заарештовано і засуджено тодішнього Крайового Коменданта УВО полк. Андрія Мельника на 4 роки; сотн. Євгена Зиблікевича і сотн. Василя Коваленка по 3 роки; Богдана Зеленого і Федора Горобця по 2.5 року; Миколу Білянського і Михайла Ґаца по 2 роки; Ірину Вахнянин на 15 місяців в'язниці; Франца Штика і Григорія Лихолата звільнено. Внаслідок цих арештів організаційна сітка УВО була сильно порвана.
Про цей період політичних труднощів у діяльності УВО подано в книжці „Євген Коновалець”, що вийшла в 1938 р. у Париж під редакцією д-ра Олега Кандиби-Ольжича та Ом. Сеника, дослівно таку коротку замітку, яку цитує у своїй праці „Від УВО до ОУН” В. Мартинець:
„Грудень 1922 р.: – конфлікт Вождя з Петрушевичем, який домагається від нього безумовного підпорядкування, чому Вождь з огляду на вповні недоцільну антиреволюційну політику Петрушевича рішуче спротивився.
„1923 р.: – на вимогу висланої в березні цього року делеґації Петрушевича до Москви під проводом сотника Івана Коссака, намагається Петрушевич усунути Вождя від кермування УВО. Восени Вождь покидає Команду УВО до червня 1924 р.
„1924.: – В червні Вождь знову перебирає Верховну Команду УВО під умовою, що УВО, як соборницько-революційна організація, не сміє мати з Петрушевичем нічого спільного”.
Але саме повернення полк. Коновальця на пост Начального Коменданта УВО ще не зліквідувало у ній ріжниці в поглядах на зовнішню політику. Всередині УВО все ще існувала група прихильників політики д-ра Є. Петрушевича, щоправда нечисленна, зате ж досить впливова.
О. Думин, один із найрухливіших членів вищезгаданої групи, референт розвідки в Начальній Команді УВО, почав підготовляти, в порозумінні з диктатором Петрушевичем, „палатну революцію” всередині УВО, з метою відсунути полк. Коновальця від керівництва Організацією.
[В той самий час виникли великі розходження поглядів між тодішним Крайовим Комендантом інж. Ярославом Індишевським, а членами Крайової Команди УВО сотн. Ю. Головінським, та сотн. Омеляном Сеником щодо тактики і політичних позицій революційної боротьби УВО.
Ярослав Індишевський не був фронтовим старшиною, як Головінський і Сеник. Будучи в Коші УСС, він цікавився політичними питаннями, мав знайомства з полк. Г. Коссаком та іншими старшинами, що в часах українізації переїхали на Україну і були там пізніше розстріляні. Плянуючи з ними широку акцію на Україні, він нав'язував зв'язки також до деяких знайомих, що вже були залеґалізовані на большевицьких посадах. (Його змішують з його братом, інж. Степаном Індишевським, старшиною СС, що з Ужгороду утримував зв'язки УВО з ЗУЗ, і в 1924 році був висланий на СУЗ і там пропав у невідомий спосіб). Ярослав Індишевський, бувши приклонником Петрушевича, розраховував на допомогу большевиків у протипольській боротьбі. Він приїхав у 1924 році зі Львова до Праги намовляти, щоб змінити полк. Коновальця. Ця місія не пощастила петрушевичівцям. Я. Індишевського залишено в Празі, а Крайовим Командантом УВО на ЗУЗ призначено сотн. Ю. Головінського, бойового референта в Крайовій Команді. Про причини цих змін кружляли різні припущення.
На процесі Романа Барановського у вересні 1933 р. свідок прокурора Кухарський насвітлив ці розходження в такий сцосіб, що тодішній Крайовий Комендант УВО Ярослав Індишевський, разом із Дмитром Палієвом, політичним референтом Крайової Команди УВО, мали б їздити до Харкова на переговори з урядом УССР, щоб нав'язати з ним співпрацю УВО в боротьбі проти Польщі.
Я. Індишевський помер у Празі у 1928 році, а Дм. Паліїв був арештований і переслуханий у справі цієї подорожі, але не був за те засуджений поляками.] Тоді ж було розкрито і змову сотн. О. Думина.
