Макарушка обстоював другу концепцію та висунув ще додатково вимогу, щоб до майбутнього „Об'єднання українських націоналістичних організацій” не втягати УВО і щоб головою того „Об'єднання” був хтось інший, а не комендант УВО полк. Є. Коновалець. На думку Л. Макарушки, повинні були й надалі існувати дві, одна з одною не пов'язані, організації: ідеологічно-політична організація українських націоналістів з одного боку, а з другого – підпільна, якнайбільше законспірована, військово-бойова організація УВО. Перша організація має бути оформлена як леґальна партія, під назвою Об'єднання (чи Союз) українських націоналістів, і тому її не слід організаційно пов'язувати з УВО, бо таке пов'язання автоматично спричинить реакцію з боку польської окупаційної влади на західноукраїнських землях і вона почне так само переслідувати й ідеологічно-політичну організацію українських націоналістів, як нелеґальну. З тих самих мотивів Л. Макарушка радив не вибирати на пост голови ідеологічно-політичної організації коменданта УВО, щоб і персонально не пов'язувати двох окремих і різного характеру організацій.
Проти такого ставлення справи виступили прихильники першої концепції, зокрема ж представники крайового „Союзу Української Націоналістичної Молоді” (СУНМ). Знаючи добре умови польської окупації на західньоукраїнських землях, делеґати СУНМ-у заявили, що в час ворожої окупації України зовсім не можливе леґальне існування української націоналістичної організації. Аджеж окупант ніколи не дозволить на леґальне існування такої ідеологічно-політичної організації, яка принципово відкидає кожну співпрацю з тим же окупантом, а своїм головним завданням ставить повне знищення тієї ж ворожої окупації. Українська націоналістична організація, що намагалася б залеґалізувати себе перед ворожою окупаційною владою, таким чином сама себе заперечила б.
Конференція висловилася за першою концепцією, себто за злиттям усіх українських націоналістичних організацій в одну Організацію Українських Націоналістів. Проте, з уваги на наявність двох різних концепцій щодо організаційного оформлення українського націоналістичного Руху, І. Конференція ухвалила передати цю справу на остаточне вирішення майбутньому Конґресові Українських Націоналістів. Конґрес цей, – згідно з резолюцією І. Конференції, – мав відбутися приблизно за рік, після відповідної психологічної, ідеологічно- політичної та організаційної підготовки. З цією метою І. Конференція покликала до життя Провід Українських Націоналістів (ПУН), що до часу створення єдиної Організації Українських Націоналістів мав діяти як координаційний центр усіх українських націоналістичних організацій та ще дезорганізованих окремих націоналістів.
Провід Українських Націоналістів (ПУН, створений І. Конференцією Українських Націоналістів, 5-го листопада 1927 р., укладався з п'ятьох членів: чотирьох обрала Конференція, а п'ятого мали узгіднити й визначити „Союз Української Націоналістичної Молоді” і Крайова Команда УВО. Таким чином отой п'ятий член ПУН-у, як уповноважений проводом СУНМ і УВО, мав бути в ПУН-і представником Краю. На голову Проводу Українських Націоналістів І. Конференція одноголосно обрала полковника Євгена Коновальця. Членами ПУН-у обрано: інж. Миколу Сціборського – голову „Союзу Українських Націоналістів”; Володимира Мартинця – члена УВО (і співредактора „Сурми”) та інж. Дмитра Андрієвського – „самостійного” націоналіста, редакційного співробітника українських націоналістичних пресових органів. М. Сціборський став керівником політичної референтури, Дм. Андрієвський – ідеологічно-статутарної, а В. Мартинець – керівником секретаріату і пресового та пропаґандивного відділу.
Конференція ухвалила, що ПУН має видавати, від січня 1928 р. почавши, свій власний щомісячний пресовий орган ідеологічно-політичного характеру. На пропозицію інж. Дм. Андрієвського прийнято для цього місячника назву „Розбудова Нації”.[20] В 1-му числі „Розбудови Нації” (за січень 1928 р.), як органу Проводу Українських Націоналістів, опубліковано про І. Конференцію Українських Націоналістів офіціяльний комунікат такого змісту:
„І. Конференція Українських Націоналістів у днях 3-7 листопада 1927 покликала до життя Провід Українських Націоналістів, до якого входять (в поазбучному порядку): інж. Дмитро Андрієвський, полк. Євген Коновалець, Володимир Мартинець і Микола Сціборський. Як п'ятий член має увійти представник крайових націоналістичних кіл.
