квартири 11 і 12 на шостому поверсі. Хутко!
- Ви не маєте права мені наказувати, - відповів ображено оператор.
- Я тебе власноручно пристрелю, якщо не вико…
Андрій не встиг закінчити. Проти яскравого сонця, яке сліпило очі, зблиснули оті два кляті вікна на верхньому поверсі в будинку на Софіївській, 21, одночасно відчиняючись. Оскільки за інструкцією ніхто не мав права цього робити, коли там знаходилися працівники міліції, Орос все миттєво зрозумів. Не знав він тільки одного - у яке з цих двох вікон треба стріляти. Його постріл і постріл Раміреса злилися воєдино. В результаті загинули Президент країни і асистент Раміреса, особу якого так і не вдалося встановити.
Було оголошено тривогу, але Рамірес у черговий раз безслідно зник. Майже одразу перекрили всі аеропорти, залізничні і авто вокзали, представники спецслужб цілодобово чергували на пропускних пунктах державного кордону. Та кілер як у воді розчинився.
Через місяць у невеличкому селі на околиці Тетіїва, найвіддаленішого від Києва районного центру Київської області, з’явився молодий смаглявий чоловік приємної зовнішності. Його подруга чи то дружина, зовсім молода і дуже гарна жінка з пишними формами, зняла на своє ім’я одну з сільських садиб, що пустувала. Коли з’явився дільничий міліціонер, жінка вручила йому свій і молодика паспорти.
- Валентина Бабчук, - прочитав лейтенант, - народилася в селі Лобачів Володарського району Київської області. Так це ж лише кілометрів 20 звідси, - зазначив дільничий. - Землячка, значить.
- А чоловік у мене родом з болгарського села Преслав, що на Азовському морі. Це Запорізька область, - додала Валентина. - Правда, ми офіційно поки що не розписані. Ну, самі розумієте…
- Микола Стоянов, - в голос прочитав міліціонер. - Народився в селі Інзівка Запорізької області. А ви ж казали Преслав.
- Та ці села недалеко одне від одного, - пояснила громадянка Бабчук. - Там теж живуть болгари. А мій чоловік майже одразу після народження переїхав з матір’ю до Преслава. То він і вважає це село своєю малою батьківщиною. Ми хочемо у вашому селі хату побудувати. Дуже вже тут гарно. Мій чоловік там у себе звик до рівнини, а тут у нас такі мальовничі пагорби. Та й не останню роль відіграє те, що з одного боку це село, а з другого - фактично частина міста. Дуже зручно.
- Бажаю успіхів, - відсалютував рукою дільничий, повертаючи документи. - Ви вже на роботу влаштувалися?
- З роботою зараз важко, - похитала головою Валентина. - Але якось будемо виживати. Мій чоловік, знаєте, багато років плавав за кордоном, рибу по морях-океанах ловив. Трохи грошиків наскладав. Якось проживемо.
- Якщо виникнуть проблеми, звертайтеся, - дільничий ще раз поглянув на гарну молодичку, яка аж пашіла здоров’ям, молодістю і життєрадісною веселістю.
«Пощастило цьому тюльці», - якось одразу охрестив він про себе її чоловіка, моряка-рибалку. Міліціонеру навіть і в страшному сні не могло приснитися, що за людина стояла зараз перед ним.
Подружжя зареєструвалося в сільраді, і жінка пішла працювати до продуктового магазину. А чоловік, він же пенсіонер, з помітним задоволенням почав займатися домашнім господарством. Української мови він не знав, але досить добре говорив російською, як всі в селі вважали, з болгарським акцентом.
Дуже швидко вони збудували простору хату з усіма зручностями і за оригінальним проектом, який розробив сам Стоянов. Щоправда, він доволі хутко кудись зник і вже не повертався. Але це особливо нікого не здивувало, адже таке нерідко трапляється навіть з одруженими чоловіками. А тут взагалі ніяких формальних перешкод «для переходу в іншу якість» у «моряка-тюльки» не було.
- Що ти хочеш, - втішали Валентину сусідки. - У цих моряків, мабуть, у кожному порту по дівчині. Ось він і влаштував чергове турне по своїх дівчатах. Дякуй хоча б за те, що побудував таку чудову хату.
До того ж, Стоянов немало здивував свою коханку і її подруг, бо на відміну від місцевих українських чоловіків, не тільки не обібрав свою подругу, але навіть залишив їй доволі значну суму грошей. Через декілька років Валентина Бабчук продала свою хату Андрієві Оросу, а сама поїхала за черговим коханцем, який пив, постійно її бив і врешті-решт розтринькав всі гроші за проданий будинок. Після цього він зник так само швидко, як і Микола Стоянов.