Для вияснення всіх тих справ скликано окрему конференцію УВО, що відбулася в січні 1925 р. в Ужгороді. Конференція визнала неправильними позиції визнавців орієнтації на „радянську Україну” та прихильників політики Петрушевича, як теж затвердила усунення інж. Я Індишевського і сотн. О. Думина та їхніх однодумців з рядів УВО.
Усунені з рядів УВО, на підставі рішення ужгородської конференції, прихильники радянофільської політики д-ра Є. Петрушевича створили нову підпільно-революційну організацію п. н. „Західньо-Українська Народня Революційна Організація” (ЗУНРО), а водночас почали видавати, як її офіціоз, підпільну неперіодичну газету „Український Революціонер”. Проте, крім створення кількох ланок на Покутті, ЗУНРО не зуміла розбудувати своєї організаційної сітки на західньоукраїнських землях і незабаром самоліквідувалася.
Потреба політичної однородности кадрів УВО
Українська Військова Організація постала як революційно-збройний рух спротиву проти окупантів українських земель – в обороні самостійности соборної української держави, – без чітко визначеного власного ідеологічно-пропаґандивного обличчя. Членом УВО міг стати кожен український патріот-самостійник, який бажав чинно боротися в організованих рядах збройного підпілля проти ворожої окупації за волю українського народу, без уваги на свої ідеологічно-політичні переконання чи партійну приналежність.
Тому вважалося за цілком природне, що члени УВО, крім діяльности в рамках УВО, займалися ще й іншою політичною роботою поза цією організацією. І так, одні вели окремі ідеологічні організації (як, наприклад, Зиновій Петрів, д-р Мирон Коновалець, Ілярій Ольховий, Василь Бас, Д-р Іван Ґижа), інші залишилися членами леґальних політичних партій (як, наприклад, Юрій Полянський, Дмитро Паліїв, Михайло Матчак, Остап Коберський, О. Павлів та ін).
Організатори УВО гадали, що така постановка справи буде великим позитивом, бо дасть можливість об'єднати в рядах УВО найкращі одиниці з-поміж членів усіх українських політичних груп, партій і напрямків. Нова організація, як на це вказує вже сама її назва, повинна була базуватися на такому принципі, на якому базується побудова національної армії, всенароднього війська: на позапартійності.
Проте дуже швидко виявилося, що така „позапартійність” УВО стала її великим недоліком. Відсутність, всіх її членів зобов'язуючої, ідеології та програми з одного боку, а з другого – зустріч у рамках однієї організації людей різних політичних поглядів, – усе це стало причиною багатьох внутрішніх конфліктів, що завдали організації великої шкоди.
Начальний Комендант полк. Є. Коновалець, свідомий отих недоліків УВО, прагнув надати їй виразне ідеологічно-політичне обличчя, обличчя націоналістичне. А таке прагнення полк. Коновальця викликало, в свою чергу, велике зацікавлення до УВО з боку інших українських націоналістичних організацій, що постали в період „позапартійности” УВО і діяли чи то на українських землях, чи то на чужині. Політична доцільність наказувала прагнути до об'єднання всіх українських націоналістичних сил для спільної боротьби.
ПАРТІЙНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Міжпартійна Рада
Спочатку всі вони діяли одностайно проти польської окупації і з цією метою заснували були „Міжпартійну Раду”, головою якої був Кирило Студинський, а секретарем – Володимир Бачинський. „Міжпартійна Рада” підчинялась екзильному урядові ЗУНР д-ра Є. Петрушевича. З бігом часу, внаслідок нової політичної ситуації, а саме: закріплення совєтської влади на Наддніпрянщині й польської окупації на західноукраїнських землях, перехід д-ра Петрушевича на совєтофільську орієнтацію і занепад авторитету екзильного уряду ЗУНР, – серед членів „Міжпартійної Ради” виникла велика ріжниця в поглядах щодо дальшої політичної діяльности. Через те „Міжпартійна Рада” перестала існувати, і кожна з вищезгаданих партій пішла далі своїм власним шляхом, переживаючи менше чи більше гострі внутрішні кризи та зміни.
