Тато винувато поплескав мене по спинi, пiдморгнув менi та пiшов за мамою.
А я взяв граченя, яке вже не тiкало вiд мене, i посадив у коробку.
Нова домiвка йому сподобалась. Граченя оглянуло коробку, пострибало з кутка в куток, настовбурчило пiр'я й заснуло.
Ще хвилин п'ять я стояв над ним i розглядав його чорне, нiби металеве пiр'я, що м'яко виблискувало при свiтлi. Менi раптом закортiло погладити його. Я нахилився над коробкою i ледь-ледь, щоб не збудити птаха, торкнув його крило. Граченя розплющило одне око, сонно глянуло на мене, хитнуло головою, наче казало 'на добранiч!', i знов заснуло. Тодi я вимкнув свiтло на кухнi, побажав доброї ночi батькам i теж пiшов спати.
Лiжко того вечора було чогось незручним. Я довго лежав i думав, як же зробити, щоб граченя зосталось у мене, але нiчого придумати не змiг.
Записка вiд мами
Ранок видався веселим i сонячним, але я не зрадiв цьому. Коли б iшов дощ, граченя лишилось би в нас, а так...
Я встав i поспiшив на кухню, до коробки. З неї чувся стукiт. Певне, граченя вже прокинулось i стрибало по своїй домiвцi. Я зазирнув у коробку й побачив його, веселого й iще чорнiшого, анiж учора. Перед ним стояла тарiлка з кашею. Видно було, що граченя вже поснiдало: по всiй коробцi валялися крихти.
- Привiт! - сказав я граченятi.
- Кр-ри-и! - вiдповiло воно раптом i радiсно замахало крилами.
I тут я побачив, що з крилами в нього не все гаразд! Я витяг його з коробки й уважно роздивився. Так i є. Крила йому хтось пiдрiзав. А це означало одне: у граченяти вже є х_а_з_я_ї_н!
Годi й казати, як я засмутився. Тепер не лишалося надiї, що граченя буде моїм. Я пустив його на пiдлогу, а сам пiшов до ванної, умився, вдягся, прибрав лiжко та повернувся до кухнi - снiдати.
Вдома знов нiкого не було...
Як менi це надокучало! Майже нiколи не буває вдома батькiв, - такi вони зайнятi. Навiть нi з ким поговорити, коли тобi сумно. Не пiду ж я до Славка о сьомiй ранку! От i сиди собi й сумуй... Тато йде на роботу, коли я ще сплю, бо їхати йому далеко, з двома пересадками автобус i метро. А мама вранцi завжди кудись бiжить - то в магазин, то на базар, то ще кудись. А сьогоднi пiшла до перукарнi чергу займати. В неї вечiр у школi, й вона мусить бути красивою... Мама в мене й так завжди красива, та їй чомусь обов'язково знадобилася ще й зачiска!
Я звик, що, коли вранцi нема нiкого, мама лишає записку. Ось, до речi, й вона! Ану, погляну...
'ПЕРШЕ: не забудь прибрати лiжко'.
Ну от, знов про лiжко! Завжди мама нагадує, хоч я й сам пам'ятаю... Що ж там далi? Ага!..
'ДРУГЕ: пий молоко з дитячим сирком'.
Звiсно, сирок! Можна було й не писати...
'ТРЕТЄ: не забудь закрити холодильник i замикай дверi на обидва замки!'
Щоразу - 'обидва замки', наче їх десять! Що там iще?
'ЧЕТВЕРТЕ: будь о третiй вдома - є важлива розмова'.
Буду, куди ж я дiнусь! Хiба що зi Славком пройшлися б, так у нього тренування, вiн з першого класу гiмнастикою займається. Ну от, нiби останнє!..
'П'ЯТЕ: ми з татом учора вирiшили - граченя залишається в нас'.
Менi аж дух перехопило! Я труснув головою i перечитав останнi слова. Так, я не помилився! Ось, будь ласка, чорним по бiлому:
'ГРАЧЕНЯ ЗАЛИШАЄТЬСЯ В НАС'!
Я пiдскочив трохи не до стелi й заверещав:
- Ура! Хай живе мама! Хай живе тато! Ура-а-а! Воно - моє, моє, моє!..
Мабуть, я своїм вереском налякав бiдолашного птаха, бо граченя зойкнуло та з розгону чкурнуло в коробку, забилось у куток i навiть не ворушилось.
Я потанцював навколо столу, ще тричi вигукнув 'ура!' мамi й татовi й витяг переляканого птаха з його схованки.
- Ти уявляєш, як тобi пощастило! - почав було я, та зразу ж виправився. - Ой, вибач! Не тобi, а н_а_м, нам з тобою! Тепер ти м_i_й, а я - т_в_i_й назавжди! Розумiєш, на-зав-жди!..
I я мало не заплакав од щастя, але вчасно згадав: мужчина я чи не мужчина, як любив говорити тато, - i лише цмокнув граченя в крило. А воно, моє любе, моє хороше, дзьобнуло на радощах мене просто в плече. I зовсiм не боляче, от анiскiлечки не боляче, а по-дружньому, по-рiдному!
Звичайно, дитячий сирок я проковтнув за пiвхвилини, i вiн здався менi таким солодким, як нiколи. Тут я поглянув на годинника - i вчасно! Була вже восьма. Я хутко зiбрав портфель, попрощався з граченям, зачинив дверi на о_б_и_д_в_а замки й поспiшив до школи.
На вулицi я раптом пригадав, що не вивчив заданого вiрша, а Тетяна Микитiвна може викликати мене. Я на ходу витяг пiдручник, щоб завчити хоч рядок. Портфель я затис пiд пахвою, розгорнув книгу на потрiбнiй сторiнцi й прочитав:
Поздняя осень.
Грачи улетели...
Ну й дива, так це ж про гракiв! Я кiлька разiв пробiг очима сторiнку, й вiрш сам собою запам'ятався. I так мiцно, що я не сумнiвався: розбуди мене серед ночi та спитай - зразу ж його прочитаю!
До класу я влетiв разом iз дзвоником.
Захеканий, привiтався зi Славком i важко бухнувся на лаву.
- Ну що, вивчив? - замiсть вiтання поцiкавився Славко.
- Ще й як! - гордо вiдповiв я. - Навiть повторювати не буду.
- Тодi пiднiми руку, я не встиг, - прошепотiв Славко менi на вухо, бо до класу вже заходила Тетяна Микитiвна.
Все обiйшлось якнайкраще! Таки щастя на свiтi є! В цьому я нарештi переконався. По-перше, мама й тато лишили граченя. По-друге, п'ятiрка за вiрш теж чогось варта. I по-третє, я врятував Славка. Отримай вiн двiйку - i тренер не пустив би його на гiмнастику, поки не виправить. А Славко ж без гiмнастики - як риба без води!..
Гарно йти додому, коли тебе чекають! Навiть черевики виспiвують, а перехожi всмiхаються тобi, як давньому знайомому. Красота, коли в тебе хтось є, кому ти потрiбен!
Зрозумiло, перш за все я потрiбен татовi й мамi. Та одне - бути потрiбним батькам i зовсiм iнше - граченятi. Мамi й татовi я потрiбен, бо я їхнiй син... А граченятi - щоб я п_i_к_л_у_в_а_в_с_я про нього. А це здорово, коли тобi є про кого п_i_к_л_у_в_а_т_и_с_ь!
Я припустив дужче й уже за кiлька хвилин був коло дому. Тiльки тут я згадав, що у граченяти вже є хазяїн, i менi стало кепсько. Я уявив, що хазяїн вiдшукався та забрав граченя. I коли я зайду в квартиру, на кухнi стоятиме порожня коробка з-пiд телевiзора.
Наляканий цими думками, я забув про лiфт i майже злетiв на восьмий поверх.
Важко писати об'яви!
- За тобою що, вовки женуться? - спитала мама, вiдкриваючи менi дверi. - У тебе ж є ключi. Чи ти загубив їх?
Нi, не загубив, а просто забув про них.
- Де в_о_н_о?! - гукнув я.
- Хто 'воно'? - здивувалася мама. - Граченя!
- Де ж йому бути: сидить i кашу наминає, - посмiхнулась мама, коли зрозумiла причину мого хвилювання. - Мий руки та сiдай обiдати. Заразом поговоримо, бо я скоро йду.
Я вимив руки, плеснув холодною водою в обличчя - так розпашiвся! i поспiшив до мами.
- Бач, куди вилiзло! - кивнула мама на карниз. Я глянув на вiкно й побачив, що граченя сидить пiд самiсiнькою стелею i спокiйно чистить своє чорне, аж металеве, пiр'я.
- Привiт! - гукнув я до нього.
Граченя кинуло чиститись, повело на мене оком i радiсно зойкнуло:
- Кр-ри-и!
На його мовi це, мабуть, означало: 'Привiт! Я за тобою скучило'.
- Якщо воно так галасуватиме, - невдоволено зауважила мама, - ми всi поглухнемо.
- Мамочко, - запевнив я, - це воно просто за мною скучило. А насправдi воно дуже спокiйне!
- Сiдай, борщ охолоне, - перебила мама й сiла навпроти мене. Отже, - почала вона урочисто, - ми з
