Він згадав, як давав тисячофранкові асигнації оркестрантам, замовляючи одну-єдину пісеньку, як тицяв стофранкові папірці портьє на чай тільки за те, що той викликав таксі.
А втім, ні, ці гроші йшли не на вітер.
Він жертвував їх, не замислюючись, на вівтар долі - за право забувати речі, які треба пам'ятати довіку і які тепер він пам'ятатиме довіку, бо вони поклали його дружину в домовину, а його самого позбавили батьківських прав.
В яскраво освітленій пивній до нього звернулася якась жінка. Він замовив для неї яєчню й каву, а потім, уникаючи її закличного погляду, дав їй двадцятифранкову банкноту, вийшов з пивної й, зупинивши таксі, поїхав до свого готелю.
Він прокинувся ясного осіннього ранку і, вийшовши на вулицю, подумав: «Футбольна погода». Вчорашній пригнічений настрій минув без сліду, йому хотілося всміхатись усім зустрічним.
Опівдні він сидів навпроти Онорії за столиком у «Гран Ватель» - єдиному, здається, ресторані, який не нагадував йому про обіди з шампанським і ленчі, що починалися о другій, а закінчувались у туманних, примарних сутінках, позбавлених ознак часу.
- Ну, а овочі? Без овочів хіба можна?
- Не можна.
- Тоді вибирай. Тут є epinards, chou-fleur*, і морква, і haricots **. [* Шпинат, цвітна капуста (франц.).] [** Квасоля (франц.)]
- Chou-fleur!
- А може, з'їси ще щось овочеве?
- Мені на другий сніданок завжди дають що-небудь одне. Офіціант удавав, що страшенно любить дітей.
- Qu'elle est mignonne la petitel Elle parle exactement comme une francaise***. [*** Яка мила дівчинка І Вона розмовляє геть як справжня француженка (франц.).]
- А що візьмемо на десерт? Чи, може, потім вирішимо? Офіціант зник. Онорія очікувально подивилася на батька.
- Куди ми сьогодні підемо?
- Спочатку до нашого магазину іграшок на вулицю Сен-Оноре - накупимо тобі всього, чого забажаєш. А потім - на вар'єте в «Ампір».
Повагавшись, вона сказала:
- На вар'єте - ходім, а от до магазину іграшок мені не хочеться.
- Чому?
- Ти ж уже купив мені цю ляльку.- Вона взяла ляльку з собою.- І в мене повно всяких іграшок. А ми тепер не багаті, еге ж?
- Ну, справді багатими ми ніколи й не були. Але сьогодні ти одержиш усе, що тобі заманеться.
- Гаразд,- зітхнула вона.
Він не дозволяв собі балувати дочку, коли про неї піклувалися її мати й гувернантка-француженка. Але тепер він більш не стримував себе й відкинув зайву суворість. Він мусив бути для неї за батька й за матір водночас і хотів, щоб вона нічого від нього не приховувала.
- Дозвольте з вами познайомитись,- поважно сказав він.- Мене звуть Чарльз Джей Уейлс, я живу в Празі.
- Ох, татку! - пирснула вона.
- З ким маю честь? - чемно провадив він далі.
Вона відповіла йому в тон, одразу ж увійшовши в роль:
- Мене звуть Онорія Уейлс, я живу в Парижі, на вулиці Палатін.
- Ви одружені?
- Ні, незаміжня. Він показав на ляльку.
- Але у вас, бачу, є дитина, мадам.
Відцуратись її дівчинці не хотілось. Вона притисла ляльку до себе і швиденько придумала:
- Розумієте, я була одружена, але тепер живу сама. Мій чоловік помер.
Він квапливо запитав:
- А як звуть вашу дитину?
- Сімона. Я її так назвала на честь моєї найліпшої шкільної приятельки.
- Мені приємно було довідатись, що ви вчитеся добре.
- Цього місяця я в класі - третя,- похвалилася вона.- Елсі,- так звали її двоюрідну сестру,- аж вісімнадцята, а Річард - той взагалі пасе задніх.
- Річард і Елсі - гарні діти, правда?
-- Еге ж. Річард кращий, та Елсі теж непогана. Він обережно, ніби мимохідь, спитав:
