стежив за нею трохи здивовано.
— И очкур свій можеш забрати, і зелений пояс парубоцький, яким ти ніколи не підперізувався — боявся сам собі красенем здатись. I капшучок для тютюну забирай, який тобі вишила, — нічого не лишу, нічого не жалко.
— Ну-ну, — бубонів Юхим.
— Візьми й оце дрантя, — схопила із жердки свитину й кинула на купу. — Забирай і чуні, — дістала з- під ліжка зчовгані чуні з червоної гуми. — Будеш у цих чунях як гусак на морозі.
— А ти не дуже, — без тієї злості, що перше, промимрив чоловік. Гнів його раптом минув — саме тоді, коли Тетяна без довгих балачок почала збирати його набутки та прибутки. — Можеш капшук назад забрати, мені твої гостинці не потрібні.
— Гребуєш моїми гостинцями? Ха-ха! А хіба ж ту сорочку ти сам собі купив чи пошив? Я краму набрала, я своїми руками докупи стулила. А гуми хто на чуні дістав, га? А свитина за чиї гроші до хати припливла?
Юхим, побуряковівши, мовчав.
— Бач, од капшука відмовляється! Нове життя своє без мого капшука починатиме, ха-ха!
— А де мій портфель? — запитав чоловік. I раптом зір його спалахнув радістю, й лице також спалахнуло, наче під веселим промінням.
— Шукай сам, коли так тобі потрібен.
— Е-е, коли вже ти ладнаєш мене, то й портфель знайди.
Він наче аж зараз оговтався, знову сів на ослоні й навіть руки на грудях склав. Здавалось, треба журитись, а він вдоволений, бісенята в зіницях почали метушитись, навкулачки стусатись. Лукаво так позиркував, як Тетяна за тим портфелем по кутках нишпорить. До нього верталась утрачена гідність, уже почувався господарем, навіть командувати взявся:
— А в ковбашці подивись, може, там цибулею притрусила.
— Чого б це я в ковбашці тримала? — бурчала Тетяна, проте лізла в ковбашку, перевертаючи там лахміття, недопалки свічок, прибережене для праски деревне вугілля.
— Заглянь під лежак!
— Хіба ж він там коли-небудь валявся? Але лізла на піч, нишпорила під лежаком. Вже не мала тієї відваги в грудях, що перше, вже почувалася так, наче була в чомусь винуватою. А Юхим помічав те і прикрикував:
— За гладущиками подивись, там у тебе всякої всячини повнісінько.
Про той портфель його знало все село. Дістався він Юхимові од директора школи. Одного разу поїхав директор в область на якусь нараду, а повернувся в село з новісіньким портфелем — із свинячої шкіри, з блискучими металевими косинцями на згинах, з двома широкими пряжками. Віз Юхим директора з вокзалу, а той уголос візьми та й пошкодуй, що не покинув старого портфеля в місті, взяв назад. пздовий нічого не сказав на те, але всю дорогу тільки й думав про старий портфель. Вже коли під'їхали до школи, вже коли директор скочив на землю й почав розминати ноги, він таки не стримався:
— Якщо хочете викидати, то ліпше мені від дайте…
— Ви про що? — непорозуміло запитав директор.
— Портфель ваш старий…
З тих пір Юхим майже нікуди не виїжджав без портфеля. I не подумайте, що він туди харчі клав, коли вибирався в далеку дорогу, — ні, харчі він клав, як завжди, в торбинку, котра зверху затягувалась на шворку. А портфель був порожній. Скажімо, йде чоловік до крамниці солі купити, гроші покладе в кишеню, а портфель під пахву — і гайда. Спершу кожен увагу звертав на те, навіть розпитували, що та до чого, — і Юхим почувався неабиякою людиною. А згодом і підсміюватись почали, то в своєму селі перестав носити директорський подарунок, зате коли вибирався в сусідні села — неодмінно брав. Та й до району вже ніколи без портфеля не виїжджав. Як-не-як, а в базарний день у містечку багато приїжджого люду, не одне може подумати, що ти районне начальство, а то — дивись! — ще з вищої гори. Тримаючи під пахвою портфель, перероджувався Юхим, здавалось, має неабияку вагу, та й з Тетяною тоді поводився незалежно. «Завтра мені в дорогу, — казав поважно, — не забудь начистити портфель смальцем, хай блищить». Одказувала: «Ти б хоч дірку залатав, там така, що кицька пролізе». Заперечував: «Про портфель говориш, ніби про наритник. Я дірявим боком до тіла прикладаю».
