обережність, щоб не обпекти нашу чутливу шкіру.
До мене долинула репліка португальською з характерним акцентом. Атож, як я і думав, це таукитяни. Ну й слівце, щоб вони були здорові! У їхніх предків забракло фантазії вигадати для свого світу оригінальнішу назву, аніж банальне Тау Кита IV — тобто четверта планета в системі Тау Кита. Зате нащі пращури виявилися на висоті. Епсилон Еридана була восьмою людською колонією за межами Землі, звідти й пішла Октавія — невибагливо, але дуже красиво, звучить просто-таки по-королівському. Проте ми рідко вживаємо слова „октавійці“, віддаючи перевагу термінові „ериданці“, за назвою всього сузір’я, а наша мова офіційно називається ериданською — хоча насправді це лише особливий діалект англійської, сформований під сильним впливом інших європейських мов.
Коли я вже допивав каву, в їдальні з’явилася Топалова. Помітивши мене, вона рушила в мій бік. Зараз її русяве волосся було розпущене, а не зібране в тугий вузол, як під час вахти, і з такою зачіскою вона мала значно привабливіший вигляд, її навіть можна було назвати вродливою. У мене промайнула думка, що якби я був років на п’ять старший, то неодмінно спробував повпадати за нею.
— Вітаю, колего, — доброзичливо мовила вона, вмостившись навпроти мене. Всюдисущий стюард уже накривав перед нею стіл.
— Доброго ранку, лейтенанте, — відповів я.
— Можна просто Яна, — сказала Топалова, взявшись до їжі. — Раз ми в одній команді, то давай поза службою без зайвих формальностей. Зрештою, ти лише на ранг нижчий від мене за званням. Домовилися?
— Добре, — кивнув я. — Мене звати Александр, а коротко — Алекс, Сандро або Сашко, як кому більше подобається. І до речі, про звання. Я… ну…
— Ти у відпаді, — допомогла мені Топалова.
— І це ще м’яко сказано. Я розраховував максимум на мічмана, а швидше навіть на ворент- офіцера…
— Ні, „прапор“ не годиться, — категорично заявила вона. — Жоден шкіпер Астроекспедиції на підпустить ворента до пульту керування. Що ж до мічмана, то… Сподіваюсь, ти вже зрозумів, що тебе взяли штатним пілотом, а не стажистом?
— Зрозумів, — кивнув я ствердно.
— Льотчиків-стажистів у нас немає, — вела далі Топалова. — На мій погляд, це неправильно, але так склалося. Вчора ввечері капітан Павлов розповів нам, що командування збиралося зробити для тебе виняток, взяти як учня за експериментальною програмою, але вже на першій вахті ти довів нам усім, що годен бути повноправним пілотом. А в усій Астроекспедиції нема жодного льотчика у званні мічмана, тому ти був би серед нас на зразок білої ворони — ніби й справжній пілот, та все ж гірший за решту. А ти не гірший, це однозначно. Та й, власне, різниця між мічманом і суб-лейтенантом не така вже велика.
В останніх її словах мені вчулися зверхні нотки лейтенанта, що відслужив належний термін у цьому званні і в думках уже бачить себе лейтенантом-командором[7] .
— Тепер зрозуміло, — сказав я. — От тільки… Чи погодяться з цим нагорі?
— Щодо цього не переймайся, Алексе. Звання та посади молодшого офіцерського складу цілком у компетенції командира бригади. До того ж Павлов має значну вагу в Головному Штабі, і ніхто не стане чіплятися до його рішень. Тому за свої нашивки можеш бути спокійним. Як і за місце штатного пілота. Тепер ти один з павлівських собак.
— Що-що? — не второпав я.
— Це такий каламбур. Офіційно наша бригада називається „Вовча зграя“, але якось, ще на початку її існування, один дотепник обіграв прізвище нашого капітана… Ти щось чув про вченого Павлова?
— Певна річ. Крім диплома пілота-навігатора, я маю ступінь бакалавра по біології. Іван Павлов — фізіолог двадцятого сторіччя, лауреат Нобелівської премії, засновник вчення про сигнальні системи. Його досліди з розвитку умовних рефлексів у собак стали класикою, а термін „собака Павлова“ увійшов у широкий вжиток, не лише науковий…
— Саме так, — урвала мене Топалова. — Коротше кажучи, дотеп упав на сприятливий грунт, і ця жартівлива назва швидко витіснила „Вовчу зграю“. Але тепер в ній немає нічого смішного. „Павлівські собаки“ зажили поваги в Корпусі, ми одна з елітних бригад, і нам доручають найвідповідальніші завдання.
