Постійно велася робота по вдосконаленню управління оперативною діяльністю місцевих ОВ. Виходять циркуляри начальника центрального ОВ, директора ДДВ про конкретні заходи, спрямовані на поліпшення роботи відділів. Відповідні розпорядження щодо сприяння роботі цих підрозділів на місцях отримують від міністра внутрішніх справ представники територіальних органів влади. В період існування ОВ розробляються такі важливі директивні документи, як інструкція з політичного розшуку, інструкції щодо зовнішнього догляду з конкретних напрямків роботи, положення про прикордонні пункти, був також підготовлений проект положення про закордонні розшукові пункти. Але подальша доля цього важливого документа не відома [243].
Фінансування контррозвідувальної роботи відбувалося через так звані 'спеціальні таємні фонди', бюджет яких затверджувався на конфіденційних засіданнях Ради Міністрів спільно з Гетьманом [244].
Ефективним інструментом збору службової інформації в системі ОВ був зовнішній нагляд. Кількість філерів та їхнє грошове утримання залежали від розмірів губернських міст і ситуації в них. Найчисельнішим був контингент філерів міста Києва, де за штатом налічувалося 80 співробітників. У розпорядженні ОВ Київського, Харківського, Катеринославського губернських старост було по 30 співробітників. Інші губернські ОВ мали по 40 філерів. Крім того, групи зовнішнього догляду, що діяли в Одесі і Миколаєві (міста зі складною суспільно-політичною обстановкою), мали ОВ кількістю відповідно 50 і 30 осіб. Залежно від розмірів міст і губерній ОВ поділялися на розряди. Філери ОВ 1-го розряду мали річне утримання в 3600 крб. і добові - 4 крб., філери ОВ 2-го розряду - відповідно 3000 і 3 крб. Крім того, виділялися додаткові кошти 'на відвідання (в службових інтересах -
Як зазначалося у доповіді директора ДДВ від 3 вересня 1918 р., некомплект співробітників зовнішнього нагляду досягав 25 відсотків. Ще раніше, 11 липня, директор ДДВ прохав голову МВС збільшити цій категорії співробітників платню на 25 відсотків. Характеризуючи професіональні якості філерів, П.Аккерман зазначає, що знання ними своєї справи 'досить задовільне', серед особового складу чимало людей з 'добрим службовим тактом, дисципліною, витримкою', а перед вступом на службу кандидати проходять обов'язкову підготовку в резерві, де до них ставляться суворі вимоги.
Важливим каналом отримання службової інформації була секретна агентура. На неї покладалося висвітлення настроїв різних верств населення України. Агенти вступали до політичних партій та організацій з метою збору інформації про їх діяльність та наміри [246]. Вважалося, що для отримання повної інформації про ситуацію в конкретних місцевостях слід мати відповідну кількість таємних агентів. Наприклад, у Києві - до 100, на території, контрольованій ОВ 1-го розряду, - до 60, ОВ 2-го розряду - 40. Для фінансування (заохочення) роботи агентури виділялося на рік: по столичному ОВ - 25 тис. крб., по ОВ 1-го розряду - 15 тис., ОВ 2-го розряду - 10 тис. Усього на фінансування зовнішнього нагляду й агентурної роботи витрачалося до 75 відсотків коштів системи освідомчих відділів [247].
Створювалася й мережа конспіративних квартир для роботи з агентурою. За розрахунками, кожна квартира мала забезпечувати роботу оперативних співробітників з 20 агентами. На матеріальне забезпечення конспіративних квартир витрачалося 250-300 крб. на місяць залежно від категорії ОВ.
Керівництво центрального Освідомчого відділу ДДВ постійно дбало про забезпечення конспірації в роботі з агентурою, збереження в таємниці особи агента. В циркулярі начальника ОВ ДДВ від 25 вересня 1918 р. наголошувалося, що 'у справі політичного розшуку вельми важливим є охорона особи таємного співробітника від можливого викриття'. На начальників ОВ покладалася особиста відповідальність за це. Справжнє прізвище агента мали знати лише оперативник, що працював з ним, і керівник ОВ. У документі наводиться приклад дисциплінарного покарання одного з начальників ОВ, який у службовому листі назвав справжні прізвища агента й оперативного працівника, що з ним контактував [248]. В оперативній роботі ОВ було надано право здійснювати перлюстрацію кореспонденції осіб, які проводять антидержавницьку діяльність або обгрунтовано підозрюються в цьому. Щоправда, губернські старости та близькі до них посадові особи намагалися й собі займатись такою справою. Виникла потреба у відповідних роз'ясненнях з боку керівництва ДДВ [249].
