іноземних спецслужб та пов'язаних з ними нелегальних формувань усередині країни, але і до придушення проявів незадоволення зростанням соціально-економічної напруги в Україні. Хоча Гетьман і намагався перетворити Україну на своєрідний 'оазис суспільно-економічної стабільності' шляхом визнання приватної власності й підтримки заможного селянства ('хліборобів-власників' або ж 'козаків'), країну все більше лихоманила економічна криза. Тривалість робочого дня у промисловості становила 10-12 годин, на 1 червня 1918 р. армія зареєстрованих безробітних досягла 180 тис., у базовій галузі - металургії - кількість працюючих скоротилася вшестеро [182].
Робітничому руху Гетьманат намагався протиставити репресивне законодавство та арешти, поновивши 19 липня 1918 р. царський закон 1905 р. про покарання за участь у страйках. Він підтримав і каральні заходи окупаційної влади (22 липня командуючий австро-угорською Східною армією віддав наказ про притягнення страйкарів до військового суду) [183]. Не дивно, що саме індустріальні регіони України стали базою для підривної діяльності комуністичних підпільних груп і організацій, адже тут склалися найсприятливіші умови для антидержавних акцій емісарів радянської Росії.
Австро-німецькі окупанти відверто грабували українське село. Повернення землі поміщикам, примусове вилучення сільгосппродукції, каральні експедиції загонів окупантів спільно з військами Гетьмана викликали збройний опір селянства. Влітку 1918 р. в Україні почали інтенсивно формуватися повстанські загони. Так, у червні - липні 1918 р. на Київщині спалахнуло селянське повстання, в якому взяло участь близько 30 тис. осіб [184]. Саме в цей час виникає потужне селянське формування - майбутня 'Селянська армія' Н.Махна. Загалом повстанські формування у листопаді 1918 р. зросли до 300 тис. осіб [185]. Селянські загони громили державні установи, поміщицькі маєтки, вступали в бої з окупантами, підрозділами регулярної армії та органами безпеки. Зрозуміло, що спеціальні підрозділи Державної варти, маючи з оперативних каналів достатньо інформації про селянський рух, на практиці фізично не в змозі були придушити повстанські виступи. Незадоволення ж селянства створювало сприятливий грунт для антигетьманської підривної діяльності та підготовку ударної сили, спрямованої на повалення режиму П.Скоропадського.
Переслідувань зазнавали і громадсько-політичні організації соціалістичного й національно- соціалістичного напрямків, профспілкові та інші робітничі об'єднання. Так, було заарештовано половину членів ЦК і голову Української партії соціалістів-самостійників (УПСС), понад 200 її членів, частину з яких розстріляли [186]. Зрозуміло, що змушені брати участь у придушенні справедливих виступів власного народу, та ще й пліч-о-пліч з іноземними військами, спеціальні органи Гетьманату втрачали свій авторитет серед населення. Вони все більше залучалися до виконання не властивих їм функцій.
Професіоналізм гетьманської контррозвідки давав можливість певною мірою протидіяти іноземному шпигунству та диверсійно-терористичним акціям антидержавних елементів. Однак цього вже було замало, щоб припинити масові збройні виступи й суттєво змінити ситуацію на краще. Історичні уроки досить повчальні. Вони свідчать, що коли на догоду політиці обмежуються можливості для високопрофесійного вирішення проблем, потенціал безпеки держави знижується, діяльність її охоронних органів втрачає свою ефективність.
Розглядаючи важливі чинники оперативної обстановки в Українській Державі, слід сказати про активну підривну діяльність спецслужб радянської Росії проти України. Хоча формально Україна і РСФРР перебували у стані перемир'я, в Росії йшла активна робота по організації прямої інтервенції й повалення гетьманського уряду.
Незважаючи на прелімінарний мирний договір з Українською Державою від 12 червня 1918 р., на який радянська Росія пішла під тиском зобов'язань Брестської угоди з країнами Чотвірного блоку, на кордоні з Україною концентрувалися більшовицькі війська. Проти України було розгорнуто окрему 8-му армію зі штабом у Воронежі під командуванням командарма Чернявіна. До цього об'єднання входили Таращанська повстанська дивізія (складалася з прорадянськи настроєних повстанців-українців, що відійшли на територію Росії під ударами австро-німецьких військ навесні 1918 р.), 2-а Орловська дивізія, 9-а, 12-а, 13-а стрілецькі дивізії регулярної Червоної армії. Загалом це угруповання налічувало до 75 тис. багнетів, 1400 шабель, 170 гармат, 427 кулеметів, 15 літаків, 6 бронепотягів, що значно переважало збройні сили Гетьманату, які тільки-но починали формуватися [187].
