На весні в 1932 р. села були ограблені з харчів. Під тином часто можна було бачити скорчені від мук трупи померлих людей. В повстанському селі Медвині на Київщині, наприклад, на весні 1932 р. з голоду померло близько 1 500 душ. „Люди рятувалися буряками, мерзлою картоплею, домішуючи до них суху траву або дерев'яну тирсу”. „Те що мало йти на корм худобі, тепер їдять люди” – спостерігає американський кореспондент К. Фос. Під час весняного посіву люди „на полі часто їли сухе посівне зерно, або ховали його по своїх кишенях, щоб принести якусь жменю зерна додому” для голодної родини. Влітку того ж року голодні селяни „не могли діждатися цілковитого вистигання хлібних зерен і зривали для свого прохарчування ще зелені колоски на полі”.
Голод виганяв людей у мандрівку шукати в інших сторонах порятунку для себе і своїх родин. „Тисячі селян, поклавши на плечі клунки, в яких було складено все їхнє майно, голодні, холодні, обкрадені, йдуть з того місця, де вони родилися й жили, щоб знайти шматок хліба. „Рух цей набрав стихійного характеру” – пише той самий Кондес Фос про весну 1932 р.[58] Цю мандрівку за харчами народовбивці теж собі закарбували і придумали проти неї протизасоби.
ДВА ЗАКОНИ ПРО НАРОДОВБИВСТВО
Большевицька влада, маючи точні звідомлення, якими способами українські селяни рятували себе перед голодовою смертю, рішила перешкодити цьому рятункові. Видано два драконські закони, щоб приспіiити народовбивство. Закон від 7 серпня 1932 про „охорону соціалістичного майна” і через два тижні, дня 22. 8. 1932 р., ще один закон про „боротьбу з спекуляцією”. Перший закон кваліфікував призначених на голодову смерть селян як „злодіїв”, другий, як „спекулянтів”, попередні адміністративні розпорядження кваліфікували селян, що чинили активний спротив насильствам, як „бандитів”.
Закон про приспішення народовбивства
Перший закон прирівняв майно колгоспів і кооператорів з державним майном, наказав всебічно зміцнити охорону цього майна від „розкрадачів” і встановив загострення поліційної охорони та судових репресій у формі таких кар: „розстріл з конфіскатою всього майна і з заміною при зм'якшувальних умовинах, позбавлення свободи не менше 10 років з конфіскатою всього майна”. Це був законом встановлений терор проти голодних людей, приневолених самою державою „красти”, бо держава, відібравши від них усі харчові продукти, не приділила їм харчів навіть за картками, як це було по містах.
Згідно з цим першим законом, тяжко карали тих, хто відважувався збирати колоски на зжатому полі, з якого цілком уже був зібраний урожай. Щоб не можна спожити придбаного зерна, при обшуках хат відбирано і нищено жорна, тобто хатні млинки до перемелювання малої кількости зерна на муку. Совєтська преса в листопаді і грудні 1932 р. безсоромно писала, що в Одещині знайдено 125 хатніх млинів, в Лубенському районі – 27, у Царичанському – 75, в Слов'янському – 100. Це не було вже відбирання в „розкрадачів” колгоспних колосків, це було нищення домашнього приладдя для приготови їжі, щоб приспішити смерть з голоду. Коли не стало цих ручних жорен, селяни серед ночі товкли в ступах зерно, перемішане з кукурудзяними обеззерненими качанами. Українські фармери з Канади хотіли в літі 1932 р. подарувати збіжжя через Совєтський Червоний Хрест для безплатного розподілу голодуючим в Україні. Кремль рішуче відмовився прийняти цей дарунок, бо це було суперечне з його плянами народовбивства.
Зрештою, збіжжя з закордону і не було потрібне, бо було чим рятувати людей від смерти, якщо б це було в пляні народовбивців. Після жнив намолочене зерно поспішно звозили до переповнених і поліційно бережених зерносховищ, або зсипали на залізничних станціях в купи під голим небом, де воно мокло на дощі, пріло і проростало, бо ані мішків ані транспорту не вистачало, щоб вивезти його з України. А пограбовані селяни з голоду пухли і вмирали. Щоб усі харчові запаси відібрати українським селянам і не дати їм змоги більше з'їсти, Сталін призначив найкоротший час для виконання хлібоздачі. Для блискавичного переведення операції ограблення змобілізовано й кинено на села влітку 1932 р. весь місцевий партійний, адміністративний і поліційний апарат і скріплено його тисячами партійців, присланих з Росії. Вони намолочене зерно забирали негайно з-під молотарок і відвозили з голодного села до зерносховищ і на залізничні станції, де зерно гнило і пропадало для вмираючих з голоду людей і для Росії.
Але мета народовбивців була досягнена. Вісім мільйонів українців Росія знищила. Це кінцевий баланс плянового народовбивства.
