роботу. І тому теж, доки в українському уряді (УССР) сидітимуть не дійсні представники українського народу, а висланники Москви й доки тим самим цей уряд вестиме, замість політики, що відповідала б інтересам всього українського народу, шкідливу й чужу нашому народові політику, так довго всякі орієнтації й надії на цей уряд будуть недоцільними й шкідливими. Всякі орієнтації, чи то на Польщу, чи на большевиків, є безпідставними й для українського народу шкідливими й тому УВО мусить з ними, як такими, боротися”.
Рішуче відкидаючи орієнтацію як на Польщу, так і на большевиків, УВО вважає зрадником визвольних змагань українського народу теж ті одиниці з-поміж українців, які пропаґують орієнтацію на того чи іншого окупанта України і намагаються витворити серед української суспільности прихильні до Москви або Польщі настрої. Не інакше оцінює УВО й тих українських політиків, які примирюються зі станом поневолення України та під плащиком „реальної” чи „позитивної” політики пропаґують розбудову українського життя в рамцях чужої держави. Перших називає УВО „хрунями”, других – „угодовцями”.
Про „хрунів” читаємо в брошурі „УВО” таке:
„Не один із них згинув уже з караючої руки члена УВО, бо це найгірша язва на народнім організмі”.
А „угодовців” названа брошура характеризує так:
„Це слабодухи, яких не бракує в ніякій нації, що тремтять за свої посади; це пережитки нашого минулого, що не можуть умістити себе в нових умовинах боротьби на життя і смерть з польським наїзником; це, врешті, наслідки нашого довгого поневолення, – раби, що в їх природі є стирати кому-небудь порох із ніг... Угодовці є більше небезпечні, ніж: згадані вище „орієнтаційні” табори. Бо коли останні не дуже то й закривають, що є на удержанні окупантів і до концепцій союзів з ворогами підходять, правда з хибним, однак з купецьким розрахунком, мовляв, „ми вам даємо Західню Україну, а ви нам творіть Велику Україну”, або „ми вам комуністичну пропаґанду, а ви нам федеративну державу з українізацією”, – то „реальна” політика угодовщини полягає на тому, щоб віддати український нарід на цілковиту ласку й неласку ворога... Угодовці не тільки резиґнують із самостійности та соборности і на їх місце ставлять „охлапи”[6], та щонайвище пишуть, що „нам у Польщі належиться автономія”, але й виступають якнайрішучіше проти війни, революції та взагалі нелеґальности”.
„Щоб здобути незалежність українському народові, підготовляймо збройну розправу, а не угодовщину. Пам'ятаймо, що український нарід творив свою державну традицію і проголошував свою самостійність серед крісових і гарматних стрілів. Як довго стріли лунали, так довго існувала українська держава. Зброєю можемо її воскресити, а не охлапами, не автономією, не реальною політикою”, що нав'язує шнур на шию українського народу. Хто поступає протилежно, той ворог українського народу й ворог УВО”.
Як засіб боротьби супроти терору окупантів, УВО приймає протитерор, уважаючи його конечним для самооборони поневоленого народу та успішним у пропаганді визвольної справи серед своїх і чужих. Але УВО виразно зазначила, що цим засобом вона користуватиметься якнайобережніше і тільки в конечних випадках. Стосування такого терору, чи радше відплатних дій, як засобу національної самооборони, вважається виправданим через потоптання московсько-большевицьким і польським окупантами всіх засад людяности супроти українського народу, через їхню політику варварського гнобителя і визискування України. В таких обставинах відплатні акції, стосовані в обороні людських прав, так само, як і оборонна війна народу проти варварів, це не насильство, а боротьба за знищення насильства. Такий протитерор „піднімає почування людського достоїнства у всіх понижених і поневолених та прочищує атмосферу загальної вимушеної підлеглости. Кожний терористичний акт, за кожним разом, показує, що не можна здушити в народі стремління до свободи”. Каральні акції, звернені проти провідних осіб ворожої держави, проти чільних представників окупаційної системи, – системи грабежу, кривди й насильств, – підривають самовпевненість окупанта та авторитет окупайційної влади, створюють стан провізорії та непевности. Такий стан не дозволяє ворогові закріплювати систему поневолення, а серед поневоленого народу скріплює духа спротиву й віру у власні сили та підносить почуття людської гідности.
