вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!), шкода, що я не вмію цього всього як слід сказати по-англійському, але Густав, схоже, якимось чином і так мене розуміє, якимось чином потрапляє на нашу з Малою хвилю, — і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?… І це зовсім не було тяжко — це було так, ніби ти був плив-плив по життю рік за роком, з трудом, із зусиллям, відпльовуючись та відпихаючи лайно, якось собі борсаючись на власний розсуд, власними силами, — і от, зненацька — втрапив у течію, і немов гігантський підводний Гольфстрім підхопив і поніс тебе з шаленою швидкістю, з грізним, взапридух, гулом (звук!., звук, курча мама, от чого бракує цим знімкам, чого не зможе віддати жоден альбом! — цілодобового гулу мільйонного натовпу, ухаючого грому скандування, відбитого від міських мурів, луни, що гоготить аж за Дніпром і, по кількох днях громохкого безсоння, починає стугоніти тобі під черепом, всі ті дні, особливо перший тиждень, тривала ця нутряна озвучка, цей захват вознесіння, ніби кров у тобі ввімкнулась і гриміла саундтреком, з ревом котячись по жилах, як людська маса по вулицях і тунелях підземки, ніби ти сам розширявся до розмірів цілого міста, і, властиво, тебе мало би спалити від перенапруги, як увікмненого в розетку на сто тисяч вольт, і якщо цього не відбувалося, то тільки тому, що сам для себе, зі своїм окремим життям, ти тимчасово перестав існувати, — те, що було твоїм і нічиїм більше, відсунулося кудись на задній план, зависло, як програма на моніторі в чеканні перезавантаження системи, бо перед лицем загрози, що насувалася, у своєму житті не могло більше бути сховку, ні в домі, ні в роботі, і ми вийшли, всі разом, не просто з квартир на вулиці, а за межі своїх життів, за межі власного «я», — і от там-то, варто було всім водночас ті межі переступити, і відкрився й заструменів, мов полуда з очей спала, і пішов ширитися неосяжний океан любо-ви, і випливла з нього на поверхню наша Земля Обітована — показалась, оприявнилася на кілька тижнів — і стала розпадатися, поступово осуваючись назад, утопаючи в брудному політичному шумовинні переговорів, домовленостей, авантюр, вовтузіння груп і кланів, у буденних парадах людської малости…), — у тім-то й річ, кажу я, що це виявилося зовсім поруч, тільки немовби за стіною, в іншому вимірі, але вона існує, вона досяжна, наша країна можливого, — як підводна течія, як підземна ріка: ми підняли її нагору, ми єдиним гігантським пробоєм визволили, випустили її на свободу, — і вона пройшла, прогриміла крізь нас обпікаюче живим палахкотінням — і знову сховалася з овиду, зникома, як міф, як ота Сарматія, про яку каже моя Мала, наша ідеальна вітчизна, в якій ми мали б жити завжди і за яку готові були вмерти, чому не можна затримати її на стало?… Чому найбільше, на що ми здатні, — це вгледіти її один раз, а потім уже тільки вічно про це розповідати, перекручуючи свідчення, дедалі сміливіше підлатуючи правду брехнею, переписка, перемальовка, скромна фальсифікація, правка в фотошопі — до твердого, як рипуча цукрова полива на зубах, застиглого глянсу, якому ніхто вже не йнятиме віри, і треба буде знову вирушати спочатку, на черговий пошук Обітованої Землі?…
ВОНА: У нашій культурі нема страху, каже Густав. No memory of fear. [
Ми обоє витріщаємось на нього, заскочені. До чого це він?
Ми піддатніші до маніпуляцій, ніж ви, пояснює він. У нас нема імунітету. Ми не вміємо розгледіти справжньої загрози.
Чи ти ба.
Наприклад, пробує пояснити він, візьміть рекламу. Скільки там замаскованого насильства. Дівчина викидає хлопця з човна, дитина батьків з машини, — щоб заволодіти пакетиком чіпсів. Це сприймається як гумор. Коли кажеш про візуальний фашизм, на тебе дивляться як на психа. Вважається, ніби фашизм, комунізм — то все в минулому. Люди не бачать, як ними маніпулюють тими самими методами. Як їх заганяють у камеру віртуальної реальности. Коли щось стається насправді, ми беззахисні як діти. Як ті діти, що посварившись убивають однокласника, а потім дивуються, чого він не встає, бо в комп'ютерних іграх на новому рівні вбиті завжди встають. Смерти нема, це тільки симулякр. Нас привчають жити серед симулякрів, і нам не страшно. У нас нема антидота.
Ми мовчимо, бо що ж тут скажеш.
Це, звісно, дрібний приклад, я розумію, каже Густав вибачливо.
Я, здається, теж починаю розуміти.
Милий хлопець, він шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голландець, знімає й видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу опертися на реальність. Протиставити навалі симулякрів справдешні піт і кров, любов і ненависть. Побачити — і показати іншим — світ у місцях розриву непроникно-липкої інформаційної пліви: там, де тільки й оголюється істинна, несотворенна природа речей, як м'ясо у відкритій рані.
А знаєш, пригадує раптом Малий, наш колишній президент, той, що сховався під час революції на дачі, кажуть, теж не повірив, коли побачив по телевізору трансляцію з Майдану. Був певен, що це змонтоване на комп'ютері відео.
Ми сміємося, всі троє, об'єднані спільною хвилею безсловесного порозуміння й дивної полегкості. Так, ніби чогось ми всі тут за цей вечір досягли, здобули якусь маленьку перемогу. Щось відстояли, якийсь клаптик реальності, ніби промили шибку — і в неї бризнуло сонце. Слухайте, кажу, хлопці, а не пора нам випити?… Тьйакуйю, -з готовністю басить Густав єдине слово, яке вивчив по-українському, і ми знову дружно регочемо, цим разом уже геть без причини.
Хлопці дибають мити руки, а я востаннє кидаю погляд на екран монітора. Там, ракурсом знизу, — ряд наїжених сірих щитів, а долі, під ними, — квіти й запалені свічки: здається, неначе вони проростають знизу, з землі, крізь асфальт, крізь утоптану верству тисячолітнього снігу, — згустки вогню, розмиті плями світла, оточені на знімку неправдоподібно яскравими аурами.
