нього знайдеться. Як тобі ідея перетворити Зоряний Флот на Астроекспедицію? Не змінюючи ні назви, ні підпорядкування, а просто за фактом. Оскільки він зайвий для оборони, а нападати на інші людські планети ми не збираємося, то займемося розвідкою Далекого Космосу. Ти ж завжди хотів бути не військовим, а дослідником.
Я так і сів.
— Ох ти! Це просто розкішно! Найбільший дослідницький флот на світі, щедро фінансований усіма споживачами ендокринолу… Я просто у відпаді!
Батько усміхнувся:
— Я знав, що тобі це сподобається. І до речі, Біргоф скоро піде у відставку з почесним званням грос- адмірала, а новим командувачем Зоряного Флоту стане… Ану, вгадай хто?
Я впевнено відповів:
— Мабуть, той, хто недавно казав мені, що йому вже час на покій, онуків виховувати. А насправді він залишився на Вавілоні, щоб допомогти нам з вербовкою ериданців.
— Атож. Фаулер — ідеальна кандидатура. Розбирається і в справах військових, і в дослідницьких. Кращого не знайти.
— Безумовно, — погодився я. — От тільки як йому працюватиметься під орудою Павлова? Адже ж Павлов досі зубами скрегоче на згадку про те, як спритно Фаулер надурив його з проектом „Атлантида“.
— Нічого, помиряться. Зрештою, вони не малі діти. І між іншим, проект „Атлантида“ зовсім не вигадка. Земна Астроекспедиція справді проводить надзвичайно секретні дослідження в Далекому Космосі. Все, що Фаулер повідомив Павлову, а той переказав вам, відповідає дійсності. Окрім єдиної деталі — проект, звісно, не має ніякого стосунку до Ютланда. Інтереси землян зосереджені в сузір’ї Скорпіона.
— А конкретніше?
— Це все, що нам поки відомо. Проте рано чи пізно ми з’ясуємо деталі. І не виключено, що колись ти одержиш завдання, пов’язане з цим загадковим проектом „Атлантида“. Як тобі така перспектива?
— Непогано, — сказав я. А після деяких вагань додав: — Знаєш, є одна обставина, що псує мені все задоволення від твоїх планів. Це схоже на порошинку в оці. Дрібниця — але дуже неприємно.
Батько посміхнувся:
— Боцман у рубці?
— Ага. Коли він гавкає: „Капітан на містку!“, мені так і кортить завити.
— Тоді можеш заспокоїтися. Зараз до керівництва Військово-Космічними Силами прийшли люди прогресивні, головний ретроград, адмірал Біргоф, іде на пенсію, тож це питання вирішено. Саме сьогодні зранку я віддав розпорядження Павлову поетапно запровадити на всіх суднах Зоряного Флоту та Планетарної оборони практику чергування на містку стюардес. І в першу чергу це нововведення торкнеться тих кораблів, що незабаром вирушають на завдання. Зокрема, й твого „Оріона“… Гм. Адже я так розумію, що ти не забираєш свій рапорт?
Йшлося про повернення фрегата „Маріана“ на Октавію. Корабель стартував ще місяць тому, невдовзі після закінчення війни, а тепер йому навздогін мав вирушити швидкісний корвет, щоб забрати тимчасових членів екіпажу, бо майже третина попередньої команди „Маріани“ (зазначу, найкваліфікованіша третина) перейшла на службу до Ютландських ВКС. Я подав рапорт, щоб цим корветом був „Оріон“. На Октавії мені нічого не загрожувало — звинувачення в причетності до викрадення фрегата з мене давно зняли, а дезертиром я не був, позаяк Ериданська Астроекспедиція не належала до Збройних Сил.
— Ні, сер, — відповів я батькові, перейшовши на офіційний тон. — Моє прохання залишається в силі. Все одно мені потрібно найближчим часом летіти на Вавілон, щоб переоформити наші активи на ім’я Імперського Уряду Ютланда. А я хочу залагодити вся справи до народження моїх дітей.
— Ну, це зовсім не нагально. Поки нам цілком вистачає й поточних надходжень з продажу ендокринолу.
Батько мав на увазі торгівельні кораблі, що вирушили слідом за земним експедиційним флотом, зробивши ставку на перемогу Ютланда у війні з Тянь-Го. Три тижні тому, прибувши до нашої системи, вони переконалися, що не прогадали, і тепер торгували з нами привезеними товарами, одночасно закуповуючи в нас ендокринол за цінами значно нижчими від вавілонських.
— А якщо знадобиться, — додав батько, — то пан Константинідіс та інші банкіри особисто прибудуть до нас, щоб оформити необхідні документи.
— Я маю ще кілька справ на Октавії, — сказав я.
— Так. Здогадуюсь, які. Але тобі не обов’язково особисто переконувати Ліниних батьків, щоб вони всією родиною переїхали на Ютланд. Їх переконає хто завгодно, досить повідомити їм, що наприкінці року в них з’явиться онука. Те ж саме з твоїми дідом та бабусею. Мене вони ніколи не любили, але заради тебе й твоїх дітей приїдуть.
— Згоден. Проте є дещо, чого ніхто не зможе зробити замість мене. Я хочу власноруч поставити на мамину могилу новий надгробок з її справжнім ім’ям. І покласти букет квітів.
Батько схилив голову й глухо промовив:
— Твій рапорт прийнятий, Алексе. Можеш летіти. Поклади мамі квіти й від мене… І скажи, що я дуже завинив перед нею. — Він помовчав. — Але це ще не все, так?
— Так. Я збираюся подати позов проти уряду Октавії. За звинуваченням у маминій смерті.
Батько довго не відповідав, поринувши в роздуми. Потім сказав:
— Я чекав чогось такого. Та хіба це поверне її до життя? Навіщо чіпати минуле? Під час тих подій загинуло багато невинних людей.
— Їхня смерть не лишилася безкарною. Ти з адміралом Біргофом і ще кількома вашими соратниками, що мешкають тут, вважаєтесь на Октавії військовими злочинцями. Якби ви потрапили до рук ериданського правосуддя, вас запроторили б за грати — і, вже даруй за відвертість, цілком заслужено. Але маминих убивць уряд не чіпав. Він судив заколотників, а своїх злочинців покривав. Я не прагну помсти, я навіть не збираюся вимагати покарання виконавців. Я лише хочу елементарної справедливості. Хочу виконати свій синівський обов’язок перед маминою пам’яттю. Хочу, щоб ериданський народ, в особі дванадцяти присяжних, визнав свій уряд винним у приховуванні злочину і співучасті в убивстві. Лише це примирить мене з Октавією.
— Для тебе це так важливо?
— Це справа моєї честі. Ютланд тепер моя країна, але Октавія залишається батьківщиною. Я маю дати їй шанс.
— Ну, а якщо присяжні, яких ти вважаєш повноважними представниками народу, виправдають свій уряд? — запитав батько. — Тоді що?
Я зітхнув:
— Це означатиме, що Октавія відмовилась від мене, остаточно й безповоротно. Я прийму її вирок. Проте сподіваюся, що справедливість переможе.
— Що ж, Алексе, — спроквола промовив батько. — Роби так, як велить тобі серце. Виконуй свій синівський обов’язок.
Коли я вже збирався йти, він зупинив мене біля самих дверей:
— Стривай, Алексе. Ти нічого не забув мені сказати? Це все, що ти плануєш зробити на Октавії?
Я зам’явся.
— Ну, лишилася ще одна дрібниця. Вона не варта уваги.
— І все таки?
— Я збираюся дати в пику панові Тернеру, Еліному батькові. В певному сенсі, це також справа честі.