Протитерор є теж успішним засобом пропаґанди визвольної боротьби серед своїх і чужих. Акти протитерору алярмують публічну опінію світу і заставляють її познайомитися зі станом, який змушує стосувати відплатні акції.
„Мусимо змінити психіку нашої суспільности і психіку ворогів та порушити світову опінію. Терор буде не тільки нашим засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх – своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні. А тоді напевно прийде день, коли непереможна воля широких мас українського народу, маючи за собою світову опінію. знищить до тла, надламаний уже до цього часу, загарбницький характер ворогів. Тоді український нарід заживе вільно у власній хаті”.
Закид, ставлений революційній організації т. зв. „реальними політиками”, що, мовляв, революція пожирає гекатомби кривавих жертв поневоленого народу, – УВО вважає трагічною помилкою або єхидним заслонюванням власної трусливости. „Поневолений нарід, обдирають з його надбань не тоді, коли він робить повстання, а тоді, коли гнобитель є переконаний, що поневолений нарід не є здібний повстання підняти”. Жертви, покладені в боротьбі за волю, поривають народ і наснажують його незламним завзяттям. А тому – „ніхто й ніщо не здержить нас на нашому революційному шляху. Ми йдемо вперед і закликаємо до нас усіх, у кого кров ще кружляє, у кого серце б'ється і в кого, крім самолюбія, живе ще любов вищого роду – любов до батьківщини”.
РЕВОЛЮЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ УВО
Форми пасивного й активного спротиву
Ставши на таких засадах, УВО розвинула на терені Західньої України широку революційну діяльність. Безпосередньою метою цієї діяльности було мобілізувати маси до втримання воєнної готовости супроти чужої влади. Передусім, УВО закликала всіх українців відмовитись визнати польську окупацію законною, а польську державу – сувереном тимчасово окупованих нею українських земель. У зв'язку з цим, з ініціятиви УВО проведено такі масові акції:
1. Бойкот присягання на вірність польській державі. Цього жадали поляки від усіх українців, що працювали як урядовці чи службовики на різних державних або самоуправних становищах. Заклик УВО викликав серед українського населення прихильний відгук, і українці почували себе далі громадянами української держави й масово відмовлялися від присяги, не зважаючи на загрозу позбавлення праці. Акція ця мобілізувала українську суспільність і примушувала польську владу робити поступки.
2. Бойкот загального перепису населення Західньої України, як частини польської держави, в листопаді 1921 р.
3. Бойкот виборів до польського сейму в листопаді 1922 р. Участь українського населення в польських виборах і вислання представників до польського парляменту були б сильним козирем для польської пропаґанди. Вона могла б твердити, що населення Західньої України вже примирилося з приналежністю до польської держави, і тому Рада Амбасадорів повинна визнати Західню Україну інтеґральною частиною Польщі, а українську справу на західніх землях – внутрішньою справою польської держави.
4. Бойкот набору до польського війська, що почався в грудні 1922 р. Бойкот цей мав засвідчити перед світом про те, що тільки насильством можна змусити українську молодь служити в чужій для неї польській армії та скласти присягу на вірність чужій польській державі. А присяга з примусу – неважна і не може нікого зобов'язувати.
До всіх тих акцій пасивного спротиву УВО анґажувала все українське громадянство, поширювала об'яви уряду ЗУНР, даючи ініціятиву і залишаючи за собою загальне керівництво.
Створюючи форми активного спротиву окупаційній владі, УВО перебрала на себе повністю проведення даної акції. В таких випадках участь в акціях брали тільки окремі члени УВО, визначені для того Командою УВО. До тих акцій належали: індивідуальний терор супроти представників окупаційної влади;