Після загибелі Президента життя в країні змінилося. Транснаціональна нафтогазова компанія, яка найняла Раміреса, отримала концесію на освоєння Чорноморського шельфу, і Україна замість того, щоб стати другою Саудівською Аравією, стала другою Венесуелою. Змінилося і життя Андрія Ороса. Він так і не зміг собі пробачити, що обрав для пострілу не те вікно.
«Від мене залежала доля країни, а я так ганебно схибив», - картав він себе.
Це морально підкосило майора, ніби якась внутрішня хвороба їла його організм з середини. Хтозна чим би все це закінчилося, аби не спілкування з улюбленою донечкою Мар’яною. Це була єдина розрада Ороса.
- Ну вбив би Президента не Рамірес, а його асистент, - намагалися заспокоїти майора його колеги. - Не переживай ти так. Плюнь і розітри.
- Не все так просто в житті снайперів, - заперечував їм Андрій. - У асистента Раміреса навіть гвинтівка була така, що з нею хіба що на зайців полювати. Чиста бутафорія. Рамірес нікому б не віддав своєї слави могильника президентів. Після нашого Президента був ще один, уже п’ятий. А я мав реальну можливість і нашого Президента врятувати, і подальші вбивства припинити.
- Та серед тих покійних слуг народу були й такі, що я і сам би наслав на них Раміреса, - пожартував хтось.
Андрій все частіше задумувався про відставку, і коли під час чергової операції по знешкодженню озброєних злочинців він отримав поранення від сліпої кулі, яка, зрикошетивши об залізну огорожу, потрапила йому в груди, вирішив піти на пенсію. Так Орос опинився в селі під Тетієвом у будинку, цілком імовірно збудованому на гроші і за проектом Раміреса - його візаві. Але, дивним чином, цей будинок був Андрієві настільки рідним, ніби його проектував і будував він сам. Щось майже містичне було у тому зв’язку, яке відчував він з цим селом і своїм будинком. Ніби це він жив тут з якоюсь гарною жінкою з розкішними формами, але десь у іншому житті або в паралельному світі.
Мар’яна мешкала в їхній київській трикімнатній квартирі на вулиці Кіквідзе, яку Орос, переїхавши до Тетієва, спочатку кілька років поспіль здавав квартирантам. Коли донька стала навчатися в Київському інституті декоративно-прикладного мистецтва і дизайну імені Михайла Бойчука, Андрій віддав квартиру їй у повне розпорядження. Тепер, приїхавши до Києва, Орос не став телефонувати доньці, яка в цей час мала бути на заняттях, а відразу поїхав на вулицю Кіквідзе. Він, звісно, мав ключі від власної квартири, але не скористався ними, і як людина розумна, і поважаюча приватне життя інших, подзвонив у двері. Відчинив, на його здивування, високого зросту стрункий симпатичний чоловік років тридцяти. Андрій миттєво спохмурнів.
- З ким маю честь? До речі, шановний, саме я є власником цієї квартири.
Незнайомець широко посміхнувся. Посмішка була настільки природною і сповнена якоюсь незвичною чоловічою приязню і щирістю, що Орос посміхнувся і собі.
- Ви, мабуть, батько Мар’яни? - запитав молодик. - Вона вас дуже влучно змалювала. Художній талант дизайнера. Та й фотографії вашої родини вона мені показувала. Отож, я вас упізнав, - знову широко посміхнувся незнайомець.
Орос знову спохмурнів. «Не киянин. - оцінював він молодика, все ще тупцуючи біля дверей. - За вимовою, схоже, десь із західних областей. Гарний хлопець і, напевно, невизнаний геній. От і знайшов добру душу. Жити, видно, в Києві нема де».
- А от я вас не впізнав, - не дуже привітно відповів Андрій молодика, проходячи нарешті всередину квартири.
- Це нічого, я хороший.
- Та бачу, що ви чоловік хоч куди. Але ж моїй донці ще й 18 років немає. Ви на яких правах тут живете? Чи, може, в гості зайшли?
- Ні, не в гості, - посерйознів молодик. - Я дійсно живу в одній квартирі з Мар’яною. Але не як чоловік з дружиною. Ми спимо в різних кімнатах, якщо, звичайно, саме це вас цікавить.
- І не тільки це. Я хочу знати все: хто ви, звідки, чим займаєтеся і як потрапили до цієї квартири.
- Добре, доповідаю по черзі. Я - Орест Хома зі Львова, фізик-теоретик. Сюди мене запросила Мар’яна. Хоч, слово честі, я не дуже й відбрикувався. Хіба що для годиться. Вас, мабуть, цікавить і мій вік? Мені