II. Провід розділив між своїх членів функції та утворив такі Відділи:
1. Секретаріят та відділ преси і пропаґанди, що має наладнати зв'язок із націоналістичними організаціями та поодинокими націоналістами; підготовити технічно Конґрес Українських Націоналістів, централізувати пропаґанду в користь Конґресу і майбутньої Організації та видавати пресовий орган.
2. Ідеологічно-статутарну референтуру, що централізує всю працю для підготовки Конґресу, а то через вироблення пляну відповідних референтур і визначення референтів, через формулювання ідеологічної бази і розроблення конструкції майбутньої організації українських націоналістів; при рефе-рентурі створено окрему ідеологічну комісію з правом кооптації потрібних людей.
3. Політичну референтуру, що координує діяльність поодиноких націоналістичних організацій, веде культурно-освітню працю внутрі тих організацій та займається питанням зовнішньої політики Проводу.
4. Економічну референтуру, що веде економічні справи Проводу, старається про фонди для відбуття Конґресу та виготовляє пляни для витворення сталої, сильної економічної бази для майбутньої організації українських націоналістів.
III. Провід приступає до видавання свого органу „Розбудова Нації”, в якому будуть заступлені такі відділи: ідеологія, політика, філософія, соціологія, економічний та військовий відділи, література, політична та військова мемуаристика, визвольні змагання інших народів, огляд політичного життя українського та міжнароднього, націоналістичного руху, україніка та бібліогарфія. Журнал буде видаваний у Празі.
IV. Для придбання фонду на поточні потреби, як рівнож у зв'язку з підготовкою Конґресу Українських Націоналістів, Економічна Референтура приступила до збирання фондів на лісти. Кожна ліста є на мінімальну суму 10 амер. дол. Особи, що дістануть лісти, зводять їх повернути враз із грішми до 31 грудня ц. р. Всі лісти мають порядкове число та печатку Проводу”.
Одночасно з цим офіціяльним повідомленням опубліковано в тому ж числі „Розбудови Нації” (ч. 1, за січень 1928 р.) таке звернення (видане крім цього і як окрема летючка):
„Новий почин!
Невдача наших національно-державних змагань у рр. 1917-1920 спричинила дезорієнтацію і так слабої та мало виробленої української політичної думки, появу безлічі партій, центрів і безнастанну борню всередині сторозтерзаної Нації.
Тим часом з кривавого моря української революції та збройної боротьби за незалежність вилонився в різких формах національно-державний ідеал, що владно вимагає сконсолідування наших сил і координації нашого чину.
В огні сих двох суперечностей розвинувся новий рух, що стає вище партійних розмежувань. На тлі великого румовища старих світоглядів, нав'язуючи до кращих традицій української історії, та головно до недавньої збройної боротьби, формується новий світогляд і розвивається новий творчий чин. Цим процесом є: Рух Українських Націоналістів.
Сильні вірою у високе призначення свого Народу, палені соромом за пониження своєї Батьківщини, свідомі своєї місії в боротьбі за долю України, націоналісти відчули, що для поневолених немає порятунку, доки не підпорядкують часове і підрядне вічному й основному в бутті Нації та доки не здобудуться на однозгідний будуючий чин.
Світогляд українських націоналістів гостро відрізняється від сучасних українських ідеологій та вже всилу своєї природи змагає до опанування всієї нашої національної дійсности. Його вплив і чинність позначилися двома шляхами. З одного боку він покликав до життя різного роду націоналістичні формації (ідеологічні, політичні, військові); з другого боку він дав себе відчути щораз сильніше з поступом часу в різних українських організаціях і установах без уваги на їх характер і місце осідку.
Початкова стадія розвою українського націоналізму має стихійний характер. Бо як поодинокі націоналісти працюють у різних, часто дуже віддалених ідеологічно, організаціях, не пов'язані, не рідко навіть не підозріваючи один в одному спільника, так і поодинокі націоналістичні угрупування існують побіч себе й чинять без спільного пляну, без одного проводу, навіть без зв'язку між собою.
Брак осередку націоналістичного руху дався гостро відчути щойно тоді, коли рух набрав потужности. Конечність його оформлення, загально відчута й подиктована як внутрішніми законами розвою Нації, так і зовнішніми обставинами, привела українських націоналістів до зближення, порозуміння та шукання способів координації свого чину. Вислідом цього була Конференція Українських Націоналістів 3-7 листопада 1927 р., складена з членів різних націоналістичних організацій, як рівнож із поодиноких осіб, в краю та еміґраційних
