парк над рiчкою, наново, як промитi, випливлi з багаторiчного туману кам’янi сходи, облущена балюстрада, ах, от звiдки це в моїх снах! — i, о Боже коханий, ця струмуюча барва, це повiльне, пiдводне свiтло, холоднувате, блакитнаво-зелене, в якому застигли, вглиб алеї, дерева й лавочки, — таж це ним свiтяться мої кращi, найбiльш мої вiршi, — отже, також звiдси?), — 'Тут десь був тодi березовий мiсток' — 'Вiн i зараз є — ходiмо, покажу', — тiльки вiн один не вдавав призвоїтого розчулення, взагалi нiчого не вдавав, а мовчки, зосереджено й затято, думаючи й пiдмiчаючи своє, пролапувався крiзь її стан, як потiм, ночами, крiзь шийку матки, щоб нарештi видихнути: га, ось вона! — стояли над нерухомим плесом, встеленим ряскою кольору патини, 'Дивись, — хитнув головою, — який дзен', — i раптом боляче стис її за плечi: 'Слухай! Я люблю тебе i твiй мiсток. А тобi — слабо?' — 'Що саме?' — 'Слабо сказати — я люблю тебе i твiй дзен? Слабо — бо я для тебе людина з пейзажу: з цього пейзажу', — отодi-то й було спитати: а я — для тебе? Бо вона направду впустила його у свiй пейзаж — у кожен iз своїх пейзажiв, послiдовно, крок за кроком, кiнчаючи пенсiльванським, i вiн, скерувавшись услiд за нею ('Остання моя любов', — хвалився приятелям: їй переказували, — а з неї випорскували рядки, як бульбашки повiтря з легень потопельника:
пройшов крiзь її територiю, мов татарська орда, — зi свистом i гиком випiкши майже з цiлого обширу пам’ятi, з усiх її головних осiдкiв ту живильну, таємничо-мерехку любовну вологiсть, котру душа з року в рiк назбирує в собi про запас: пiдгрунтовi води, ненастанне й невловне на слух всьорбування-цмакання, чiпке запускання ворсистих корiнцiв у темну глибину передсвiдомостi, в коридор, що зненацька вiдкривається — в рознятий про-стiр спогаду: там завмирає дiвчинка серед осiнньої алеї, вперше зачувши, як стугонить за туманом далекий обрiй, як свiт кличе її, обiцяючи їй дорогу, от з тої дiв-чинки все й починається, i що б не було потiм з тобою в життi, — воно цiльне, воно держиться при купi доти, доки ти вiриш тiй дiвчинцi, доки вловлюєш у собi почутий тодi нею поклик, — бо всi так званi iдеали юно-стi — то пусте, ледi й джентльмени, панi й панове, forget it, вони приносяться ззовнi, тим-то рiдко хто й потрапляє зберегти їм вiрнiсть, ну й грець iз ними, невелика втрата, утрiть шмарклi, всi пожованi-пом’ятi лiтами бородатi лiваки-шiстдесятники, колишнi хiппi, що так i не стяглися на власний будиночок у сабербiї з квiтучим городчиком на задньому дворi та гараж iз двома автами, а також усi тi, що стяглися, i зголили бороди, i непомiтно для себе вкрились, як горнята поливою, глянсуватим, ситним полиском остаточно зупиненого — в спокої й достатку — життя, i всi, колись киданi у 'воронки', на струс мозку духопеленi по ментарнях i пiдворiттях вкраїнськi бунтарi, а нинiшнi лауреати державних премiй iз пухкими од спецбуфетiв-ського жирку рученятами й добротливо, по-хазяйськи вгодованими, ох якими ж промовистими спинами, вбганими в корсети блюмiнгдейлiвських пiджакiв, — хай не сниться вам ваша прекрасна юнiсть, навiть якби всякi там невдахи витикали вам нею очi, дурниця то все, щиро кажу, — злуда, омана: тiльки в дитинствi є правда, тiльки ним i варт мiряти своє життя, i якщо ви зумiли не затоптати в собi ту дiвчинку (того хлопчика — що то стояв з патичком на вигонi, вражений жаскою, бо непiд’ємною, над людськi сили величною вогнянобарвною симфонiєю заходу), — значить, ваше життя не звихнулось, прокривуляло, хай як там трудно й болюче, за своїм власним руслом, значить, збулося, з чим вас i вiтаю, — i любов, ледi й джентльмени, справдешня любов — вона завжди зряча на схованого в iншому (iншiй) хлопчика (i дiвчинку: вiзьми мене — то завжди: вiзьми мене з моїм дитинством, 'Ось сюди, — показувала, завмираючи пересохлим голосом, пригнувшись на передньому сидiннi, як припалий до гриви вершник, — тут поворот у двiр, ось цей будинок', — була глупа нiч, третя ранку абощо, серед порожньої вулицi горiла тiльки лiхтарня на розi, — вiн в’їхав пiд арку, розвернув автомобiля, заглушив двигун, 'Ось тi вiкна, бачиш, де балкон, на третьому поверсi? Оце там ми жили', — в цю мить вiн i навалився на неї, з довготамованим стогоном вп’явся в уста, зашастав руками пiд светром, трохи загвалтовно, але як сталось, так сталось, 'Поїхали до тебе… В майстерню…', — десь вiн i зараз там є, той двiр, i той балкон, i арка, i зацiлiлий з-перед тридцяти рокiв старий каштан на пагорку — от тiльки дiвчинки, що вийшла колись з того двору в нагуслий таємним гулом вологий туман, — нема в ньому бiльше). Неправда, ти ще жива, вмовляє вона себе, цiлий