вважав мене злодійкою. Мене, Массіно! Мене, горду, чисту, чесну і непорочну тоді!
Богом кленуся тобі, соколе мій, коли й до тебе дійшли такі слухи, що я, втікаючи, обікрала свойого батька, не вір тому!
Богом кленуся тобі, я нічогісінько не знала про те, що його обікрадено. Аж геть пізніше дізналася...
Чи ж ти міг би припустити, щоб я тоді, в тій хвилі, коли розсталася з тобою, могла була побігти просто до таткової канцелярії, розламати його бюрко, виняти ключі до вертгаймівки і забрати з неї скарбові гроші?..
Як бачиш, і того загробного батькового підозріння не ощадила мені доля!
А я все те витерпіла, Массіно! І навіть... мої доратори кажуть, що й досі виглядаю непогано. Правда, вони тут, під японськими кулями та гранатами, не дуже перебирчиві».
«Те, що я тут оповідаю тобі, се лиш ескіз, нарис, скелет моїх пригод. На докладне оповідання не стало б мені ані паперу, ані часу, ані сили.
Торкнуся тілько злегка наболілих струн, бо, вигравши повний їх концерт, можна б одуріти».
«Через російську границю переїхали ми без клопоту. Я троха боялася, та показалося, що не було чого. Генрись якось таємно моргнув на жандарма, що переглядав паспорти, сей лише заглянув у наші і віддав нам їх назад.
Зараз по виїзді з першої стації за границею до нашого купе ввійшов Зиґмунт. Я здивувалася. Я не знала, що він їде з нами. Але ще дужче здивувалася, коли він зачав поводитися з Генрисем не то як рівний з рівним, а як старший із підвладним. Він, що в Кракові мав вигляд не то льокая, не то економа, кланявся нам низько і силкувався говорити солоденько, тепер плескав Генрися по плечі, щипав його в лице, як дівчину. Я зразу визвірилася на нього, та се було йому байдуже. Потім сказала Генрисеві навмисно так, щоб він почув: «Віддали сю льокайську душу!» Та вони оба лише розсміялися на сі слова, і Зиґмунт лишився далі в купе. Тоді я зо злості заплакала. Генрись заговорив до нього щось, здавалося, по польськи, але так, що я нічогісінько не зрозуміла, і він,
відповівши таким самим жаргоном, вийшов із нашого купе і не показувався більше.
— Генрисю! — скрикнула я по його відході, тулячися до свого милого і вся тремтячи зі зворушення. — Хто сей чоловік? Я боюся його. Чого він хоче від нас? І як він сміє говорити з тобою так, як зі своїм слугою?
— Але ж, дитино!— заспокоював мене Генрись.— Се мій вуйко, брат моєї мами. Дуже маючий обиватель із Любельського. Бездітний чоловік.
— Чому ж ти не сказав мені сього швидше? Пощо ти представляв мені його як завідателя свого дому? Генрись зачервонівся, та зараз же сказав:
— Бачиш, Манюсю, він у Австрії чимось скомпрометований і був там і сьогодні за паспортом нашого управителя.
Я так мало знала світу, Массіно! Виросла в лісі, при мамі й при батькові, серед добрих, чесних, недосвідних людей. У моїй душі щось бунтувалося проти Генрисевих слів, але уста не вміли відповісти нічого. Своїми жартами та поцілуями він заспокоїв мене.
Я лягла на софку в купе і заснула і прокинулася аж тоді, як ми вїхали на варшавський дворець.
Ми заїхали до готелю. Заночували я й Генрись у однім покою, а Зиґмунт у сусіднім. Рано снідали разом. Потім оба вони вийшли, велівши мені сидіти в покою і не виходити нікуди.
Я дістала якусь книжку і взялася читати. Вполудне прийшов Генрись. Ми пообідали якось мовчки, бо він був дуже втомлений. На мої питання відповідав коротко і неначе нерадо. По обіді вийшов, не кажучи, куди йде. Вернув аж пізно вночі. Мені здавалося, що був троха п'яний. На мої питання не відповідав нічого. Швидко заснув. Зиґмунта того і пару дальших днів я не бачила.
Другого дня знов те саме. Третього знов. На питання, коли ж підемо до родичів, Генрись усміхався якось дивно, жартував якось дико, цинічно або відмовчувався, мов і не чув нічого. Я плакала цілими днями.
