упадати коло Елі й Ліни. При цьому вона поводилася так тактовно, що не давала дівчатам ані найменшого приводу віднадити її від себе, до того ж їм обом подобалося товариство Кортні, і вони не хотіли псувати з нею стосунки.
Що ж до мене, то в тих випадках, коли я заставав Прайс саму, вона, ніби передчуваючи неприємності, негайно заводила мову про справи. Зрештою я збагнув (і для цього мені знадобилося дуже багато часу), що Кортні справді все знає і навмисно уникає розмов на особисті теми. Проте розуміння ситуації мені зовсім не допомогло — як і раніше, я щоразу ловився на її хитрість, а потім мені залишалося хіба що лаяти себе за недостатню твердість.
За півмісяця до завершення нашої роботи на Вавілоні я вирішив, що далі зволікати не можна, і підготував наказ про призначення Прайс старшим навігатором на один з корветів, що мав відбути на Ютланд за тиждень. А в свою команду я збирався взяти одного з ериданців — молодого суб-лейтенанта, що не брав участі у змові, але вилетів з ВКС Октавії за компанію зі своїм дядьком-старшиною, учасником путчу вісімнадцятирічної давнини.
Проте я не міг учинити зовсім по-свинськи, поставивши Кортні вже перед наявним фактом. Перш ніж завізувати її нове призначення у відомстві коммодора Максимовича, я запропонував Елі з Ліною прогулятися штаб-квартирою, а сам зв’язався з відділом ВПК й попросив надіслати до мене лейтенанта Прайс.
Прибувши, вона буквально з порогу сказала:
— Привіт, шкіпе! То ти вже в курсі?
— В курсі чого? — запитав я і тут-таки зрозумів, що знову ведуся на її звичну хитрість.
Кортні з невинним виразом обличчя пояснила:
— Ну, щодо зарконських катерів. Пам’ятаєш, ще на самому початку я про них розповідала? Їх зняли з продажу й готують до відльоту.
Я байдуже знизав плечима.
— То й нехай. Сама ж казала, що вони не мають попиту. Тому їх і забирають — вочевидь, вичерпали всі кошти на утримання у вавілонських доках.
— Не все так просто, шкіпе. Крейсерська швидкість цих катерів — два і шість десятих світових років, до Заркона їм летіти трохи більше трьох діб. А їх, за нашою інформацією, готують до тривалої подорожі. Та ще й на кожен монтують другу пару емітерів.
— Може, це ми їх потай придбали? — припустив я. — Але приховуємо це, соромимося визнати, що спокусилися на такий мотлох.
Я пам’ятав, що нещодавно підписував документи на закупівлю катерів. Хоча, здається, ще були високоякісні кораблі, спроможні здійснити переліт до Ютланда лише з кількома проміжними зупинками для профілактики ходових систем.
— Я питала в міністра Новака, — відповіла Прайс. — Він це заперечує. А додаткові емітери дуже стурбували його.
Я задумався.
— Гаразд. Припустімо, що зарконські катери придбали тяньгонські агенти, щоб спорядити їх навздогін своєму флотові. Або представники фармацевтичного консорціуму — з тією ж метою. І що з цього? Сотня винищувачів — теж мені підкріплення!
Проте Кортні була налаштована не так легковажно.
— Хто знає, шкіпе. А раптом вони придумали, як усунути дефект у їхньому озброєнні.
— Все одно… До речі, що за озброєння? Стандартне?
— Аж ніяк. Нова розробка, в теорії дуже грізна. Але на практиці виходить пшик. На зразок того, як відкорковуєш пляшку з етикеткою шампанського, а там — яблучна шипучка.
— Поясни детальніше, — зацікавився я.
Прайс обійшла стіл, підсунула до мого крісла стілець, умостилася поруч зі мною перед терміналом і стала маніпулювати консоллю.
— От поглянь, це фрагмент зарконського рекламного ролика.
У космосі на тлі яскравих зірок плив старезний фрегат, придатний хіба що на брухт; схоже, навіть для демонстраційних випробувань зарконці не знайшли чогось пристойнішого. У лівому верхньому кутку екрана з’явився маленький катер. Зі встановлених на його крилах гармат, за формою схожих на бластери, вихопилися світло-сині промені і, легко проникнувши крізь захисне поле, влучили в емітери корабля- мішені.