час на всi боки промняцкуючи пам’ять, наче вправний хiрург — витягнуте з-пiд завалу тiло: тут — вiдчуваєте, коли натиснути? а тут? — промельками, посмиками залишкових вiдрухiв щось часами нагадує про себе, — наприклад, учора, вийшовши на вулицю, гостро — блискавичним поздовжнiм розтином углиб рокiв — упiзнала запах осiннього листя, байдуже, як звуться цi дерева — платани, канадськi клени, — запах був той самий, що вдома, вогкий, щемно-гiркавий дух ще живого (останнi днi — живого) зела: сонце в високих прорiджених кронах, початок навчального року, дорога до школи через наскрiзно визолочений свiтлом парк, i зграйка пiдлiткiв, бiлiючи вiтрильно розмаяними футболками, з не до речi квакливо артикульованим — англiйським! — смiхом протупотiла навперейми, мигнули, як за склом, змруженi проти сонця юнi вiї, пшенична воскова спiлiсть оголених ший i розколиханих ходою рук, мигнула думка: ще вас, зайчата, не било, — а може, хтозна, може, когось i обми-не? — i зупинилась по цей бiк шиби, тамуючи ридання, що пiдступилось пiд горло: Господи, та невже ж усе скiнчилося — справдилося все, обiцяне на свiтанку життя тим розлитим у просторi прибутним, стугонiючим покликом, обвiяло — подмухом по волоссю, мазком по губах, так i не вивернувши до дна, не видобувши з неї головного?… (як грiзно рокотав був: 'Я тебе розiрву!', — пiдхопивши пiд колiна, натягаючи її на себе, — а у вислiдi й не скiнчила нi разу: хiба, може, той живцем патраючий бiль — теж один iз способiв кiнчати?).
I що ж тепер, Господи? Що ж тепер?…
'Господи, куди ж далi?' — так було пiдписано шкiц, який вона пiдгледiла в його робочому альбомi, необачно залишеному на виднотi: на самому вершечку, на гранчастому шпилi гори балансував на однiй нозi голомозий чоловiчок з небезпечно вигостреним, як у автора, обличчям (всi мальованi ним обличчя були умовнi, i всi невловно-мiнливо подiбнi мiж собою, мовби розбiгались, як кола по водi, вiд потопленого оригi- налу — так нiколи й не написаного автопортрета), — чоловiчок обiруч держав драбину, наставлену в небо, i питався в Бога, куди ж далi, але небо над ним було порожнє. 'Я завжди хотiв одного — реалiзуватися'. Чуде-сний збiг, братiку, — я так само, тiльки що це значить — реалiзуватися? Колись — iще коханий, iще вияскравлений її любовним замилуванням, як свiжовiдреста-вроване полотно: твердi, смарагдовi спалахи в зорi, той нестерпний (о, до стогону!) профiль зi старовинної монети, срiблистий, нi, скорше алюмiнiєвого посвiту, йоржик ('Дикобразик!' — смiялася, гладячи, поривчасто втуляючи цю сухо, породисто вилiплену голову собi мiж персiв), суцiльний метал, камiнь, обсидiан! — сидячи в неї в кухнi, звiсивши руки мiж колiн i невiдри-вно втупившись у кахляний вiзерунок на долiвцi (i того бахматого светра, в якому геть тонула його цупка, у вузлик стиснута постать, вона також полюбила), вiн розповiв їй про свого батька, — дiд старiвся самотою десь у селi на Подiллi, давай провiдаємо його — вдвох, поїдеш зi мною? (i їй зараз же уявилось, як гордо каже, хряпаючи дверцятами машини: 'Тату, це моя жiнка!' — те простолюдне 'жiнка' в устах українських мужчин завжди пороло їй слух, але тут — тут вона б не гзилася, з усмiшкою ступила б, як iз журнальної обкладинки, у своєму шикарно просторому кармазиновому пальтi од 'Лiз Кларбон' i чорних, гармошкою, чобiтках на височенних пiдборах, у розквашений дощами чорнозем — чи що там у них, глей? пiски? — пiдводячи комiр, тонкi музичнi пальцi з наманiкюреними в тон пальту нiгтями, гойдливi дармовиси арабських срiбних сережок: його гордо демонстрований здобуток, остаточна перемога, якою справджене життя звiтується перед своїм витоком) — молодiсть старого пройшла по концтаборах, нiмецьких i радянських, лпомиї хлебтав iз корита', — вимовив, нiби чиряка вичавлював: з хижим притиском i хворобливою приємнiстю бачити виприслий гнiйний стрижень, — i докiнчив неголосно, так i не пiдводячи зору: 'Раби не повиннi родити дiтей'. — 'Що ти таке кажеш, як смiєш, грiх!' — 'Бо це вспадковується'. — 'Нi чорта не вспадковується — хочеш сказати, що в тобi нема свободи?' — 'Бажання вирватись — iще не свобода'. Вирватись! — її потрясло це слово, так легко вийняте з її власного словника, нiби вiн загодя знав, на якiй сторiнцi розкрити, — тим словом вiн вивiв на яв i так потвердив, устiйнив неомильнiсть її родового iнстинкту, що врубався тої першої ночi, впiзнавши: милий мiй, рiдний, хлопчику маленький, iди до мене, в мене, я обтулю, закрию тебе собою, я народжу тебе заново, так, разом, вiднинi й до кiнця, ну ясно ж, ми одружимось, та що там, ми вже одружилися, i в нас буде — син ('Родити тобi треба, — задихнувшись
