тонкого струмочка, організованого НКВС, перетворювався на масовий народний опір. Усе це спричинило докорінний перелом у війні на Східному фронті.
Перемоги давалися Червоній армії дорогою ціною. Це зумовлювалося не тільки запеклістю опору з боку фашистів, а й «полководницькою майстерністю» радянських командирів. Виховані в дусі славнозвісних більшовицьких традицій, відповідно до яких життя окремої людини, а тим більше простого солдата, було нічого не варте, чимало маршалів і генералів у своєму кар’єристському шалі (випередити сусіда й першим доповісти про швидке взяття ще однієї фортеці, висоти чи міста) не шкодували солдатських життів. Досі не підраховано, скількох сотень тисяч життів радянських солдатів коштувало «суперництво» маршалів Жукова і Конєва за право першим доповісти Сталіну про взяття Берліна.
З кінця 1941 р. характер війни почав змінюватися. Страшні співвідношення людських і військово- технічних втрат радянської і німецької армій канули в Лету. Наприклад, якщо за перші місяці війни на одного полоненого німця припадало 415 радянських військовополонених, то з 1942 р. це співвідношення наблизилося до одиниці (з 6,3 млн. узятих у полон радянський солдатів 2,5 млн. — здалися в період з 1942 р. по травень 1945 р.; за цей самий час здалися в полон 2,2 млн. німецьких солдатів). Народ заплатив за цю Велику Перемогу страшну ціну — загальні людські втрати Радянського Союзу (10,7 млн. бойових втрат і
12,4 млн. — цивільне населення) у Другій світовій війні становлять майже 40 % від втрат інших країн — учасниць цієї війни (враховуючи і Китай, який втратив загалом 20 млн. людей). Німеччина втратила всього 7 млн. 260 тис. людей (з них 1,76 млн. — цивільне населення).
Радянська влада військових втрат не підраховувала — їй це було невигідно, бо справжні розміри передусім людських утрат переконливо ілюстрували «мудрість і професіоналізм» особисто т. Сталіна та його партійної і військової номенклатури.
Останнім, доволі похмурим і погано проясненим акордом Другої світової війни (який досі замовчують не тільки пострадянські, а й західні історики) було питання про репатріантів. До кінця війни залишилося в живих близько 5 млн. радянських громадян, які опинилися за межами Батьківщини (3 млн. людей — у зоні дії союзників і 2 млн. — у зоні Червоної армії). З них — остарбайтери (близько 3,3 млн. людей з 4,3 млн., відправлених німцями на примусові роботи). Проте вціліло близько 1,7 млн. військовополонених, включаючи тих, хто пішов на військову чи поліцейську службу до противника, і добровільних біженців.
Повернення на Батьківщину репатріантів мало непростий, а часто трагічний характер. Залишилися на Заході близько 500 тис. людей (кожен десятий), багатьох повернули насильно. Союзники, які не бажали псувати відносини з СРСР і пов’язані необхідністю подбати про своїх підданих, які опинилися в зоні дії Червоної армії, часто були змушені поступатися в цьому питанні «Совєтам», розуміючи, що багатьох з насильно повернутих репатріантів розстріляють або вони закінчать своє життя в ГУЛАГу. Загалом же західні союзники намагалися дотримуватися принципу — повертати радянській владі репатріантів, які мають радянське громадянство або вчинили воєнні злочини проти радянської держави або її громадян.
Особливої розмови заслуговує тема «українського рахунку» Другої світової війни. Ні в радянські, ні в пострадянські часи цю тему серйозно, за винятком ідеологічних чвар між прихильниками прорадянської «непереписаної історії» та прихильниками національно-демократичного напрямку, не аналізували. Західноєвропейські історики (принаймні англійські в згаданій раніше книжці «Друга світова війна») визначають втрати цивільного населення України в 7 млн. людей. Якщо сюди додати ще близько 2 млн. бойових втрат (пропорційно до частини населення УРСР у загальній кількості населення СРСР), то виходить страшна цифра воєнних втрат у 9 млн. людей — це близько 20 % усього населення України на той період. Таких жахливих втрат не зазнала жодна з країн — учасниць Другої світової війни.
В Україні не припиняються суперечки політиків та істориків про ставлення до воїнів УПА. Численні «шанувальники червоного прапора» проголошують їх зрадниками Батьківщини й поплічниками нацистів, не рахуючись ані з фактами, ані з документами, ані з думкою європейської юриспруденції. Ці борці за «історичну справедливість» уперто не бажають знати, що переважну більшість жителів Західної України, Західної Білорусі та Прибалтики, які опинилися 1945 р. поза зоною Червоної армії, західні союзники «Советам» не видали тому, що за міжнародними законами вони не були громадянами СРСР і не чинили злочинів проти чужої батьківщини. Так, з 10 тис. бійців «СС Галичина», узятих у полон союзниками 1945 р., «Советам» видали тільки 112 осіб, попри безпрецедентний, майже ультимативний, тиск представників управління РНК СРСР у справах репатріації. Що ж до рядових воїнів УПА, то вони мужньо боролися з німецькими й радянськими окупантами за свої землі і незалежну Україну. Верхом цинізму і ганьби є ситуація з ветеранами війни, яка склалася в сучасній Україні, коли десятки тисяч справжніх героїв і воїнів УПА не можуть отримати статус «ветеран війни», а сотні тисяч людей 1932–1935 років народження, які входили до спецчастин НКВС, що воювали з бійцями УПА, «лісовими братами» у Прибалтиці до 1954 р. або «роздобули довідки про свою участь у 9—12-річному дитячому віці в доблесній праці в тилу або розмінуванні у квітні 1945 р. різноманітних об’єктів», такий статус мають.
Підсумовуючи, іще раз хочеться повернутися до проблеми історичної правди. Чи варто тривожити пам’ять загиблих героїв і дошукуватися неоднозначної істини в трагічних подіях Другої світової війни? Річ не тільки і не стільки в історичній правді, скільки у збереженій на пострадянському просторі, зокрема й в Україні, системі «радянських цінностей». Брехня як іржа роз’їдає не тільки історію, а й усі сторони життя. «Непереписана історія», дуті герої, «червоні прапори», помпезні військові паради, поновлювані ленінські суботники, заздрісна агресивна ворожість до Заходу прямим шляхом ведуть до збереження убогої, не реформованої «радянської» промисловості, непродуктивного «колгоспного» сільського господарства, «найсправедливішого» судочинства, яке нічим не відрізняється від судочинства радянських часів, радянської за своєю суттю («блатної») системи добору керівних кадрів, доблесної «народної» міліції та «совкових» систем освіти і охорони здоров’я. Збережена система перекручених цінностей багато в чому винна в унікальному пострадянському синдромі, який характеризується повним провалом політичних, економічних і соціальних реформ у Росії, Україні та Білорусі.
74-річна історія побудови соціалізму в СРСР переконливо показала абсолютний крах політичних і економічних ідей марксизму, особливо в більшовицькому виконанні. 20-річна пострадянська історія держав, що утворилися на руїнах радянської імперії, спростувала ще одну, цього разу філософську, тезу Маркса: «Буття визначає свідомість». Виявилося, що саме перекручена історична, політична, економічна, суспільна, та й індивідуальна свідомість (менталітет) соціуму багато в чому визначають його убоге буття (рівень життя). Народи, яких історія нічого не вчить (а тим більше ті, які послуговуються перекрученою системою цінностей і брехливою чужою історією), приречені залишатися на узбіччі історії.
Адреса матеріалу: http://dt.ua/articles/82558
