провалилася.
Павлов спохмурнів.
— І не кажи. Я досі шокований. Ніколи б не подумав, що фармацевтичні компанії виявляться такими зажерливими… е-е…
— Акулами капіталізму, — додав я.
— Так, твій батько мав рацію, а я помилявся. Але найгірше те, що існування Ютланда вже перестало бути таємницею. Про це знають у тяньгонському уряді і в керівництві земного фармацевтичного консорціуму. Скоро довідаються й інші планети — і тоді почнеться справжнє полювання. Твій батько вже відрядив кур’єрський корабель, щоб попередити Фаулера і ще трьох адміралів, котрим відомо, де знаходиться Ютланд. Їм доведеться зникнути разом з родинами, поки до них не дісталися тяньгонські агенти, найманці консорціуму або спільники Гарсії. Та як на мене, це мало допоможе. Єдина можливість і далі тримати в секреті розташування Ютланда — повна й абсолютна самоізоляція, припинення будь-яких контактів із зовнішнім світом.
— Але це нездійсненно, — сказав я.
— Цілком правильно. За останні п’ятнадцять років Ютланд, залишаючись у тіні, досить грунтовно інтегрувався в міжпланетну економіку. Експортуючи ендокринол, він імпортує не лише кораблі та озброєння, а й багато іншого — від високих технологій до звичайного побутового дріб’язку. Припинення торгівлі призведе до глибокої економічної кризи. Насамперед постраждає флот, що існує винятково на кошти, отримані з продажу ендокринолу. І не має значення, скільки вже накопичено цих самих коштів. Якщо не буде торгівлі, іншопланетні гроші без товарного забезпечення перетворяться на пусті папірці. Рано чи пізно флот вийде з-під контролю — а вистачить одного корабля-дезертира, щоб решті світу став відомий шлях до Ютланда. Тому цілковита ізоляція неприйнятна — це розуміють усі в керівництві планети.
— А відкритися, означає накликати на себе агресію, — зауважив я. — Отже, безвихідь.
— Скидається на те. Щоправда, генерал Гакслі… До речі, ти знаєш, хто він?
Я коротко кивнув. Звичайно, знав. Генерал Гакслі був найвисокопоставленішим військовим, що народився на Ютланді. Він очолював Планетарну Армію — тобто всі збройні сили наземного базування, керівництво яких майже на сто відсотків складалося з корінних ютландців. У ВКС ситуація була геть інша — в їх вищому командуванні домінували колишні ериданські офіцери. Що й зрозуміло — адже п’ятнадцять років тому Ютланд не мав жодного космічного корабля, а за цей час не могло з’явитися достатньої кількості „доморослих“ адміралів. Єдиним ютландцем, що носив три зірки на адміральських погонах, був тридцятисемирічний віце-адмірал Бенсон — і якраз він, а не чотиризірковий генерал Гакслі, був найпопулярнішою після мого батька людиною на планеті. Подейкували навіть, що батько бачить його своїм наступником на посаді імператора.
— Так от, — вів далі Павлов. — Генерал Гакслі запропонував план, як уникнути агресії. План огидний, треба сказати, навіть мерзенний.
— Здатися на милість консорціуму? — припустив я.
— Саме так. Укласти з фармацевтичними компаніями угоду, яка в повній мірі задовольнить їхні апетити. Фактично продати планету з її населенням в обмін на частку прибутку. Запропонувати своєрідний розподіл праці: консорціум контролюватиме виробництво і збут ендокринолу, а уряд з військом і поліцією триматиме народ у покорі. Ну, як тобі?
Я був приголомшений.
— І таке запропонував ютландець?! Поневолити своїх співвітчизників?… Оце вже справжній фашизм!
Павлов похитав головою:
— Знову ти помиляєшся, Александре. Те, що пропонує Гакслі, не фашизм, а крайня форма олігархії.
— Та яка, в біса, різнця! Один чорт — що собака, що хорт… — Тут я з запізненням пригальмував. Хоч і в неформальній обстановці, та все ж я розмовляв зі своїм головнокомандувачем. І про це не варто забувати. — А що батько?
