— Я зовсім не знаюся на техніці.
— Але як це сталося? Ви налетіли на мур?
— Не питайте мене, — відповів Совине Око, всім виглядом своїм показуючи, що вмиває руки. — Автомобіліст з мене кепський, власне, ніякий. Сталося — і край.
— Якщо ви недосвідчений водій, нащо було братися вночі за кермо?
— А я за нього і не брався! — обурено вигукнув він. — Хто вам казав, що я брався?
Всі довкола заніміли від жаху.
— Вам що — життя набридло?
— Дякуйте Богові, що відбулися тільки колесом! Людина дає газ і навіть не береться за кермо!
— Ви не зрозуміли мене, — відказав злочинець. — За кермом сидів не я. Нас у машині було двоє.
У відповідь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тільки здушене «о-ох!» — і тут дверцята машини почали поволі відчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволі позадкував, і, коли дверцята зовсім відкинулися, запала гробова мовчанка. Потім дуже повільно, суглоб за суглобом, з розбитої машини виповзла бліда розхитана постать і почала невпевнено намацувати грунт лакованим черевиком неабиякого розміру.
Засліплений яскравим світлом фар, очманілий від безнастанного виття клаксонів, привид постояв, злегка заточуючись, і, коли погляд його зупинився нарешті на чоловікові в пильнику, незворушно запитав:
— Що с-сталося? Бензин с-скінчився, чи що?
— Та ви гляньте!
Кілька пальців показувало на ампутоване колесо. Він втупився в нього очима, а тоді звів погляд догори, неначе запідозрив, що воно звалилося з неба.
— Воно у вас відскочило, — пояснив хтось.
Він кивнув головою.
— С-спочатку я не помітив, що ми с-стоїмо.
Мовчанка. Потім, набравши в легені повітря й випроставши плечі, він діловито спитав:
— Хто-небудь з-знає, де тут можна за-заправитися?
Принаймні десятеро чоловіків (декотрі з них трималися на ногах не набагато краще за нього) заходилися втовкмачувати йому, що машину й колесо вже ніщо більше не зв'язує.
— З-здайте назад, — запропонував він, трохи поміркувавши. — Я с-спробую заднім ходом.
— Ви ж без колеса!
Він повагався, а тоді сказав:
— А чом би не с-спробувати.
Котячий концерт клаксонів досяг крещендо. Я завернув і газоном, навпростець, пішов додому. Коло живоплоту я озирнувся. Облатка місяця сяяла над особняком Гетсбі, повертаючи ночі її первісну красу; місяць виявився живучішим від гамору й сміху, що відзвучали в іще освітленому садку. Несподівана порожнеча струменіла тепер з вікон та широких дверей, огортаючи цілковитою самотністю постать господаря, що стояв на сходах, звівши руку в прощальному жесті.
Перечитавши написане, я бачу, що може скластися враження, ніби я жив тільки подіями цих трьох вечорів, відділених один від одного кількома тижнями. Насправді ж вони були для мене випадковими пригодами того насиченого враженнями літа й о тій порі цікавили мене куди менше, ніж мої особисті справи.
Чимало часу забирала в мене робота. Вранішнє сонце відкидало мою тінь на захід, коли я поспішав білими тіснинами Нью-Йорка до своєї контори. Я знав на ім'я всіх інших клерків та молодих маклерів, разом з ними снідав у напівтемних, переповнених ресторанчиках сосисками з картопляним пюре, запиваючи їх кавою. Я крутив навіть роман з однією дівчиною із Джерсі-сіті, яка працювала в нас у бухгалтерії, але її брат почав дивитися на мене вовком, тож коли в липні вона поїхала у відпустку, я скористався з цього, щоб поставити крапку.
Вечеряв я звичайно в Йєльському клубі — чомусь для мене це була найбезрадісніша година дня, — а потім ішов нагору, до бібліотеки, й щонайменше годину сумлінно працював, вивчаючи механізми інвестицій та кредитів. У клубі завжди пили-гуляли кілька нероб, але до бібліотеки вони не потикались, і працювалося там добре. Потім, якщо вечір був погідний, я влаштовував собі прогулянку по Медісон-авеню, повз старий готель «Меррей-Хілл», і, завернувши на Тридцять третю вулицю, виходив до Пенсильванського вокзалу.
Я починав любити Нью-Йорк, загадкову, збудливу жвавість його вечорів, безнастанне мигтіння людей та машин, яке так тішить допитливе око. Мені подобалося прогулюватися по П'ятій авеню, видивлятися в натовпі жінок з романтичною зовнішністю й уявляти собі, як за кілька хвилин я ввійду в життя тієї чи тієї з них і ніхто про це не дізнається і не осудить мене. Іноді я подумки супроводжував їх додому, до наріжного будинку якогось таємничого завулку, і, перше ніж зникнути в теплій темряві за дверима, вони озирались і усміхались мені у відповідь на мою усмішку. А часом у сутінках того сповненого чарів міста мене раптом огортала туга самотності, яку я вгадував і в інших — в бідних молодих клерках, що тинялися від вітрини до вітрини, аби якось згаяти час до самотньої вечері в ресторанчику, — в молодих клерках, що тут, у цих присмерках, марнували найкращі хвилини вечора й життя.
I пізніше, о восьмій, коли темними Сороковими вулицями до району театрів сунули гуркотливим потоком у п'ять рядів таксомотори, туга знову стискала мені серце. Під час зупинок перед світлофорами невиразні тіні в машинах схилялись одна до одної, і до мене долинали дзвінкі голоси і сміх у відповідь на жарт, якого я не
