угодово-польонофільську політику, а з другого боку – редаґував радянофільські „Нові Шляхи” та разом із большевицьким консулем ширив радянофільство.
Отака-то „реальна політика” – сидження на двох, а то й на трьох стільцях, щоб і „капитал пріобресті і невінность соблюсті”, – розуміється, до нічого путнього не може довести не тільки тому, що навіть самі ті протилежні концепції взаємно виказують свою абсурдність і нереальність, отже засуджують себе взаємно, – але й тому, що кожна поодинока група з табору „реальної політики”, а то й навіть поодинокі „реальні” політики самі себе неґують, коли проповідують одне, а роблять зовсім щось протилежне, або коли нині роблять одне, а завтра щось друге – протилежне.
Ми вже навіть не говоримо про те. що всі ті „концепції” „реальної” політики не мають ніякої об'єктивної вартости, бо ані поляки не думають про створення України над Дніпром (доказом на що є хоч би похід ляхів на Київ 1920 р., ризький мир і пакт неаґресії, абстраґуючись від давньої історії і теперішньої політичної думки польських провідників); ані не думають вони про ніяку автономію на Західній Україні (доказом чого є „пацифікація” з цілим дотеперішнім винищуючим режимом згідно з пляном „на зніщенє Русі”); ані російські монархісти не думають про самостійну Україну (доказом цього є не тільки стара монархія, але й поведінка „чорної сотні” на Україні за часів гетьмана Скоропадського та воєнна акція Денікіна на Україні); ані російські демократи й соціялісти не думають про самостійну Україну (доказом на що є російські правительства за часів Центральної Ради, що навіть на автономію не хотіли дати згоди); ані большевики не „будують” українську державу і не думають принести волі західній Україні (доказом є Соловки, комуністична партія і ризький мир); ані Другий Інтернаціонал не дасть нам спасіння (доказ – рішення його про непорушність польських державних границь і засудження ним усякої революційної і повстанчої акції в совєтському Союзі)”.
Оця стаття дає ясну відповідь на питання, чому ОУН зайняла вороже становище до всіх тогочасних леґалістичних українських партій. Без-компромісово самостійницька революційно-визвольна політика ОУН була рішучим і цілковитим запереченням угодовецько-опортуністичної політики леґалістичних партій. Політика цих партій була наскрізь шкідливою для української визвольної справи, через підривання в народі віри у свої власні сили та через пропаґанду примирення з ворогом і рабством.
Не можучи до цього признатися, оті партії обвинувачували ОУН у монопартійних тенденціях. Проте ж з історичної перспективи добре видно, що політика ОУН була абсолютно правильною і для української визвольної справи единоспасенною.
ВІДГОМІН НА СТВОРЕННЯ ОУН
Як прийняли постання ОУН українські партії
Різні українські політичні партії, що існували раніше, чи існують ще й тепер, завжди закидали Організації Українських Націоналістів нетолерантність супроти цих партій. Як же ж вони самі прийняли факт постання ОУН?
Загально кажучи, постава всіх тих партій супроти ОУН була крайнє неґативна. Найбільшу ворожість супроти ОУН виявив табір уенерівців, очолений Андрієм Лівицьким. Офіціоз цього табору „Тризуб” постійно нападав на ОУН неперебірливою лайкою. І так, в числі за 24 лютого 1929 р. „Тризуб” написав про створення ОУН наступне:
„На протязі останнього року з окремих еміґрантських течій щодо самореклями рекорд побив нововиявлений Провід Українських Націоналістів у своєму органі „Розбудова Нації”. Розуміється, ми не такі наївні, щоб вірити цілому тому реклямному галасуванню, яке утворюють біля своєї націоналістичної фірми її власники, але за еміґрантських умов і саморекляма може вплинути на переоцінку питомої ваги даної політичної течії... Хто є вони, ті панове націоналісти з-під знаку Проводу, які оповіщають свій виступ на громадську арену з таким галасуванням? Перегортаємо їх орган „Розбудова Нації”. Вони хотять собі засвоїти два ймення – ім'я представників молоді й представників новітнього націоналізму. Думаємо, що ні на перше, ні на друге панове з Проводу не мають права... Через що власне групка людей, що назвала себе „Проводом”, сміє брати на себе претенсії бути єдиним репрезентантом українського націоналізму?”