— Шукай, шукай, — наказував зараз Юхим, ще ширше та певніше розсідаючись на ослоні. — Бо як же я тепер на люди вийду? Глянь за помийницею, може, там…
Тетяна нібито й гніватись перестала на нього. Мабуть, знала, не знайде портфеля — непереливки будуть.
— Що, нема? — допитувався чоловік. — Отака ти господиня, не знаєш, де в тебе що лежить. I ти хочеш, щоб я без портфеля з дому пішов? Е-е, ні! Забирай капшук, складай докупи всі лахи, бо нікуди я не піду, поки пропажа не знайдеться. А ти як думала?!
Тетяна не відповідає. Справді, де могло дітись оте дрантя, сміх отой? Наче завжди напохваті лежало, перекидалися ним, не раз хотіла викинути, та Юхим не дозволяв. I сьогодні зранку ще ніби очі їй муляло… I де тільки могло запропаститись?
I Юхим теж почав шукати. Рядно на лежанці підняв, у діжку для замісу тіста заглянув. До сіней рипнув та й — хутенько до курячого сідала. Еге ж, як поклав він тут зранку свій портфель, і досі лежить. Притрусив його сухими кізяками, сміттям присипав. Нехай спробує хто-небудь знайти! Аж усміхнувся од утіхи.
Авжеж, він прийшов до Тетяни ділитись, прийшов забирати своє, але без портфеля нікуди не подасться. Бо з портфелем він чоловік, а без портфеля — казна-що!
Тепер корова стояла в коморі й світила великими вогкими очима. Гарні були в неї очі, розумні, а що вже блискучі — так і блимає ними, аж у твоїй душі розвидняється. Всі діти поприбігали, в коморі й повернутись ніде; ряба притулилась до стіни, аби їм більше місця було. Мати стала в сінях, а наблизитись боїться, наче то не їхня корова, а чужа. Чернега ж тримає налигач у руках, бубонить:
— До чого ж це її прив'язати, га? До чого? Ні тобі кілка, ні цвяха, ні скобля. Не буду ж я отак стовбичити день і ніч, налигач на руку намотавши. Жінко! Чого ти стоїш, як із хреста знята, придумай що- небудь!..
— А як же без ясел? — кинуло котресь із дітей.
— За яслами затримки не буде, тільки б її прив'язати. Ну, думай, жінко, думай. Я корову на хазяйство привів, а ти хоч скажи, як її прив'язати.
— Припни поки що до дилюки, ген вилізла із стіни.
— Можна й до дилюки, ряба плохенька, не повинна б сказитись та за цю дилюку нашу хату в світи затягнути… Ану киш, діти! Ще котре зурочить, то молочниця доїтись перестане. Жінко, бери дійницю!
Звісно, дійниці в них не було, то мусила взяти горщик.
— Яка ж ти в мене! — з досадою зітхнув Чернега. — Взяла горщик! Та хіба горщика для наших дітей вистачить?
Метнулась назад до хати — і повернулася з макітрою.
— Ой-ой-ой! — розвів руками Лука. — Ну добре, макітри для дітей вистачить, а для нас із тобою?! Нарешті побачив у її руках відро — і:
— Спершу було так. А ти ж його хоч сполоснула? Мусила бігти сполоснути. Чернега бубонів докірливо:
— Хіба вона б змогла без хазяїна? Де їй без мого ока! — I знову до жінки: — А вим'я промивати думаєш, га?
I ось перша цівочка молока вдарилась об денце, розприскалась, зацяткувавши голубуватими плямами відро. Дітлашня поприсовувалась ближче, кожне намагалося зазирнути всередину — і вони безмовно, тихцем почали відштовхувати одне одного, тручати ліктями, плечима. Рот у кожного напіврозтулений, погляди горіли жадібністю — діти чи не вперше в житті чули, як шумить свіжоздоєне молоко. А мати їхня також прислухалась до того шуму, бо ні дійок, ні вим'я, ні своїх рук не бачила — все заслали сльози, все оповив туман.
Несподівано і діти й мати повернулись до Чернеги, який, узявши руки в боки, реготав. Ніхто втямити не міг — чого їхній батько сміється. А той не вгавав, сміявся із заплющеними очима, а коли на хвилю розплющив їх, звідти так і сіялись чи то вогнисті остюки, чи то веселі іскри.
Ряба мукнула. Чернега повернувся до неї, погладив між рогами і, ковтнувши той солодкий та сипкий