При добуванні інформації про суспільно-політичне становище в Українській Державі здійснювалося й опрацювання періодичних (особливо партійних -
Зрозуміло, потік інформації, що надходив різними службовими каналами, вимагав узагальнення й опрацювання, доведення до відома державних, в тому числі інших правоохоронних органів України. Спочатку така робота проводилася на рівні апаратів місцевих ОВ. З повітових і губернських ОВ інформація надходила до центрального підрозділу освідомчої системи, де узагальнювалась до рівня висновків і пропозицій для вищих інстанцій. У свою чергу, співробітники відділу, контролюючи роботу підвідомчих ланок на місцях, забезпечували реалізацію завдань на головних напрямках оперативно-розшукової роботи в державі. У центрі велася звітність за даними агентури й зовнішнього догляду, існувала фотокартотека осіб, які перебували в полі зору контррозвідки [251].
Департамент Державної варти багато уваги приділяв і фізичному пошуку в столиці злочинців різного гатунку і в першу чергу - політичних. Він здійснювався за розробленою МВС 'Інструкцією щодо заходів боротьби з бандитизмом' від 18 жовтня 1918 р., котра зобов'язувала: періодично у визначений міським головою час силами Державної варти проводити в готелях, нічліжках, приватних будинках та квартирах, мебльованих кімнатах усіх районів міста перевірки проживаючих там осіб на предмет легітимності прибуття, перебування і діяльності в Києві, наявності справжніх документів (сусіди та інші мешканці мали засвідчити, що знають цих людей); посилити нагляд за ресторанами, трактирами, притонами, публічними будинками, місцями масового відпочинку людей, підозрілих затримувати; на околицях міста, в приміських гаях та на пустирях організовувати облави з метою затримання підозрілих осіб; вивчати політичні настрої і моральну благонадійність швейцарів та двірників, активніше використовувати їх у розшукових заходах, для чого встановити чергування двірників на відведених їм ділянках; щодо затриманих негайно проводити належні установочні дії, з'ясовувати мету прибуття й діяльності в Києві; з особами, причетними до більшовизму, чинити відповідно до тимчасового закону про надзвичайні заходи боротьби з бандитизмом [252]. Далі побачимо, що подібні дії давали певні позитивні наслідки.
Як уже зазначалося, в структурі центрального ОВ існувала група, що відповідала за безпеку на транспорті. На неї були покладені завдання збору агентурних відомостей про причини аварій (диверсій) на залізницях, про підозрілих осіб, що пересуваються по залізниці; оперативного обслуговування залізничних станцій на кордоні з радянською Росією і прикордонної смуги; ведення обліку підозрілих осіб, складання агентурних звітів [253]. Безперечно, такі заходи були не зайвими з огляду на значну кількість осіб, що прямували з Росії й регіонів дислокації сил 'білого руху' для проведення розвідувально-диверсійних, терористичних, пропагандистських акцій проти Гетьманату.
Було розроблено директивний документ щодо підтримки безпеки в прикордонній смузі - 'Тимчасове положення про Пограничні пункти'. Такі пункти влаштовувалися на кінцевих станціях. Розрізнялися 'прикордонні пункти' (ПП) і 'особливі спостережні пункти' . Перші мали завдання не допустити в'їзду на територію Української Держави антиурядових і кримінальних елементів і розміщалися на станціях Орша, Клинці, Хутір Михайлівський, Коренево, Гостищево, Валуйки. Іншим різновидом пунктів були ті, що дислокувалися в тилу ПП і стежили за діями іноземців на підконтрольній ділянці прикордонної смуги. Вони функціонували на станціях Жлобин, Новобілиця, Ворожба, Білгород, Куп'янськ. Зауважимо, що за Брестською угодою УНР з Центральними країнами державний кордон України проходив через південь Білорусі й частину сучасного російського Чорнозем'я.
Загальне керівництво ПП здійснював директор ДДВ, він же призначав їхніх начальників. В адміністративному відношенні ПП підлягали губернським старостам. Кожний ПП мав власну канцелярію, котра вела книгу реєстрації паспортів, алфавітну картотеку підозрілих осіб, щоденники зовнішнього нагляду,
