здійснення права пригноблених на повстання (коли мирні заходи не дають результатів) — і чесна історіографія може їх інтерпретувати лише однозначно. Чи, може, українці мають бути єдиним народом у світі, що не сміє вести національно-визвольну боротьбу?
Ці українки, фотографуючись ще не знали, що завтра почнеться „Вісла“…
Колишній міністр внутрішніх справ Антоні Мацєревич (тепер в опозиції; представник правого, дехто вважає — крайньо правого, Руху Відродження Польщі, РОП): „Польська держава повинна справедливо компенсувати кривди Другої Світової війни. Однак не можна допустити до ситуації, при якій компенсацію мали б отримати спершу позбавлені комуністами польські громадяни інших національностей, а лише опісля — також позбавлені майна — поляки“ (цитую за газетою „Zycie“). З таким проявом національного егоїзму дискутувати досить просто. Україна, попри свій дуже важкий економічний стан, дає фінансову допомогу своїм громадянам кримськотатарської, а також грецької, вірменської, болгарської національностей, хоча ця ж Україна не має жодного стосунку до депортації кримських татар та інших меншин (а Польща ж до депортації українців стосунок має!) — її здійснила Росія, що не дає жодної компенсації. Хоча цілком оправданою є вимога, щоб український уряд пам’ятав також про депортованих українців. Думаю, крапки над „і“ поставив у інтерв’ю „Gazecie Wybоrczej“ віцемаршалок сейму Марек Боровський (Союз Демократичної Лівиці): „Поки що не бачу шансу, щоб сейм засудив операцію „Вісла“ (пригадую, що сенат засудив операцію „Вісла“ ще 3 серпня 1990 р. — Я.Д.). Операція була наслідком, а не причиною певних подій. Не так, як сталінська політика денаціоналізації, коли переселювали цілі невинні народи. Ці українці не були народом спокійним і тихим, тогочасна влада мусила щось робити, реаґувати“. Як бачимо, польські посткомуністи нічим не різняться — в ставленні до українців — від своїх комуністичних колеґ з-перед 50-ти років. Боровський не хоче знати історії, бо між сталінською депортацією народів Росії і комуністичною депортацією народів Польщі стоїть знак рівняння по лінії принципу колективної відповідальности, засудженого цілим цивілізованим світом. Смішно слухати, що операція „Вісла“ з розпорошенням українців на великих територіях не була розрахована на денаціоналізацію й етноцид, бо цим займався, нібито, лише Сталін.
Як бачимо, на практиці до нормалізації польсько-українських стосунків — у світлі 50-річчя „Вісли“ — з точки зору відомих польських політиків ще далеко. А польська влада не думає реально загладити злочин операції. Про, м’яко кажучи, нерішучість польських істориків я вже згадував. На німецько-польсько- українському форумі „До 50-річчя операції „Вісла“. Від важкої історії до одвертого обміну молоддю“ 4 квітня 1997 р. у Кракові відомий історик Ришард Тожецький відстоював думки, що, нібито, існувало політичне рішення, ухвалене III конференцією ОУН у лютому 1943 р., про ліквідацію польського населення на західноукраїнських землях; що операція „Вісла“ здійснювалася за командою з Москви; що депортація українців Закерзоння була викликана мілітарною необхідністю. Все це — без підтвердження історичними джерелами. Польські історики, майже як правило, іґнорують українські історичні праці та уникають наукової дискусії з автентичними документами в руках. Запрошення до зіставлення своїх та українських наукових поглядів відкидають. Найновіший приклад. 15–16 травня 1997 р. Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича Національної Академії Наук України та Львівський університет ім. І.Франка провели у Львові конференцію „Депортації українців та поляків: кінець 1939-початок 50-х років (до 50-річчя операції „Вісла“)“. У ній мали взяти участь такі польські спеціалісти, як А.Айненкель, С.Ячинський, М.Папєжинська-Турек, В.Серчик, С.Стемпєнь, Р.Тожецький, Р.Щигєл. Ні один з них на конференцію не приїхав, хоча їх дуже чекали. Бойкот не є ні науковою дискусією, ні науковою відповіддю. Тим більше, що українські історики лише відносно недавно отримали змогу писати і говорити одверто. Таким чином, предметна наукова дискусія істориків, по суті, лише повинна початися.