— На зразок цього? — трохи іронічно поцікавився я. — Експедиція до Тау Кита? Між іншим, де ми зараз?
— На шляху до Октавії. Вже година, як стартували з Тау-Чотири. Цей рейс був профілактичний після капітального техобслуговування й модернізації деяких систем. А заразом нам доручили забрати легіонерів.
— Кого?
— Оцих хлопців і дівчат. — Вона нишком кивнула на гурт таукитян. — Всі вони пілоти, на борту їх понад сотня. На Тау різко скоротили витрати на космічні дослідження, і тамтешній Астроекспедиції довелося піти на скорочення штату. Ми поквапилися забрати найкращих зі звільнених, поки до них не дісталася загребуща рука землян. Річ у тім, що нам бракує кадрів. За останній рік знайшлося чимало молодих бовдурів, які вирішили, що військова кар’єра престижніша за роботу дослідника.
— Але навіщо набирати поповнення з іншопланетників? Можна й серед своїх.
Відповісти вона не встигла, бо до нашого товариства якраз приєднався Вебер. Привітавши мене з призначенням і запропонувавши називати його просто на ім’я — Ганс, він сказав:
— До речі, Яна ще не повідомила, що тебе зараховано до нашої Першої групи? Не говоритиму за інших, та особисто мені буде приємно працювати з тобою.
— Мені теж, — кивнула Топалова.
Ого! Перша група! Я знав, що за штатним розкладом до літно-навігаційної групи під номером один входять перший пілот корабля зі старшим навігатором, а отже, такими були Топалова й Вебер. Як правило Першій групі доручалися найскладніші й найвідповідальніші відрізки шляху. Попервах я навіть запишався через таке призначення, та вже наступної миті збагнув, що мене, новачка, віддали під опіку найдосвідченіших льотчиків, аби ті наглядали за мною.
Беручись до сніданку, Вебер запитав:
— То про що ви там балакали перед моїм приходом? До моїх вух донеслося щось про бовдурів, які обирають військову службу. Дивно було чути це від тебе, Яно. Адже ж ти закінчила Норд-Пойнт, а потім три роки служила в ВКС.
— Три з половиною, — уточнила вона. — А наступного тижня після отримання суб-лейтенантського звання подала рапорт про переведення в Астроекспедицію. Але мова йшла не про це. Ми обговорювали кадрову політику Корпусу. Алекс вважає несправедливим, що ми вербуємо льотчиків з інших планет, замість брати власну молодь — випускників наших космічних коледжів.
— Цілком і повністю підтримую, — кивнув Вебер. — На жаль, наше керівництво дотримується іншої думки, воно не бажає нянчитися з новачками.
— Але ж мене взяли, — зауважив я.
— Як виняток, — сказала Топалова. — І так уже склалося, що нянчитися з тобою потреби немає. Ти закінчив коледж уже цілком підготовленим пілотом; ти володієш тією зрілою майстерністю, яка звичайно приходить лише з роками. Тільки не сприймай це як лестощі, я просто констатую факт. Ми літали разом, я бачила тебе в роботі. Ти не демонстрував нічого надзвичайного, не виконував карколомних трюків, які так полюбляють смакувати в кіно й на ігрових симуляторах, але яким немає місця в реальності. Ти просто робив свою справу, керував кораблем спокійно і впевнено, як досвідчений професіонал. Учора ввечері я переглядала запис польоту, це мій обов’язок як першого пілота. Так от — протягом усієї вахти ти не припустився жодної помилки, навіть найдрібнішої.
— Коротше, ти самородок, — підхопив Вебер. — І от що я тобі скажу, Александре. Якщо твій перший успіх не запаморочить тобі голову, якщо ти й далі працюватимеш над собою, то в майбутньому зможеш стати льотчиком екстра-класу, які з’являються лише раз на десять або двадцять років. Таким, як капітан Павлов. Таким, якими були коммодор Йенсен і адмірал Шнайдер.
Від несподіванки я похлинувся кавою й закашлявся. Топалова спохмурніла, а на вустах Вебера