— Світяться в вакуумі, — зауважив я про промені. — Це насправді, чи просто для наочності?
— Та ніби насправді… Дивись далі.
Усупереч моїм очікуванням, емітери не вибухнули. Натомість вони зненацька запрацювали на малій потужності, але в явно неконтрольованому режимі. Фрегат став відстрілюватися, але катер спритно ухилявся, зникаючи в одному місці й з’являючись в іншому (екстрено пірнав в апертуру, а потім знову спливав на поверхню), а в проміжках між цими маневрами поливав супротивника вогнем з плазмотронів, аж поки не зруйнував захисне поле. Фрегат було знищено.
— Дуже цікаво, — сказав я. — Схоже, ті гармати, що стріляють синіми блискавками, виводять з ладу емітери, і супротивник позбувається можливості здійснювати маневри занурення-сплиття.
— Теоретично так. Якщо відволіктися від практики, то все правильно. Ті гармати офіційно називаються зарконськими вакуумними паралізаторами, скорочено — „звапами“. Насправді вони не виводять емітери з ладу, а лише тимчасово паралізують їх роботу. Емітери замикаються на себе, черпаючи енергію з вакууму, і не реагують на зовнішні чинники. Причому не має значення, працюють вони в момент залпу чи ні — адже в їх стрижневих прискорювачах завжди зберігається залишковий заряд.
— Що ж, непогано, — сказав я. — Але в чому заковика?
— На практиці виходить не так гладко. В цьому ролику ти бачив короткочасний залп „звапів“, проте незалежні випробування показали, що необхідно від десяти до п’ятнадцяти хвилин безперервного „свердління“, щоб емітери вийшли з-під контролю. Ясна річ, це зводить нанівець усю цінність зарконської новинки. Навіть найтупіший капітан не буде протягом чверті години спокійно спостерігати, як намагаються пошкодити його корабель. Він просто довбане по катеру зі своїх гармат — і гаплик.
— А якщо збільшити потужність цих „звапів“?
— Пробували. Ефективність ураження не змінюється. Від потужності залежить лише дальність дії.
— Отже, той секундний залп у рекламному ролику банальний монтаж?
— Можливо. А може, й ні. Навряд чи зарконці такі наївні, що розраховували надурити покупців змонтованою рекламою. Найпевніше, експериментальні зразки „звапів“, сконструйовані ретельно і вручну, справді функціонували належним чином. А от серійна модель має якийсь дефект. Тоді зарконців можна звинуватити лише в недбалості — окрилені успішним випробуванням прототипу, вони не завдавали собі клопоту проводити подальші перевірки.
— Мабуть, більше не було списаних в утиль кораблів.
— Мабуть, — погодилася Прайс. — І в результаті катери застрягли на ринку. Проте кілька машин таки придбали. Імовірно, один з покупців виявив дефект і віднайшов спосіб його усунення.
— А чому ми не спробували? — запитав я. — Зрештою, гроші невеликі.
— Ми розглядали можливість купівлі одного катера. Особисто я була за. Проте міністр вирішив інакше, і його аргументи нас переконали. Навіть коли виявиться, що справні „звапи“ функціонують саме так, як показано в рекламі, нам вони все одно не потрібні. В нашій системі тяньгонці й так будуть позбавлені можливості маневрування в вакуумі. Ми маємо природний аналог „звапу“ — аномалію…
— Стоп! — сказав я. — Он воно що!
Кортні запитливо глянула на мене:
— В чому річ, шкіпе?
— В аномалії. Саме в ній. Заркон — єдина, крім Ютланда, населена планета, що розташована в аномальній зоні. Там слабка аномалія, дуже слабка, майже невідчутна — та все ж аномалія. Цього не можна не враховувати, коли йдеться про пристрій, що взаємодіє з вакуумом.
— Я не знала про зарконську аномалію.
— Нічого дивного. Про неї мало хто знає, навіть серед льотчиків. Заркон незначна планета, а аномалія в тому районі мізерна. Польотам вона нітрохи не заважає.