Можна зрозуміти, що польські історики є у дуже складному становищі: між історичною правдою, що може бути лише одна-єдина, і патріотичним обов’язком, який чомусь не завжди ототожнюють зі справедливістю і, знову, з історичною правдою. Але завдання позбавити власну громадськість позаісторичних мітів, здається, дуже важливе і невідкладне. Правда, це завдання не єдиних лише істориків. Задля об’єктивности слід відзначити, що й з українського боку працюють фальсифікатори історії, які шляхом пристосуванства намагаються — за дуже давньою традицією — не втрачати „панської ласки“. Академік Ярослав Ісаєвич, для прикладу, керуючи засіданням II Міжнародного наукового семінару „Польсько-українські стосунки в роках Другої Світової війни“, що проходив 22–24 травня 1997 р. у Варшаві, наклав кляп на уста тих українських істориків, які намагалися розглядати польсько-українські відносини у причиновому зв’язку. До тем, на які академік наклав табу і які були вилучені з наукової дискусії, увійшли наприклад: польські пацифікації українських земель напередодні війни, винищення польською стороною українського населення Холмщини, Волині, Східної Галичини, Закерзоння саме в роки війни і зразу ж після неї, межі української етнічної території на 1939–1945 рр. і те, що Україну — також під час війни — позбавили двох стародавніх княжих — королівських столиць Перемишля і Холма. А замовчування проблем — це, як відомо, один з найяскравіших проявів фальсифікації. Між прислужництвом та науковим підходом до важливих питань дуже важко знайти щось спільне. Ледве чи помагають у таких випадках ті високі наукові титули.
Розглядаючи ставлення польської преси до українського питання в Польщі, історик та журналіст, редактор місячника „Arcana“ Анджей Новак скаржився на згаданій краківській конференції 4 квітня1997р., що в пресі, мовляв, складалася непропорційна ситуація, бо найпочитніші ґазети друкують матеріали, прихильні до українців і навіть говорять про польські злочини. А відмовляються друкувати антиукраїнські статті. Тому, за Новаком, виникає „ситуація нерівноваги“ і „однобічність“, яких треба уникати. Треба віддати належне найпоширенішій польській пресі (а вона є високого рівня, без сумніву), яка намагається займати об’єктивну позицію. Також відчуваючи пульс епохи. Але не все є таким рожевим. Хоча україножерна католицька ґазета „Слово“ перестала виходити, її майже автоматично замінила посткомуністична „Трибуна“. Один з найпопулярніших у Польщі тижневиків „Політика“ вмістив 12 квітня ц.р. нотатку про Конґрес українців Польщі у своїй хроніці аж на передостанньому двадцятому місці, після однієї кримінальної справи і перед некрологом. Це про дещо говорить. Та й основне, на що звернув увагу тижневик, це формула „прощаємо і просимо прощення“. Антиукраїнські походи не припиняють правоекстремістичні „Szczerbiec“ та „Falanga Torunska“. Так що статті антиукраїнського змісту не зникають і „ситуація рівноваги“ не надто порушена.
Явну ж „ситуацію нерівноваги“ створюють спеціальні вітрини і відділи в книгарнях, в яких щедро представлено видання про польські Львів, Вільнюс та Східні Креси. При читанні такої літератури складається враження, що саме там, а не в Центральній Польщі, перебуває дух і б’ється серце правдивого поляка. Тому з великим успіхом відбувається збір коштів на екранізацію „Оґнєм і мєчем“ за Генриком Сєнкевичем, хоча антиісторичність і фальсифікаторство його роману не є секретом. Тому на роль Богуна призначають актора, якого амплуа є ролі бандитів та вбивців. А ще є український тризуб, пробитий польським орлом, у римо- католицькому костьолі в Перемишлі та багато, багато свідчень ксенофобії й шовінізму. Є ще забуття 6 мільйонів поляків, які загинули від рук німецьких окупантів під час Другої Світової війни, і постійне пригадування хай навіть 80 тисяч тих поляків, які загинули в цей же час від рук українців на українських землях. Варто вдуматися в пропорції жертв. Німців повинні б ненавидіти понад 70 разів більше, ніж українців. Але так не є. Є ще результати примусової асиміляції українців — ті, що під тиском стали перекинчиками та примусили своїх дітей забути про українське коріння. Виникла катеґорія криптоукраїнців, які, побоюючись ксенофобного оточення, „на людях“ говорять лише по-польськи і всіма способами намагаються замаскувати свою українськість. В такий спосіб було розтоптано людську гідність значної частини українців у Польщі. У польському суспільстві помітні певні зрушення. Але воно в цілому не хоче розуміти і визнати свої помилки, свій імперіалізм, колоніалізм стосовно українців. Воно хоче лише покори і прохань прощення. У польському суспільстві, поки що, немає розуміння того, що і на Волині, й на інших українських землях поляки були лише окупантами і колонізаторами — і що як такі вони програли політично, мілітарно і морально. Культивування ненависти до українців за програну — це хвороба суспільства, яку треба лікувати. Ліки в руках польської політичної й інтелектуальної еліт. Бо лише вони можуть допомогти ламати психологічний бар’єр, який наростав століттями, і який вони переважно зміцнювали, а не руйнували. Треба сподіватися, що офіційні контакти між Польщею та Україною (візит президента Польщі до Києва у травні 1997 р. і підписання ряду угод та інших документів), які розвиваються цілком задовільно, поступово впливатимуть також на стан умів суспільства. Правда, „залишаючи минуле історикам“, обидва президенти одночасно виступили інтерпретаторами (не дуже вдалими) цього минулого, а словесної формули „просимо вибачення“ у наш час вже замало. Існує певний, питомо польський комплекс: уявлення про те, що Україна не зможе існувати,