— Дуже розлютився і навіть прогнав Гакслі з наради. А потім, у розмові зі мною визнав, що погарячкував. Тепер він мусить відправити генерала Гакслі у відставку.
— По-моєму, це правильно.
— Може, правильно, а може, й ні. Залежить від того, наскільки серйозний був Гакслі в своїх заявах. Не виключено, що під впливом останніх новин він зірвався і наговорив дурниць, про які зараз шкодує.
Я хотів був заперечити, що людина, яка пропонує подібні „дурниці“, хай навіть зопалу, не має права обіймати таку високу посаду. Та потім я передумав — зрештою, це справа батька і його уряду.
— То яке ж рішення прийняли? — поцікавився я. — Чи це секрет?
— Який там секрет! Вихід один — починати переговори з Землею, а тим часом продовжувати приготування до війни. Якщо пощастить, сам факт перемовин вгамує запал потенційних загарбників, а ні — будемо захищатися власними силами. Головне — відбитися від першого агресора. Тим самим ми покажемо земному урядові, що Ютланд не є легкою здобиччю. А тривалий конфлікт не в інтересах Землі, бо це призведе до зниження поставок ендокринолу і зростання його вартості.
— Ви кажете „ми“, — зауважив я. — Яке значення ви в це вкладаєте?
Я запитав зовсім не з марної цікавості. Мені самому дуже хотілося розібратись у своєму ставленні до Ютланда.
— Яке значення? — задумливо повторив Павлов. — Навряд чи таке, як ти. Мені здається, ти вже потроху починаєш відчувати себе ютландцем. Хоча б тому, що твій батько — правитель планети, і тебе тут сприймають за свого. А я… я, мабуть, найманець. У кращому розумінні цього слова. Мені запропонували роботу, яка, після обіцянки адмірала Шнайдера не втручатись у справи Октавії, більше не вступає в конфлікт з моїм сумлінням. Роботу, про яку я мріяв усе життя і яку на рідній планеті отримати не міг. — Кілька секунд він мовчав. — Розумієш, Александре, я завжди залишався кадровим військовим. Це, втім, не означає, що служба в Астроекспедиції була мені нецікава, дослідження Далекого Космосу — захопливе заняття. Проте я хотів командувати флотом, саме
— Так, розумію, — сказав я.
— Сподіваюся, що розумієш. Але боюся, що більшість наших подивляться на це інакше. — (Я здогадався, що під „нашими“ Павлов має на увазі команду „Маріани“.) — Навіть Яна засудила моє рішення… що для мене дуже прикро. Власне, я й не чекав від неї схвалення, тому хотів повернутися, поки ти з дівчатами ще не ліг спати. Тоді б усе обійшлося м’якше. Проте я запізнився, а твоя сестра, коли ми наодинці, буває надзвичайно в’їдливою. Отак і вчора. Щойно я в цьому мундирі з’явився на порозі, вона зміряла мене зневажливим поглядом і сказала: „Ну от, дожилася! Тепер я не лише дочка фашиста, а й дружина зрадника батьківщини“. Ну, а далі було ще гірше.
На ці слова я ледве не перекинув чашку з кавою і втупився в Павлова очманілим поглядом. Той був дуже здивований:
— То ти ще не знаєш? Тобі не розповіли? Ми з Яною одружені вже півтора місяці. Вибач, звичайно, що не дочекалися тебе, але весілля як такого в нас не було. Ми просто зареєстрували наш шлюб у мерії, та й по всьому. В моєму віці вже не до народних гулянь.
Я прокашлявся й розгублено труснув головою.
— Отакої! Не думав, що між вами… е-е… щось є.
— Я теж не думав. Мені давно подобалася твоя сестра, але я був її командиром, крім того, вона на тринадцять років молодша за мене… Словом, я ніяк не міг наважитись.
— Боялися зловжити службовим становищем? — зрозумів я.
— Десь так. А потім, коли ми опинились на Ютланді, я став побоюватися, що Яна може хибно витлумачити мої знаки уваги, як спробу догодити вашому батькові. Врешті-решт я навпростець, без жодних прелюдій, попросив її вийти за мене заміж.
— І що ж Яна?
— Найперше відважила мені добрячого ляпаса. А потім пояснила, що вже чотири роки чекала, коли я