українцями й показували пальцями на москвофільських аґітаторів, як на свідомих політичних обманців.
Проте, після першої світової війни москвофільство в Галичині ще не зовсім зникло: його ґальванізував польський уряд, підтримуючи фінансово і політично. Він вбачав у москвофільстві чудовий засіб для роз'єднування галицьких українців. Польська влада передала москвофілам на власність багатий „Народній Дім” у Львові та призначила постійні грошові підмоги для різних москвофільських видань і для фінансування діяльности москвофілів. Спираючись на ті „пособія” аґенти москвофільства намагалися відновити свою киринницьку роботу серед галицьких українців.
Постання після першої світової війни „Української Радянської Соціалістичної Республіки” створило серед західніх українців течію радянофільства. Большевизм і зв'язане з ним радянофільство пробувано представляти як явища, що стосуються соціяльно-економічної проблематики. Та українські націоналісти станули на становищі, що большевизм – це новітня форма московського імперіялізму, а совєтофільство – це новітня форма москвофільства, ще небезпечніша від москвофільства старого типу, бо більше замаскована й озброєна приманливими кличами.
Серед опортуністичних кіл галицько-української громади буйно поширювалося совєтофільство у зв'язку з „українізацією” в „радянській Україні”. Чимало визначних західньоукраїнських письменників, журналістів та науковців почали залюбки відвідувати консула УССР у Львові Лапчинського та брати від нього грошову „допомогу радянської України діячам української культури під польською займанщиною”. Українські націоналісти гостро натаврували це „ікроїдство”, як співпрацю з одним із окупантів України отже – як національну зраду.
Віча і демонстрації
З ініціятиви КЕ ОУН відбулося в цій справі в Академічному Домі у Львові, 21 листопада 1929 р., бурхливе студентське віче. На цьому вічу промовці поставили знак рівняння між „общим” москвофільством давнього типу і москвофільством нового типу – совєтофільством, а совєтську, чи пак „радянську”, владу на Наддніпрянщині визнано аґентурною владою московського окупанта.
Для заманіфестування того становища влаштовано після віча великі демонстрації під большевицьким консулятом і безпосередньо після цього перед будинками москвофільських інституцій та редакцій.
У своїх резолюціях націоналісти поставили вимогу до всіх українських науковців і письменників на ЗУЗ, які співпрацювали з Лапчинським, щоб вони задеклярували про зірвання всякої співпраці з большевицькою владою УССР, а галицькі члени київської Академії Наук, щоб зреклись цієї почести. Большевицькому консулеві Ґ. Лапчинському загрожено, що коли він появиться на українських національних святах, то це буде вважатися профанацією національних почувань українського народу, і його силою викинеться зі залі.
Демонстранти вибили вікна в большевицькому консуляті, в осідку москвофільських організацій „Народньому Домі” та в приміщеннях москвофільських і комуністичних газет „Земля і Воля”, „Русский Голос”, „Рада” та „Сельроб”.
Львівські демонстрації відбилися голосним відгомоном в українській і чужій пресі, вони звернули увагу українського загалу на киринниць-ку роботу підтримуваних польською владою москвофілів старого типу та на шкідливість для української визвольної справи всякого радяно-фільства що своєю суттю є москвофільством нового типу.
Під час демонстрацій дійшло до зудару з польською поліцією, яка багатьох учасників демонстрацій заарештувала. До гурту арештованих попав теж Крайовий Провідник ОУН Богдан Кравців, тому пост Крайового Провідника ОУН перебрав тимчасово заступник Б. Кравціва — Зенон Пеленський.
Справа проф. Кирила Студинського
Безпосередньою причиною для протимосквофільських і протибольшевицьких демонстрацій українських націоналістів у Львові були повідомлення большевицької преси про посилений терор московсько-большевицької влади на Наддніпрянщині і зокрема про масові арешти найвизначніших українських учених, членів Академії Наук.