„Тризуб” у числі за 5 травня 1929 р. дав таку оцінку програми ОУН:
„Такі наміри націоналістів, як удержавлення лісів і обмеження продажу лісів явно викривають етатські нахили наших майбутніх диктаторів. Яка ж тоді лишається ріжниця у методах в порівняні з большевизмом? Так само на большевицький манер збираються націоналісти збудувати і соціяльну базу влади ... Очевидно, було б ніяково говорити серйозно про програму і партію націоналістів. Є лише певна група з певним настроєм... Дійсно, приглядаючись до того, хто в „Розбудові Нації” виробляє і творить ідеологію Проводу, хто належить до складу його, приходиш до висновку, що при тих умовах годі говорити про можливість витворення чогось нового, єдиного, що з'єднувало б людей в певну ідейну цілість”.
Неґативно поставився до ОУН також і гетьманський „Державний центр”. Орган гетьманців „Січ”, що появлявся в Чікаґо, подав у числі за 15 квітня 1929 р таку інформацію:
„В чеській Празі зав'язалася недавно з українських інтеліґентів на еміґрації дуже цікава організація. Та організація назвала себе „Організацією Українських Націоналістів”. Бідні українські „націоналісти” змагають до зміни теперішнього державно-політичного стану шляхом „національної революції” (без того, очевидно, ніяк не обійтися!) і до зміни внутрішніх економічно-суспільних умов шляхом послідовних реформ (пощо реформ, коли большевики вже їх зробили і ті „реформи” беруть наші бідні націоналісти в свою програму)... Та організація назвала себе „Ліґою” або „Організацією Українських Націоналістів” здається тому, що її члени вважають, що ніде на світі нема ніяких других націоналістів”.
У цьому ж часописі, числі за 1 червня 1929 р., читаємо, між іншим, таке:
„Тим „героєм”, що валив Українську Державу і приїхав аж сюди з порадами про потребу „вічної революції” на Україні, єсть бувший полковник нещасливих українських „Січових Стрільців” – п. Євген Коновалець. Замість помолитися Господу Богу, замість вдаритися в груди і сказати: „Боже, милостив буди мені, грішному” та просити у Господа прощенія за окаянні літа з р. 1918, сей „герой” вибрав іншу дорогу, вірний засаді „вічного революціонера”. Він оснував у Чехах в спілці з такими другими героями, що їх дух „рветься до бою”, своєрідне Товариство або „Леґію Українських Націоналістів”. Наші свідомі робітники вже розуміють, в чім діло, і не тільки не виявляють українським „вічним революціонерам” своєї симпатії, але навпаки – відвертаються від них з погордою, бо знають і розуміють, що вони завалили в р. 1918 Українську Гетьманську Державу і так віддали її в руки Ляха, Москаля і Румуна. Отож, ще раз повторяємо, що даремні й пусті є кличі українських „вічних революціонерів” так довго, доки вони не признають одної правної української гетьманської влади, хоч вона, завдяки їх юдиній роботі, сама нині на вигнанні”.
„Соціял-Демократ”, що появлявся в Празі під редакцією Ісаака Мазепи та Панаса Феденка, інформуючи про ОУН, побив усі рекорди пресової вульґарности. Ось кілька прикладів політично- журналістичної культури українських соціял-демократів:
„Лямпові революціонери”, „недобросовісні політиканти”, „анархісти” і „революціонери” з УВО, в „самозакоханому засліпленні”, „підняли рев” (і створивши ОУН, висунули) „глибокопримітивні ідеї нашого т. зв. українського націоналізму”. „Ці панки, граючись у диктатуру, спекулюють на крові й муках свого народу”. „УВО своїми саботажами працювала на Пілсудського”, програма дії ОУН проти окупантів – це „дитячі змови”, а революційні методи боротьби – це „простацькі, наївні методи політичного примітивізму”.
Взагалі, вся заплянована революційна діяльність ОУН, в оцінці українських соціял-демократів, – це „злочинна безвідповідальність отаманів”, а революційно-визвольна тактика – це „тактика тореадора: роздразнити бугая і придивлятися збоку, як він рогами своїми поре черево шкапи”.
Орган „екзильного уряду ЗУНР” – „Український Прапор”, в числі за 15 квітня 1929 р., повідомив про постання ОУН так:
„Провід Українських Націоналістів, себто жмінка молодих, шукаючих життєвого примінення людей, переважно петлюрівців, що під проводом отамана Коновальця на Конґресі у Відні і собі склеїла щось у формі
