вигукнула:
— Дивіться! Я забила палець!
Ми всі подивилися — на суглобі був синець.
— Це все ти, Томе, — ображено сказала вона. — Я знаю, ти ненавмисне, але це твоя робота. Так мені й треба: нащо одружувалася з таким здоровезним бездушним вайлом.
— Я терпіти не можу цього слова, — сердито перебив її Том. — Навіть коли мені кажуть його жартома.
— Вайло! — вперто повторила Дейзі.
Часом вона й міс Бейкер починали говорити разом, але в їхній пустотливій, безладній балаканині не було жвавості, вона була холодна, як їхні білі сукні, як їхні байдужі очі, в яких не світилося жодного прагнення. Вони були присутні за столом і терпіли нашу з Томом присутність, тільки з чемності намагаючись розважати нас або допомагаючи нам розважати їх. Вони знали: незабаром обід скінчиться, а невдовзі по тому скінчиться й вечір, і його можна буде недбало пустити в непам'ять. Усе це було зовсім не так, як на Заході, де вечір минає в гарячковій напрузі, в постійному невситимому сподіванні чогось чи в нервовому побоюванні, що він от-от дійде кінця.
— Дейзі, поряд з тобою я почуваю себе справжнім дикуном, — признався я після другого келиха чудового бордо, якого анітрохи не псував легкий присмак корка. — Чи не можна завести розмову про щось простіше, ну, скажімо, про види на врожай?
Я не вкладав у ці слова якогось прихованого змісту, але реакція на них була несподівана.
— Цивілізація стоїть на краю загибелі! — з раптовою люттю вигукнув Том. — Я тепер став безпросвітним песимістом. Ти читав книжку Годдарда «Піднесення кольорових імперій»?
— Вперше про неї чую, — відповів я, здивований його тоном.
— Чудова книжка, її кожен повинен прочитати. Зводиться вона ось до чого: якщо ми втратимо пильність, то біла раса... то, одне слово, кольорові поглинуть білих. I це щира правда, це доведено науково.
— Наш Том стає мислителем, — зауважила Дейзі з непідробним смутком. — Він читає різні мудрі книжки з довжелезними словами. Що то було за слово, якого ми ніяк...
— Я читаю наукові праці, — відрубав Том, кинувши на неї сердитий погляд. — Цей Годдард знає, що пише. Від нас, від панівної раси вимагається пильність, бо якщо ми забудемо про неї, інші раси візьмуть гору.
— Ми повинні стерти їх на порох, — прошепотіла Дейзі, люто підморгнувши червоному призахідному сонцю.
— От якби ви жили в Каліфорнії... — почала міс Бейкер, але Том перебив її, важко засовавшись на стільці.
— Річ у тім, що ми належимо до нордичної раси. Я, і ти, і ти, і... — якусь мить повагавшись, він кивком голови зарахував до нордичної раси і Дейзі, й вона зразу ж підморгнула мені. — I все, з чого складається цивілізація, створено нами — ну, там, наука, мистецтво і таке інше. Розумієш?
Було щось жалюгідне в цій його затятості, неначе йому вже мало було самовдоволення, яке за роки, що ми не бачилися, ще більше зросло.
Раптом десь у будинку задзвонив телефон, лакей пішов до апарата, й Дейзі, скориставшись з хвилинної паузи, нахилилася до мене.
— Я розкрию тобі родинну таємницю, — жваво зашепотіла вона. — Про ніс нашого лакея. Хочеш знати таємницю про ніс нашого лакея?
— Заради цього я, власне, й приїхав.
— Тож слухай: наш лакей не завжди був лакеєм. Раніше він служив у Нью-Йорку, в одній родині, що мала столового срібла на двісті персон, і його обов'язком було чистити те срібло. Він його чистив день у день, з ранку до вечора, й дочистився до того, що в нього почав блищати ніс...
— Спочатку тьмяно, а потім дедалі яскравіше, — докинула міс Бейкер.
— Так, дедалі яскравіше, й дійшло до того, що йому довелося відмовитись від тієї посади.
Останні промені сонця пестливо торкнулися порожевілого обличчя Дейзі. Я слухав її тихий голос, мимоволі тамуючи подих, подаючись до неї всім тілом, та ось рожеве світло почало згасати, і промені зникли з її обличчя, повільно, неохоче, мов діти, яких сутінки женуть додому з вулиці, що обіцяла ще так багато розваг.
Лакей повернувся і прошепотів щось на вухо Томові. Той насупив брови, відсунув свій стілець і, не сказавши ні слова, ввійшов до вітальні. Його відсутність, здавалося, ще більше розворушила Дейзі, вона знову нахилилася до мене й сказала задушевним, співучим голосом:
— Як мені приємно бачити тебе за нашим столом, Ніку! Знаєш, ти схожий на... на троянду, так, саме на троянду. Правда ж? — звернулася вона до міс Бейкер, шукаючи в неї підтверджєння. — Правда ж, він — справжня троянда?
Це була неправда. Я навіть віддалено не схожий на троянду. Вона говорила, що на думку спливе, але від неї віяло зворушливим теплом, неначе серце її поривалося назовні з потоком цих гарячкових, бентежних слів. А потім вона раптом кинула серветку на стіл, вибачилась і теж зникла у вітальні.
Ми з міс Бейкер обмінялися швидкими поглядами, зумисне позбавленими будь-якого виразу. Я хотів щось сказати, але вона, стріпнувшись, нашорошилася й застережливо цитьнула на мене. Притишені, схвильовані голоси долинули до нас із вітальні, й міс Бейкер подалася всім тілом уперед, безсоромно прислухаючись. Голоси підвищилися так, що вже майже можна було розрізнити окремі слова, потім притихли, знову збуджено загули і, нарешті, замовкли.
— Цей містер Гетсбі, про якого ви згадували, — мій сусід, — заговорив я.
— Мовчіть. Дайте послухати, що там робиться.
— А там щось робиться? — невинно спитав я.
