тому вияв так, як їх до того спонукала молода кров і гарячі голови юнаків”.
302
[10] „Новий Час”, 12.6.1937.
303
[1] Цей розділ є доповнений Редакцією книжки
304
[2] Про свою особисту працю А. Федина згадує докладніше тому, що написаний ним матеріял є відповіддю на пасквіль Василя Нича з 1954 р. (Ред.)
305
[3] На зборах „Основи” я майже ніколи не забирав голосу, зате всі віжки данціґського студентського життя і позастудентської ппаці сходилися в моїх руках. Тільки завдяки такій невідхильній методі я завдячую всі успіхи тої праці.
306
[4] Про це в звідомленні ПУН ч. 2 („Розбудова Нації” за березень-квітень 1929) було надруковано: „1. Голова Проводу полк. Євген Коновалець від'їхав до Америки й Канади. На час його відсутности член Проводу, інж. Микола Сціборський виконує обов'язки Голови”.
307
[5] „Розбудова Нації”, чч. 7-8, липень-серпень 1931, стор. 202.
308
[6] У своїй праці „Від УВО до ОУН” (стор. 244) В. Мартинець пише про це: „А процедура була доволі особливою. Правда, акт обвинувачення закидував державну зраду (пар. 58) за пропаґанду ідеї Самостійної, Соборної Української Держави і за підбурювання українського населення до війни проти Польщі. Але... предсідник трибуналу – на моє здивування (бо не знав я тоді позакулісової гри!) – ставив мені такі запити і взагалі так провадив розправу, неначе б був... моїм оборонцем. Він у своєму резюме навіть настрашив лаву присяглих — переважно купців, з них декілька жидів, – вказуючи, що коли вони потвердять запит про пар. 58, то я дістану 20 років за свою не свою статтю, отже замовчав, що коли брати до уваги злагіднюючі обставини – а такі я мав – то міг дістати тільки 2 роки. Ще більше здивував мене прокурор – він грав в одну руку з предсідником: його запити мене відтяжували. А вкінці він поставив присяглим додатковий запит із пар. 65 (під'юджування до ненависти й викликування погорди до держави) і тим фактичним відкликанням первісного, а висуненням іншого обвинувачення геть чисто збив „з пантелику” лаву присяглих, що оце вперше в житті виступали в незвичній і незручній ролі суддів”. [Натяк про „закулісову гру” стосується підплачення предсідника суду сумою 600 злотих. – Ред.] Одначе, дехто з українських націоналістів на чужині піддав під сумнів правдивість вияснень Мартинця. Несподівано швидке закінчення слідства проти нього, неймовірно лагідну поведінку з ним польської поліції, повне звільнення від вини і кари за такого серйозного обвинувачення й негайну видачу поліцією пашпорту на виїзд за кордон, ніби зумисне з таким поспіхом, щоб Мартинець устиг прибути на заплянований Конґрес Українських Націоналістів, – усе це висунено як підставу підозріння в тому, що інж. В. Мартинця польська поліція завербувала на свою службу. Для підсилення підозріння вказувалося на факт, що, мовляв, В. Мартинець живе за кордоном багато вільніше, ніж на це дозволяли б його скупі фінансові засоби.
309
[7] „Розбудова Нації”, чч. 8-9, серпень-вересень 1929, стор. 253-257.
310
[8] „Розбудова Нації”, ч. 12, грудень 1929, стор. 395-396.
311
[9] Йдеться про ОУН(б) – (Бандери). ОУН(м) – (Мельника) надалі затримала старий „стилізований” герб. Автор книги Петро Мірчук – член ОУН(б). Згаданий тут ІІ Великий Збір ОУН (1941) відбувся за рік після розколу ОУН (1940), і був збором ОУН(б), чи б пак ОУН(р) – (Революційної), як вона тоді себе називала. Натомість для ОУН(м) „Другим Великим Збором” є Збір, який відбувся в серпні 1939 року (тобто до розколу) в Римі, де до речі, взяли участь й майбутні члени Проводу ОУН(б), зокрема Ярослав Стецько. Проте, ОУН(б) не визнає цього „Римського ІІ. ВЗУН”. Про те пише також у VIII частині цієї книжки: „Римський II. ВЗУН ... був уневажнений постановою Революційного Проводу ОУН, а опісля окремою постановою II Великого Збору ОУН у квітні 1941 року”. „Революційний Провід ОУН” – це Провід ОУН(б). (Примітка web-упорядника)
312
[10] Наприклад, у 1948 році один із еміґраційних лідерів „українського” соціялізму у часописі „На чужині” писав, що для нього не є чужиною Німеччина чи Франція, якщо в тих країнах при владі є соціялісти,
