Вільсон стрімко обертається в клубах диму на якійсь рипучій, скреготливій осі.
— Ох, люба, — казала вона сестрі робленим, верескливим голосом, — усі ті людці тільки й дивляться, як би тебе ошукати, поживитися за твій рахунок. Не далі як минулого тижня до мене сюди приходила жінка, зробила педикюр, а заправила стільки, наче видалила мені апендицит!
— А як ту жінку звуть? — спитала місіс Маккі.
— Місіс Еберхардт. Вона робить педикюр вдома у клієнтів.
— Мені так подобається ваша сукня, — сказала місіс Маккі. — Від неї очей не відірвеш.
Місіс Вільсон відхилила комплімент, зневажливо звівши одну брову.
— Ет, це вже старі лахи, — мовила вона. — Цю сукню я вже не ношу — надягаю хіба тоді, коли мені байдуже, як виглядаю.
— Але вона вам страшенно пасує, ви в ній якась особлива, — не вгавала місіс Маккі. — Якби Честер міг зняти вас у такій позі, вийшов би справжній шедевр!
Ми всі мовчки втупились очима в місіс Вільсон, а вона, відкинувши з чола пасмо волосся, подарувала нам у відповідь сліпучу усмішку. Містер Маккі якийсь час придивлявся до неї, схиливши голову набік, а тоді простяг руку вперед, відвів назад і знову простяг уперед.
— Я змінив би освітлення, — сказав він нарешті. — Щоб увиразнити скульптурність обличчя. I обов'язково взяв би в кадр волосся в усій його пишноті.
— А я б нізащо не змінювала освітлення! — вигукнула місіс Маккі. — По-моєму, це...
— Шш! — присадив її чоловік, і ми всі знову зосередилися на предметі дискусії, але тут Том Б'юкенен голосно позіхнув і звівся на ноги.
— Ви б краще випили чогось, — звернувся він до подружжя Маккі. — Міртл, дай ще льоду й мінеральної, поки всі тут не поснули.
— Я ж казала тому хлопцеві, щоб приніс лід. — Міртл звела брови, обурена недбалістю прислуги. — От ледацюги! За ними як не простежиш, нічого не зроблять.
Вона подивилася на мене й не знати чому засміялась. Потім схопила песика, палко поцілувала його і вийшла на кухню з таким виглядом, наче десяток кухарів чекають там її наказів.
— Я зробив кілька непоганих пленерів на Лонг-Айленді, — самовдоволено мовив містер Маккі.
Том тупо подивився на нього.
— Два навіть оправив у рамки й повісив у себе вдома.
— Два чого? — спитав Том.
— Два етюди. Один я назвав «Мис Монток. Чайки», а другий — «Мис Монток. Море».
Кетрін, сестра Міртл, сіла на диван поряд мене.
— Ви теж живете на Лонг-Айленді? — спитала вона.
— Я живу у Вест-Еггу.
— Справді? Я там нещодавно побувала, з місяць тому. На вечорі в одного добродія на ім'я Гетсбі. Ви з ним знайомі?
— Він мій сусід.
— Знаєте, кажуть, він чи то племінник, чи то двоюрідний брат кайзера Вільгельма. Звідти і його багатство.
— Справді?
Вона кивнула головою.
— Я його боюся. По-моєму, з таким, як він, краще не мати справи.
Цю вельми цікаву інформацію про мого сусіда урвала місіс Маккі, яка, показавши пальцем на Кетрін, раптом вигукнула:
— А знаєш, Честере, з нею ти б теж зміг дещо зробити!
Але містер маккі тільки неуважливо кивнув їй головою і знову обернувся до Тома.
— Я б по-справжньому зайнявся Лонг-Айлендом, якби хтось замовив за мене слівце. Мені б тільки пробитися в друк, а там уже я за себе певен!
— А ви зверніться до Міртл, — вибухнув реготом Том; місіс Вільсон саме ввійшла до вітальні з тацею. — Вона вам напише рекомендаційного листа. Напишеш, Міртл?
— Якого листа? — спантеличено спитала Міртл.
— Рекомендаційного листа до твого чоловіка, нехай містер Маккі зробить з нього кілька етюдів. — Він поворушив губами, придумуючи. — Ну, скажімо: «Джордж Б. Вільсон біля бензоколонки» чи щось таке.
Кетрін присунулася ближче й прошепотіла мені у вухо:
— Вона ненавидить свого чоловіка так само, як Том — свою дружину!
— Невже!
— Смертельно ненавидить! — Вона подивилася на Міртл, потім на Тома. — Ну, а я кажу: нащо жити з тим, кого ненавидиш? По-моєму, так: домоглися б і він, і вона розлучення, а потім побралися б.
— Тож і вона не любить Вільсона?