Різні фантастичні думки приходили мені в голову: телеграфувати до тата, піти на поліцію і допитатися самій до Генрисевих родичів. Але я була немов зламана непевністю. Боялася вийти на вулицю. Боялася всіх у готелі і звичайно сиділа замкнувшися.
Одного вечора, пізно вже, прийшов Зиґмунт і припровадив Генрися п'яного до безтями.
— Боже мій!— скрикнула я. — Вуйцю, що йому таке? Зиґмунт зареготався.
— Що я вам за вуйцьо? От постеліть тому хлопчиськові. Бачите, як струбився.
Генрись кинувся на софу і захріп відразу.
— Ви не вуйцьо? Хто ж ви такий?
— Я такий самий, як і ваш Генрись.
— Такий самий?.. Що се має значити? Який же він?
— Такий, як я.
— Хто ви такі?
— Хіба ж він не казав вам того? Держить вас досі в дитячій невинності? Ге, ге, ге! Ми, панно Маню, треба вам знати, такі доброчинці людськості, що вменшуємо багатим людям клопоту.
Я витріщила на нього очі. Він розреготався і зробив рукою зовсім не двозначний знак, як витягають щось із чужої кишені.
Я вся поблідла. Хотіла кричати, та щось у горлі здавило. Потім побігла до другого покою і пробувала повіситися. Та Зиґмунт, почувши, як я тріпалася на шарфі, прибіг і відрізав мене вже зовсім непритомну».
«Два тижні я лежала хора. Генрись уже не лишав мене вдень, але сидів при мені, пильнував мене. Тепер уже не грав зі мною комедії, говорив по щирості. Він був не злий хлопець з природи, але бездонно зіпсутий. Змалку вихопившися з батьківського дому, пройшов усю злодійську школу на варшавськім бруку. У мене серце хололо, коли я слухала його оповідань.
Пробувши місяць у Варшаві, ми виїхали на «турне», як говорив Генрись. До Лодзі, Домброви, Радома і інших міст. Ми двоє, Зиґмунт і ще кілька зовсім темних фігур, що приходили часом уночі до нашої кватири, говорили щось своїм незрозумілим злодійським жаргоном, ділилися здобичею і знов розходилися. Зиґмунт був проводирем тої шайки, укладав плани, розділював роботу, контролював виконання. В разі непослуху або недбальства був страшенно злий і острий.
З часом почав і мене втягати в свої плани. Я мусила одягатися в яркі сукні і ходити з Генрисем на прохід попри вистави і склепи, де було багато панства. Я мала звертати на себе увагу і приманювати багатих паничів, а члени шайки шниряли в юрбі і «працювали». Я знала се, Массіно! Моя душа бунтувалася, та проте мої уста всміхалися. Я чим далі, тим більше підлягала якійсь магічній, демонській силі Зиґмунта. В міру того, як ми жили разом, Генрись якось блід і затирався в моїй душі. Виявлялася вся його нікчемність, і я не звертала на нього ніякої уваги. Зиґмунта я боялася, але його сила, інтелігенція й енергія імпонувала мені.
Тямлю, се було в Дорпаті. Генрися вхопили на гарячім і арештували. Я сиділа в готелі, коли до мене прибіг Зиґмунт.
— Панно Маню, одягайтеся в що маєте найкраще. А не забудьте чисту білизну! Я витріщила на нього очі з німим запитанням.
— Не глядіть на мене, як теля на нові ворота!— гримнув він остро.— Генрись арештований. Поки ще сидить в участку і не відданий до тюрми, ви можете вирятувати його.
—Я?
— Так. Ось вам 50 рублів. Се для пристава. І просіть, щоб вас запровадив до поліцмейстера, якого ви попросите особисто. Розумієте? Так і скажіть: особисто! А живо!
За десять мінутя сиділ а в дорожці... За годину Генрись був на волі.
Адже догадуєшся, якою ціною?
Того вечора я другий раз пробувала повіситися, але знов Зиґмунт відрятував мене. Він, очевидно, відчував, що кипить у моїй душі, і пильнував мене, хоч удавав, що не звертає на мене більш уваги, як на всякий інший знаряд своєї волі».
«Наша тура по російських містах потяглася довго. На весну ми злетіли до Одеси.
Тут мій Генрись пропав. Зиґмунт казав, що його піймали на крадіжі в кораблі і, небагато питаючи,
