них уваги. Я просто з вокзалу поїхав до Гетсбі, приїхавши, вибіг сходами на терасу, і, власне, ота нервова квапливість моєї ходи стала для слуг першим сигналом тривоги. Але вони вже знали, я певен цього. Майже не змовляючись, ми вчотирьох: я, шофер, лакей та садівник — кинулися до басейну.
На поверхні води ледве вгадувався її глибинний плин від одної до другої труби. I на тій поверхні, на дрібних брижах, що були тільки натяком на хвилі, повільно плавав матрац із своїм вантажем. Легенького повіву вітерця, такого, що ледь морщив воду, вистачало, щоб відхиляти той обтяжений випадковим вантажем матрац від його випадкового напрямку. Наштовхнувшись на купку опалого листя, він починав повільно кружляти на місці, виписуючи, мов ніжка циркуля, тонке червоне коло на воді.
Вже коли ми несли тіло Гетсбі до будинку, садівник помітив у траві недалеко від стежки тіло Вільсона — останньої жертви жертовного вогню.
РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТИЙ
Тепер, через два роки, решта того дня, і ніч, і наступний день згадуються мені як нескінченний круговорот полісменів, фотографів та репортерів в особняку Гетсбі. Біля головної брами поставили полісмена й між вереями її напнули линву, щоб не пропускати цікавих, але дітлахи швидко зметикували, що до саду можна пробиратися через моє подвір'я, і коло басейну весь час товклося кілька малих роззяв. Якийсь чоловік поважного вигляду, можливо, детектив, схилившись над тілом Вільсона, кинув: «Божевільний!» — і категорична інтонація цього зауваження задала тон повідомлення ранкових газет.
Майже всі ці репортажі були мов нічні кошмари — химерні, безладні, настирні й далекі від дійсності. Коли Міхаліс на слідстві засвідчив, що Вільсон підозрював у чомусь свою дружину, я вирішив, що цю історію тепер роздмухають у сороміцький пасквіль, але Кетрін, якій було тут що сказати, не сказала жодного слова. Вона виявила несподівану силу вдачі, — твердо дивлячись просто в очі слідчому з-під своїх виправлених брів, присягалася, що її сестра цього Гетсбі знати не знала, що зі своїм чоловіком її сестра жила в добрій згоді і що взагалі її сестра була чиста як скельце. Вона, видно, й сама себе переконала в тому, і ридала в хусточку так, наче будь-який сумнів щодо цього вражає її в саме серце. Тож, щоб не ускладнювати справу, Вільсона звели до рівня людини, яка діяла «в стані афекту». На тому все й скінчилося.
А втім, мені вся ця процедура здавалася далекою і неістотною. Вийшло так, що інтереси Гетсбі представляв тільки я сам, і ніхто більше. Від тієї хвилини, як я подзвонив до селища Вест-Егг і повідомив про нещастя, люди почали звертатися до мене з усіма домислами й усіма питаннями, що потребували практичного розв'язання. Спочатку це дивувало й бентежило мене; але години спливали, а Гетсбі лежав там, у своєму будинку, нерухомий, бездиханний, безмовний, і в мені зростало почуття відповідальності через те, що ніхто більше не виявляв інтересу до нього — я маю на думці той щирий, особистий інтерес, на який кожен з нас має якесь право під кінець.
За півгодини після того, як ми його знайшли, я подзвонив Дейзі, подзвонив, не вагаючись, керований якоюсь внутрішньою спонукою. Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж.
— I не залишили адреси?
— Ні,
— А коли повернуться, не казали?
— Ні.
— I ви не знаєте, де вони? Як з ними зв'язатися?
— Не знаю. Не можу сказати.
Мені хотілося привести до нього кого-небудь. Хотілося увійти до кімнати, де він лежав, і пообіцяти йому: «Я приведу до вас кого-небудь, Гетсбі. Будьте спокійні. Покладіться на мене, я кого-небудь до вас приведу...»
Імені Мейєра Вольфсгайма в телефонній книзі не було. Лакей дав мені адресу його контори на Бродвеї, і я зателефонував до довідкової, та коли мені дали номер, було вже по п'ятій, і ніхто до телефону не підходив.
— Може, ще раз подзвоните, міс?
— Я вже дзвонила тричі.
— В мене дуже важлива справа.
— Шкода, але там, видно, вже нікого нема.
Я повернувся до вітальні, й на мить мені здалося, що прибули якісь несподівані гості — до неї раптом набилося повно людей, — але виявилося, що то все офіційні особи. Відгорнувши простирадло, вони байдужими очима роздивлялися Гетсбі, а в голові моїй безнастанно звучало його благання.
«Слухайте, друже, ви повинні знайти мені кого-небудь. Постарайтеся, друже. Не можу я пройти крізь усе це сам-один».
Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, вибігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу — він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було — тільки зі стіни дивився на мене портрет Дена Коді, пам'ятка давніх бурхливих часів. Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати найближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети, — так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телеграма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене переповнило почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі — супроти всіх.
«Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою І не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корисний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче
