Перебравши пост Крайового Провідника, Степан Охримович насамперед зробив деякі зміни й доповнення в складі Крайової Екзекутиви. Із складу колишньої КЕ вибули два члени, бо Богдан Кравців був ув'язнений у зв'язку з нападом під Бібркою і пізніше засуджений на кару З років тюрми, а Зенона Пеленського покликано восени 1930 року до польського війська і пізніше теж засуджено на бібрському процесі на три роки тюрми. Залишилися на волі такі давніші члени КЕ, як Іван Ґабрусевич, Зенон Коссак, Роман Шухевич, Степан Ленкавський, о. Ярослав Чемеринський і Михайло Колодзінський, і всіх їх Степан Охримович далі затримав у складі Крайової Екзекутиви ОУН. Очолюючи далі референтуру юнацтва, І. Ґабрусевич став заступником Крайового Провідника, організаційну референтуру перебрав 3. Коссак, бойову – Р. Шухевич, військовою далі керував М. Колодзінський, ідеологічною – С. Ленкавський, фінансовою – о. Я. Чемеринський. Новим членом КЕ, який очолив референтуру пропаґанди, став молодший шкільний товариш Степана Охримовича з стрийської української ґімназії – Степан Бандера.
Того періоду своєї діяльности ОУН звернула головну увагу на завершення формування своїх організаційних та ідеологічно-політичних основ. Започатковане сотн. Ю. Головінським, як Крайовим Провідником ОУН і одночасно Крайовим Комендантом УВО, фактичне злиття ОУН і УВО в єдину, одностайну Організацію Українських Націоналістів завершилося.
Крайова конференція ОУН в 1931 році
Правда, на цьому відтинку Організації довелося ще один раз переступити через небезпечний „поріг”. На вістку про замордування польською поліцією сотн. Ю. Головінського, ПУН і Начальна Команда УВО вислали на українські землі Петра Сайкевича, як його наступника. Прибувши під кінець 1930 року на ЗУЗ, Сайкевич заходився організувати нову Крайову Екзекутиву ОУН-УВО з колишніх членів УВО, відомих йому як колишньому бойовому референтові Крайової Команди УВО. Між іншим він запропонував пост свого заступника Романові Барановському.[148] Зрозуміло, що такa непродумана акція мусіла довести до конфлікту з існуючою вже й діючою Крайовою Екзекутивою ОУН.
У зв'язку з цим на початку 1931 року у Львові відбулася перша Крайова Конференція ОУН. Технічно її підготовив Зенон Коссак, як організаційний референт КЕ ОУН на ЗУЗ [149], а проводив нею заступник Крайового Провідника ОУН Іван Ґабрусевич-”Джон”.
Крайова Конференція ОУН не погодилася на те, щоб пост Крайового Провідника перебрав Петро Сайкевич, висловила повне довір'я діючій Крайовій Екзекутиві ОУН, очоленій Степаном Охримовичем, і передала Проводові ОУН, полк. Є. Коновальцеві, своє побажання, щоб він затвердив персональний склад існуючої КЕ на ЗУЗ і відкликав пропоновану ПУН-ом персональну зміну на пості Крайового Провідника ОУН. Довідавшись про вирішення Конференції, Сайкевич негайно передав пост Крайового Коменданта УВО сотникові Богданові Гнатевичеві, відділяючи той пост від посту Крайового Провідника ОУН, щодо якого він заявив свою некомпетентність.
Полк. Є. Коновалець апробував постанови Крайової Конференції ОУН і затвердив персональний склад діючої КЕ під проводом Степана Охримовича, але залишив сотн. Богдана Гнатевича на пості Крайового Коменданта УВО. При цьому, одначе, він зробив засадничу зміну щодо характеру посту Крайового Коменданта УВО і самої УВО. Згідно з цією зміною, фірму УВО належало зберігати далі, але лише формально, для політично-пропаґандивних цілей, а в дійсності затверджувалося стан, що УВО, як окрема організація, фактично вже перестала існувати, її кадри повністю перейшли до складу ОУН, переважно до її бойової референтури, що нею керував бойовий референт Крайової Екзекутиви ОУН. Збережений пост Крайового Коменданта УВО повинен був мати тепер лише моральне значення: на тому пості повинна бути людина досвідчена в справах підпільно-бойової діяльности, як авторитетний дорадник для КЕ ОУН. А тому й окреслення „Крайова Команда УВО” повинно мати тепер лише політично-пропаґандивне значення, бо фактично залишався тільки Крайовий Комендант УВО, визначений Проводом ОУН за кордоном, в узгідненні з Крайовою Екзекутивою ОУН. „Крайова Команда УВО” вже жодних окремих референтур не творила і ніякої окремої від ОУН діяльности УВО на ЗУЗ не вела.