За браком сил на території України більшовики з кінця літа 1918 р. почали формувати загони у так званій 'нейтральній зоні' - вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуванням. Найбільш зручними ділянками 'нейтральної зони' для підготовки військових сил для вторгнення в Україну був район від станції Унеча до Льгова, майже повністю покритий лісами і розташований на основній залізничній магістралі в напрямку Києва і Харкова [188].
Активну розвідувальну діяльність проти України як майбутнього театру воєнних дій вели військова розвідка та контррозвідка Червоної армії. За свідченням одного з провідних організаторів підривної роботи проти Української Держави В.Антонова-Овсієнка, радянські спецслужби придбали багатий матеріал про стан збройних сил і військового будівництва Гетьманату. Інформацію постійно надсилали підпільні прорадянські організації в Україні, здійснювався контроль за ходом телеграфних сполучень між частинами українських військ на Лівобережжі Дніпра [189]. У публічних заявах лідерів радянської Росії і РКП(б) Л.Троцького, Г.Зінов'єва та інших Україна розглядалася як неодмінний плацдарм і резерв матеріальних ресурсів для здійснення концептуальної мети більшовиків - 'світової революції', експорту проповідуваних ідей через українські землі на Захід. Керівники РСФРР не приховували свого ворожого ставлення до суверенітету України.
Головними каналами ведення радянською Росією підривних дій проти Української Держави були дипломатичні й консульські можливості для засилання емісарів легальним і нелегальним шляхом з метою розгортання антиурядового підпілля. Нехтуючи нормами міжнародного права, радянська Росія активно використовувала для підривної діяльності участь своєї делегації в мирних переговорах з Україною. У складі цього представництва координацію розвідувально-підривної роботи здійснював його військовий експерт колишній полковник царської армії Єгоров. Крім того, до цієї роботи залучалися і консульства Росії, відкриті в Києві, Одесі, Харкові, Полтаві. До України під виглядом дипломатів і консульських співробітників прибуло близько 1000 радянських агентів і агітаторів, котрі розгорнули роботу по підготовці антигетьманського повстання. Для цього головою російської 'мирної' делегації Х.Раковським було асигновано близько 40 млн. крб. [190].
У планах радянської Росії по 'совєтизації' України відводилося певне місце створенню на її території комуністичних підпільних осередків та їх всебічній підтримці. У ЦК РКП(б) питаннями організації комуністичного підпілля займався Я.Свердлов [191]. Провідниками цієї діяльності в Україні були А.Бубнов і П.Дибенко - члени компартії України й активні учасники жовтневої революції 1917 р. А.Бубнов - член ЦК КП(б)У і Всеукраїнського Військово-Революційного Комітету - з серпня до жовтня 1918 р. працював у 'нейтральній зоні' над формуванням українських радянських військових частин. З жовтня 1918 р. за рішенням 2-ї Всеукраїнської конференції КП(б)У дістав завдання організувати підпільну роботу в Києві; очолював київський підпільний штаб і підпільну Раду депутатів, був членом підпільного Київського обласного бюро КП(б)У. П.Дибенко перебував на керівних посадах по організації підпільної роботи на півдні України з травня до свого арешту у серпні 1918 р. Після звільнення у жовтні 1918 р. продовжував працювати у 'нейтральній зоні' [192].
18 квітня 1918 р. у Таганрозі Центральний виконавчий комітет рад України провів свою останню сесію, яка ухвалила реорганізувати центральні органи радянської влади в Україні. Замість ЦВК рад і Народного секретаріату для керівництва повстанською боротьбою проти німецьких окупантів і Центральної Ради створювалось Бюро - 'Дев'ятка' - у складі: чотирьох більшовиків (А.Бубнова, В.Затонського, Г.П'ятакова, М.Скрипника), українського лівого соціал-демократа (М.Врублевського) і чотирьох українських та російських лівих есерів (С.Мстиславського, О.Сєверова-Одоєвського, М.Семушкіна, Є.Терлецького). Бюро називали ще 'Партизанською дев'яткою' або 'Повстанським Народним Секретаріатом'. У його розпорядження ЦК РКП(б) виділив 34 млн. крб. Зусиллями ЦК РКП(б) і зазначеного бюро Україна вкрилась мережею підпільних організацій [193].
Комуністичне підпілля дислокувалося переважно у робітничих центрах України. Головними його
