатися? Якщо хочу милуватися тобою… і кохатися з тобою.
— Ні! Ні! Йди геть!
Я підступив до неї впритул.
— Скажи це переконливіше. Скажи, що не любиш і ніколи не любила мене. Тільки не приплітай сюди дружбу. Скажи, що не хочеш мене, і я піду. Піду назавжди, викреслю тебе зі свого життя. Ти знаєш мене вже шостий рік. Знаєш, що я так і вчиню. Ну?!
Зібравшись на рішучості, Елі заговорила:
— Іди звідси, дай мені спокій. Я не люблю те… — Зненацька вона схлипнула. — Ні, не можу! Це неправильно! Я не хочу втрачати тебе, Сашко. Не залишай мене, прошу…
Я обійняв її, а вона притислася до мене всім тілом і підвела голову. Наші вуста зустрілися і злились у жагучому поцілунку. Це був найсолодший поцілунок у моєму житті.
— Елі, золотко, — промовив я, переводячи подих. — Це слід розуміти так, що…
— Що ти був правий, — кивнула вона. — В усьому правий… Але це не означає, що я обманювала тебе. Швидше я дурила сама себе і щиро вірила, що почуваю до тебе лише дружбу.
— І коли ж настало прозріння?
— Коли я дізналася, що адмірал Шнайдер — твій батько. Ця новина мене шокувала, я втратила обережність і подумала: мені однаково, чий ти син, я кохаю тебе таким, який ти є. Тоді я все збагнула… і дуже злякалася.
— Тому й уникала мене?
— Так, саме тому. Я боялась… і зараз боюся, що це зруйнує все моє життя.
— Не зруйнує, а просто змінить, — уточнив я, підхопивши Елі на руки й рушивши з нею до ліжка. — Не треба боятися, рідна, все буде добре. А зміни — лише на краще.
Наступні півгодини пройшли для мене, мов у чарівній казці. Ми з Елі кохалися з усім запалом, з усією пристрастю, що накопичились у нас за п’ять років цнотливої дружби. Ми подолали останній бар’єр, що розділяв наші життя, і насолоджувались надзвичайним відчуттям близькості і єднання…
Потім ми лежали поруч, знесилені після бурхливого сплеску почуттів. Я цілував м’яку Еліну долоню і спроквола гладив її пружний животик.
— Я така щаслива, Сашко, — сказала вона. — Мені так добре з тобою.
— Я теж щасливий, — відповів я. — Адже я мріяв про це з вісімнадцяти років.
— Ти не розчарований?
— Анітрохи. Все було просто чудово.
— Краще, ніж з іншими дівчатами?
— Набагато краще. Незрівнянно краще… За винятком Ліни.
Мабуть, за таких обставин не варто було робити останнє уточнення. Але навіть зараз мені не хотілося брехати — нехай і з добрими намірами. Перш ніж Елі встигла образитись, я поквапився уточнити:
— З нею все інакше. Вас просто неможливо порівнювати. З тобою мені аж дах зриває; це як скажений, запоморочливий політ у глибокому інсайді. А з Ліною — спокійно, тепло, затишно. З тобою більше пристрасті, а з нею — ніжності.
Елі трохи відсунулась, поглянула на мене й усміхнулася.
— Так само хотіла сказати і я. Майже такими словами. Я кохаю тебе, Сашко. Але кохаю й Ліну.
— Я теж кохаю її… Що нам робити?
І тут, наче за викликом, до спальні ввійшла Ліна.
— Даруйте, — мовила вона збентежено. — Сашко зачинив вхідні двері, але не замкнув їх. А мені набридло чекати у вестибюлі.
— Ти… ти давно ввійшла? — запитав я, відчуваючи, що нестримно червонію.
— Ні, оце щойно. Проте чула вашу розмову. То що ж нам робити?
— А в чому проблема? — озвалася Елі. — Зрештою, ми на Ютланді. Швиденько роздягайся і давай до нас.
Ліну таке рішення цілком влаштовувало, і вона, не гаючи ні секунди, почала скидати вбрання.
А я подумав, що традиційна полігамія не передбачає подібних стосунків, але вголос сказав про інше:
— Елі, люба, як же так? Пам’ятаю, ти завжди відкидала пропозиції Сью та Грети переспати з тобою вдвох. Твердила, що не сприймаєш групового сексу.
Елі солодко потяглась і нагородила мене лукавою усмішкою.
— Ну, по-перше, — відповіла вона, — я хотіла, щоб котрась із них завжди діставалася тобі. Мені ж і однієї вистачало. А по-друге, зараз нам ідеться не про секс, а про кохання. Це зовсім різні речі. Правда ж, Ліночко?
Ліна була згодна з нею.
Розділ четвертий
„Оріон“
1
На виході з пасажирського терміналу орбітальної станції, де пришвартувався рейсовий шатл з планети, нас зустрічав високий сорокарічний чоловік у темно-синій флотській формі з чотирма капітанськими шевронами на рукавах.
— Вітаю вас, колего, — сказав він, міцно потиснувши мені руку. Потім повернувся до моїх супутниць,