Закон про голодову облогу України Другий серпневий закон 1932 року „проти спекуляції” встановив голодову бльокаду України. Центральний Виконком і Рада Наркомів СССР „з уваги на те, що останнього часу ... збільшилися випадки спекуляції крамом масового споживання ... зобов'язує ҐПУ (НКВД), органи прокуратури і місцеві організації влади вживати заходів до викорінення спекуляції, застосовуючи до спекулянтів і перекупників ув'язнення в концтаборах терміном від 5-ти до 10-ти років без застосування амнестії”. Під маскою боротьби „з спекулянтами” обложено залізничні станції в прикордонній смузі між Україною і Росією, де голоду не було, поліційною контролею, щоб не допустити переїзд людей для обміну рештками домашніх речей за харчові продукти. Аґенти ҐПУ завертали назад селян з України, конфіскували ручний баґаж і арештували як „спекулянтів”. Пасажирам, що приїздили в Україну, відбирали харчові продукти, не щоб не обіднити вивозом малого ручного пакунку харчевих запасів Росії, але щоби не було чим рятувати від смерти голодуючих родин в Україні. В українських містах селяни не мали як купити харчів у крамницях без харчових карток, ані приватно, бо мешканці міст самі мали голодові харчеві приділи. Це була поліційна бльокада на команду Кремля, щоб голодні люди з України приспішено померли в заплянованому реченці.
І вони вмирали по пляну передбачених директив. В одного селянина – описує С. Фурса – на станції в Юзівці, „міліція найшла в мішечку якихось 5 фунтів крупів і 2 буханці хліба і забрала це. Як же він благав їх. Казав, що у нього дома лежить на смертній постелі його дружина і двоє дітей, які чекають на цей хліб як на порятунок. Не помогло”. Люди обступили його, співчуваючи, і міліція не відважилася арештувати цього „спекулянта”, щоб згідно з законом бльокади посадити його в концтабор на 5-10 років ув'язнення „без амнестії”. Міліція була затруслива, але це народовбивцям не пошкодило. Цей „спекулянт” урятувався від повільної смерти: „пів години пізніше він кинувся під потяг”. Наводимо один, спостережений живим свідком, епізод... А скільки незаписаних свідками смертей і ув'язнень отаких самих „спекулянтів” до концтаборів „без права амнестії” було в Україні?
Недовір'я Сталіна до комуністів в Україні
Після об'їздки В. Чубара й М. Скрипника до голодуючих районів відбувся в червні 1932 р. „Драбівський процес” проти деяких чиновників, що поповнили занадто разючі зловживання, грабежі й самовільні розстріли. В липні 1932 р. на 3-ій Конференції КП(б)У катастрофальний стан спонукав навіть Харківський наркомат України пропонувати Москві зниження висоти хлібозаготівель, сповільнення темпів колективізації та уділення харчової й насіневої позики населенню. Виник конфлікт. Відпоручники Москви В. Молотов і Л. Каґановіч відкинули домагання Чубара і Скрипника, закинули їм невміння керувати колективізацією і викривати саботажників і підтвердили конечність виконання партійних директив без ніяких уступок. Тиждень пізніше (14.7.1932 р.) Українська Економічна Рада, всупереч директиві московського Політбюра, знизила плян м'ясозаготівель для України з 16 400 до 11 214 тонн. Недовір'я російського Політбюра ВКП(б) до ЦК КЩб)У зростало. В січні 1933 року прислано в Україну П. Постишева на 2-го секретара ЦК КП(б)У (не питаючися Харківського ЦК) і 15 тисяч політкомісарів. ЦК ВКП(б) засудив 24 січня 1933 р. діяльність ЦК КП(б)України, надав Постишеву необмежені диктаторські права, призначив довірених Москві людей керівниками в Одесі (Є. Веґер) і Дніпропетровському (М. Хатаєвич), шефом ОҐПУ в Україні призначив довгорічного шефа Всеукраїнської ЧеКа, В. Баліцького, що повернувся в його почоті назад на Україну після короткого перевишколу в Москві.
Завершення народовбивства в 1933 році
Завершенням акції народовбивства був 1933 рік. Не довіряючи справності діючого в Україні апарату терору, Сталін вислав у січні 1933 року свого довіреного уповноваженого Павла Постишева з обмеженими диктаторськими правами і разом з ним 15 тисяч політкомісарів („п'ятнадцятьтисячників”), що мали контролю і керівництво над апаратом терору, місцевою адміністрацією і парткомами.
В ограблених селах почався вже по Різдвяних святах 1933 р. масовий голод.
Збіжжя було відібране з-під молотарок ще в осени, бо було наказано, щоб село здало наложену хлібоздачу від пляну, а не від дійсного збору засіяної площі. Тому що на жнива здесятковані народовбивством і виснажені голодом селяни не мали сил скосити, скласти в скирти, ані не мали чим позвозити з поля збіжжя, мільйони гектарів збіжжя загинуло на полях. Народовбивчий плян хлібоздачі не був виконаний. Отже большевики в жовтні видали додатковий плян хлібоздачі, а потім ще й третій плян