Львівські демонстрації були спрямовані проти національних ворогів, а для українців, які співпрацювали з ворогом, вони мали бути пересторогою і закликом до відвороту. Цією протисовєтофільською акцією досить драстично був заторкнений зокрема проф. Кирило Студинський.
Професор Кирило Студинський, тодішній голова Наукового Товариства ім. Шевченка у Львові, здавна викликав обурення серед українських націоналістів своїм відвертим радянофільством. Коли, наприклад, до Львова приїхав член уряду УССР М. Скрипник, то проф. К. Студинський скликав поспішно надзвичайне засідання НТШ, щоб привітати Скрипника і дати йому нагоду виголосити доповідь про „українізацію”, густо перетикану вихвалюванням большевицького режиму в УССР. На запрошення уряду УССР, проф. К. Студинський гостював у Києві та Харкові, а повернувшись до Галичини помістив у пресі звідомлення, в якому вихваляв большевицький режим в УССР і його успіхи. Коли студентське віче зажадало, щоб, з уваги на масові арешти на Наддніпрянщині найвизначніших членів Всеукраїнської Академії Наук, всі західньоукраїнські члени цієї інституції зреклися свого членства на знак протесту, то проф. Студинський демонстративно відмовився це зробити. Коли західньоукраїнські науковці й журналісти схвалили прилюдний протест, опублікований у пресі, проти большевицьких арештів українських науковців на Наддніпрянщині, то проф. К. Студинський окремою заявою в пресі відсепарувався від того протесту. В березні 1930 р. у звідомленнях з процесу СВУ львівський щоденник „Новий Час” надрукував таке речення з записок проф. С. Єфремова, судженого на тому процесі: „Появився Студинський, що 30 сребреників одержав од Харкова, з подякою. Гидь!” Проф. Студинський, прочитавши це, вислав телеграму до предсідника большевицького суду з вимогою, щоб суд зажадав від проф. Єфремова доказів на ту записку, бо інакше він назве Єфремова клеветником. Таким чином проф. Студинський перебрав уже всяку мірку. У зв'язку з тим у канцелярії НТШ у Львові з'явилося двох членів ОУН, які вибили Студинського по лиці, подавши йому причину свого вчинку.
Львівські щоденники „Діло” та „Новий Час” подали вістку про побиття по лиці проф. К. Студинського, гостро засуджуючи методу особистого терору. Все ж таки „Діло”, заторкуючи в ч. 77 за 6. 4. 1930 р. причини „мордобиття”, признає:
„Вислів осуду та обурення не вичерпує справи і треба сягнути в глиб до джерел того справді прикрого випадку... Сутнім джерелом того прикрого випадку було публічне згіршення, на яке склалася низка поодиноких виступів нинішнього голови НТШ... Публічне згіршення викликає явище довголітнього перебування на високому і відповідальному становищі людини, під адресою якої розглядаються закиди безхребетности ... А явища публічного згіршення мусять викликати реакцію. Коли ж вони тривають роками і ніхто на них не рєаґує так, як цього заслуговувала б установа тої міри, що Наукове Товариство ім. Шевченка і сам титул професора університету, голови товариства, то не можна дивуватися, що ...”
А автор допису про цю справу на сторінках „Розбудови Нації” [23], один із крайових націоналістів, додав до завваг „Діла” від себе:
„Ось так конкретна справа побиття проф. К. Студинського виходить на добру дорогу. Однак таке її поставлення вносить деякі зміни в теоретичні, принципові погляди на справу биття по лиці. Здасться, найвідповіднішою буде така дефініція: биття по лиці – це радикальний вияв реакції, допустимий при явищах публічного згіршення, коли вичерпано безуспішно інші, менш радикальні, засоби – напр., просьба, переконання, грозьба, натиск публічної опінії та інше – для припинення їх та коли є оправдане побоювання, що винному безкарно пройдуть дотеперішні вчинки та безкарно буде він допускатися дальших згіршуючих вчинків. Одначе биття по лиці не все успішне.
В таких випадках приходять на увагу ще радикальніші засоби”.
