Тим часом ситуація на лівому нашому відтинкові була ще більш критична.
Не знаючи про відступ правого відтинку, лівий міцно держався на своїх позиціях, а тим часом більшовики накинулися тепер на нього, далеко огибаючи його ліве крило.
Скоро він був з трьох боків оточений більшовиками й розпочав відворот.
Таким чином, ціла лінія нашого фронту була в відвороті.
Відступ правого відтинка був дуже утруднений тому, що приходилося пробиватися майже через замкнене коло, не даючи його щільніше стиснути. Але відступ відбувався в порядку. Бліді, безстрашні йшли в цілий зріст козаки під градом ворожих куль, тягнучи за собою кулемети. Менш досвідчені козаки віддавали свої набої старшим козакам, а самі понуро з похиленими головами йшли вперед. Багатьом борцям рушниці попсувалися й перестали стріляти. Набоїв ставало щораз то менше. Наші кулемети перестали стріляти. Ранені, опираючися на здорових товаришів, ішли, стікаючи кров'ю. Забиті зоставалися на полі бою.
Майже без набоїв дійшли останки людей до поїзда, який після захоплення ворогом ст. Крути відступив на дві версти назад. Але небагато було таких щасливих, що дійшли до нього.
В той час, коли правий відтинок з бою відходив до поїзда й був уже за станцією, лівий відтинок тільки що розпочав відступ. Не знаючи про захоплення ворогом ст. Крути, більшість відступаючих пішла на двірець, де гадали знайти свій поїзд. І тільки наблизившись до станції, вони помітили свою помилку, але вже було запізно її поправити, бо ворог оточив їх зо всіх боків. В останньому розпачливому відрухові кинулись вони в атаку на переважаючого ворога, в котрій частина загинула, а решта попала в полон.
Був уже вечір, коли невелика горстка відступаючих козаків, переслідувана ворогом, підійшла з пораненими до поїзда. Дали наказ сідати до вагонів. В останніх вагонах поставили кулемети, які своїм вогнем стримували лави наступаючого ворога. Поїзд помалу від'їхав, знищуючи по дорозі залізничний шлях, бо про дальший активний спротив не можна було і думати.
Над полоненими більшовики довго знущалися і на другий день 27 студентів розстріляли, а їхні трупи заборонили селянам ховати. Сім чоловік поранених відправили в Харків на лікування.
Довго валялися по полю тіла спотворених молодих героїв. І не одна мати заломила руки в божевільній нестямі, і не один батько заплакав кривавими сльозами.
Дорогоцінну і найчистішу жертву принесено на вівтар самостійності України.
По звільненні України від московського наїзду у 1918 р. виникла думка відшукати й достойно поховати ці перші жертви українсько-московської війни в золотоверхому Києві.
Кілька вагонів заставлено густо трупами і протягом кількох днів батьки й родини розпізнавали своїх близьких. Відшукано не всіх, бо одні невідомо де були розстріляні більшовиками і потайки поховані селянами.
Всіх полонених замордовано звірячим способом: вони були з розбитими головами, повибиваними зубами, повиколюваними очима. Кілька трупів не вдалося розпізнати, так вони були понівечені.
Урочистий похорон відбувся за державний кошт, при великій участі київського громадянства, делегацій, уряду і війська.
Заходами комітету по вшануванню пам'яті полеглих мав будуватися величезний пам'ятник, але ворожа окупація це унеможливила.
Але вічний пам'ятник вони собі збудували в нашій історії. Ці українські Термопіли будуть завжди жити в нашій пам'яті. І коли Україна стане вільною в сім'ї вільних народів, наші кобзарі в народних думах рознесуть славу про цих юних борців по цілій Україні, бо, Шіллер: «Що невмирущо має жити в пісні, мусить загинути в житті».
Всіх їх разом поховано на Аскольдовій могилі над Дніпром, відкіля відкривається широкий краєвид на Чернігівщину, де вони поклали своє життя за рідний край.
«Поступ». Львів, 1929, ч. 2. Скорочено.
