— Але не в нашому домі... Хоча... ця дівчина... і правда хвора... і я тобі скажу... ще до того, як ми познайомились... я, звичайно, був парубком, не дівчиною... зі мною щось таке бувало... як ото з нею... і я, її віку хлопець... в тій самій Хотинівці... ходив до жінки з буряків... ти вибач, Людмило Іванівно, що я про це...
— Харитонівна, Олександре Івановичу...
— Ще раз вибач мене, Харитонівно... Але я думав, таке буває тільки з мужиками. А щоб з дівкою! Та ще й з такою грамотною!
— Ти знаєш, Олесю, якби я бачила: в них любов. То я б, чесне слово, згадавши нас сто років тому...
— П`ятдесят, Людо...
— Але ж це чорт зна що! Мені треба! Мені горить! Мене пече! Що це таке?
— А ще я по досвіду знаю...
— Що ти знаєш по досвіду, Олесю Івановичу?
— Стільки, скільки йде 'Аїда', цим не займаються. Потім іде хлюпання у ванні. Потім витягається принесена пляшка.
— А я і не знала, що в тебе такий досвід...
— А потім починається нишпорення по шухлядах.
— Так, якби ми були б готові до цього, то замкнули би спальню, і в ній усі цінні речі...
— Які в нас цінні речі, Людмило Іванівно, тобто Харитонівно?
— А наше листування? Мені б не хотілося, щоб хтось те читав! Як почую близький кінець, я спалю ті листи!
— То пали зараз! Смерть може прийти несподівано!
— Дякую тобі за пораду, Олесю Івановичу! Але мені хочеться подовше зберегти наші листи!
— Ти така сентиментальна!
— І, крім того, та обручка, невідомо, чи золота вона, що ти мені колись подарував, ти сам казав, це від вашої бабусі,
— Від прабабусі.
— Тим більше. Але Олена теж на неї претендувала.
— Вони з братом вважають, що її загублено.
— Тим більше, мені б не хотілося, щоб через Ірюсю вони довідались, що обручка в нас.
— Втім, чого б це вона полізла шукати ту обручку! Ти вже зовсім, Людо!
— А до Опери ми все одно спізнились!
Олесь Іванович витяг з кишені театральних штанів годинника на ланцюжку, сумно похитав головою:
— Лунає перший дзвоник.
— Треба було менше згадувати жінок з бюряків!
— І пустити цих скажених котів на наш диван?
— Отже, ми їм скажемо, що раді їх бачити у нас. Хай приходять на чай, хай будуть нашими гостями. І коли ми зовсім почнемо їм довіряти, то не треба квитків до Опери! Ми можемо піти в гості до Галі!
— Так, ми не бачили Галі більше року! Треба було б навідати її до ожеледиці!
Старе подружжя нарешті прийняло рішення і вийшло з кухні до передпокою. Людмила Харитонівна рушила до кімнати, відчинила двері і з жахом зачинила їх.
— Що сталося?
— Вони там... Вже... Прямо на підлозі...
— Я їх зараз! Таки віддубасю! Обох! Чим під руку попаде!
— Стій, зупинись! Вони можуть скліщитися! — Людмила Харитонівна судомно схопила розгніваного чоловіка. І їм обом пригадалася одна з найжахливіших картин їхньої далекої молодості, як виносили зі студентського гуртожитку двох коханців, які не змогли роз`єднатися, коли їх застукали.
— Ходімо! На вулицю! Тут душно!
Вони допомогли одне одному одягти потерті пальта, і, здригаючись від звірячих звуків за скляними дверима кімнати, тихо вийшли з квартири. Було темно, в під`їзді смерділо сечею і мишами. Старий дім неподалік від Опери, до якого ще не добралися новітні покупці. Навпомацки вийшли на вулицю, тихо пішли холодною сухою вулицею, не знаючи, що сказати одне одному. Нарешті він заговорив:
— Вони нас просто беруть за горлянку. Зараз мені хочеться померти. Раптово. Впасти на землю і більше не встати.
— А я не хочу вмирати, Олесю. Я хочу побачити, щоб Ірюся по-нормальному вийшла заміж. І до Галі ми ще маємо завітати до ожеледі. Ще є справи.
— Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька би приїхав, допоміг! Він же на п`ятнадцять років молодший за мене.