У висліді цієї постановки, у практиці на внутрішньо-організаційному відтинку вже жодної проблеми ОУН-УВО не було, діяла лише єдина й одностайна ОУН, а під назвою УВО вважалося (на внутрішньо- організаційному відтинку) клітини бойового реферату ОУН. Одначе треба згадати, що на зовнішньому відтинку, в українській і чужинецькій пресі, а також під час судових процесів проти членів ОУН ще впродовж довшого часу була мова про УВО.
Послідовно завершилася теж започаткована за Юліяна Головінського перебудова всієї ОУН на систему законспірованих п'яток, зглядно трійок, що досі пристосовувано лише до бойової референтури. Але разом із тям ідеологічно-політичному вишколові піддано всі без вийнятку кадри бойового реферату ОУН. Тому до ОУН не перейшли з УВО ті люди, які, бувши членами УВО, як самостійної бойової організації, – під ідеологічно-політичним поглядом стояли не на позиціях українського націоналізму, а симпатизували з якоюсь „орієнтацією” чи якимось окремим напрямком, як, наприклад, прихильники Дмитра Палієва, симпатини УНДО або соціял-радикальної партії. Правда, таких людей у лавах УВО було вже цілком мало, а тому не було й якихнебудь спроб протиставитися процесові чіткого ідеологічно-політичного оформлення Організації: хто не погоджувався з тим процесом, той просто переходив до котроїсь із леґальних українських партій, яка відповідала його особистим політичним поглядам, або ставав осторонь від організованої політичної боротьби.
Відносно короткий період часу, за якого Степан Охримович керував Організацією Українських Націоналістів на західньоукраїнських землях, становить важливий етап в історії ОУН, як безпосередньо під організаційним оглядом і безперервно щодо змісту продовження праці за часів сотн. Юліяна Головінського. Але Ст. Охримовичеві припало керувати Організацією у важкі часи польської „пацифікації”, яка намагалася стероризувати все українське громадянство й завдати смертельний удар українському підпіллю. Правда, застосовані тоді поляками масові ув'язнення в свою чергу викликали конечність швидких масових звільнювань, щоб дати у тюрмах місце для нових транспортів в'язнів, а разом із тим, серед маси цілком випадково арештованих губилися справжні керівники й виконавці саботажної акції та завдяки тому оминали репресій, скерованих проти них особисто. Так, наприклад, заступник Крайового Провідника ОУН, Іван Ґабрусевич, на протязі пів року був аж двічі арештований і двічі звільнюваний уже після кількох тижнів, коли звільнювано десятки інших українських в'язнів.
Смерть Крайового Провідника ОУН Степана Охримовича
Інша доля зустріла самого Крайового Провідника ОУН, Степана Охримовича. Як згадано, Стрийщину, де жив у своїх батьків С. Охримович, оминула хвиля жорстокої „пацифікації” і навіть масових арештувань, а тому й Крайовий Провідник не був ув'язнений. Але весною 1931 року, коли на західньоукраїнських землях проминула хвиля масових арештів, Степана Охримовича несподівано ув'язнено й піддано поліційному слідству із застосуванням найжорстокіших тортур. Слідство не дало поліції бажаних наслідків, бо Степан Охримович ні до чого не признався й не дав жодних інформацій щодо діяльности ОУН. Тому його швидко звільнено з слідчої в'язниці, але з дуже поважно підірваним здоров'ям.
10 квітня 1931 року, у Великодню П'ятницю, кілька днів після виходу з тюрми, Степан Охримович помер у домі своїх батьків у селі Завадів біля Стрия. Похорон відбувся на самий Великдень.
В офіціозі ОУН „Розбудова Нації”, чч. 5-6 за травень-червень 1931 року, подано було таку посмертну згадку:
„Степан Охримович – заприсяжений член Організації Українських Націоналістів” і редактор Бюлетеня Крайової Екзекутиви ОУН західньоукраїнських земель, помер 10 квітня 1931 р. в Завадові коло Стрия, невдовзі по виході з ляцької тюрми.
„Степан Охримович, син о. Богдана й Анни, народився 18 вересня 1905 р в Сколім, у Галичині. Дитячі роки провів у своїх батьків у Корчині, п. Сколе, де скінчив народню школу. Нижчу ґімназію скінчив в
