Необхідність створення системи збору таємної інформації військово-політичного характеру в період Директорії, як і в попередні часи української державності, зумовлювалась нагальною потребою розвідувального забезпечення збройної боротьби країни за незалежність та постачання вищим державним органам необхідних конфіденційних відомостей.
У період Директорії виділився ряд каналів збору розвідувальної інформації військовим відомством: діяльність спеціальних структур Генштабу Збройних сил республіки, а також відповідних підрозділів армійських частин і з'єднань; робота польової розвідки по безпосередньому забезпеченню бойових дій; авіація Дієвої армії УНР; добування конфіденційної інформації по лінії військового представництва та інших дипломатичних установ за кордоном; зарубіжні відрядження емісарів за завданнями військової розвідки. Як бачимо, розвідувальна діяльність Директорії зберегла в основному напрями, форми та методи збору таємної інформації, притаманні спецслужбам Гетьманату. Разом з тим потенціал окремих її різновидів був вищим.
Оскільки функціонування української держави супроводжувалося безперервними бойовими діями, то варто в першу чергу показати роль польової розвідки у безпосередньому забезпеченні військових операцій. У складі частин Армії УНР діяли підрозділи польової розвідки. Працювала вона і в Корпусі Січових Стрільців Армії УНР. Польова розвідка здобувала інформацію шляхом проникнення в близький тил противника, допитів захоплених полонених, опитування перебіжчиків та місцевого населення.
У кожному з п'яти піхотних полків Корпусу існували сотня пішої (80 багнетів) і взвод кінної розвідки (30 шабель). Роботою цих польових підрозділів керували розвідвідділи штабів полків [433]. Активною діяльністю польової розвідки відзначився 'Зимовий похід' військ УНР. У період з 6 грудня 1919 р. до 6 травня 1920 р. частина Армії УНР під командуванням генералів М.Омеляновича-Павленка та Ю.Тютюнника вирушила в рейд по тилах військ Червоної армії і А.Денікіна. Зрозуміло, що операції невеликого 5-тисячного з'єднання в оточенні ворога можливі були лише за наявності сильного розвідувального супроводження. Розвідники частин, що брали участь у 'Зимовому поході', глибоко проникали в тили противника, вели опитування місцевого населення. Дані, що вони здобували, доповнювалися інформацією агентури. Всі оперативні накази по рейдовому корпусу спиралися на відомості, отримані таким шляхом [434]. Уміло організована робота польової розвідки часто ставала однією з головних передумов успіху серйозних військових операцій. Цікавим є приклад розвідувального забезпечення операції по форсуванню частинами Армії УНР р.Дністер в районі Городниці 14 вересня 1920 р.
У вересні 1920 р. головні сили Армії УНР відступали під тиском чисельно їх переважаючих сил Червоної армії у напрямку румунського кордону. Авангард українських військ - 3-я Залізна дивізія - отримала завдання забезпечити переправу головних сил армії через р.Дністер. На підготовку переправи у бойовому та інженерному аспектах було відпущено чотири дні. У районі переправи Дністер являв собою серйозну водну перешкоду шириною до 320 м. До того ж у місцях майбутнього форсування займали оборону радянські сили - 363-й стрілецький полк, посилений двома ескадронами кавалерії й артбатареєю, загалом - до 800 багнетів, 200 шабель при 15 кулеметах і 4 гарматах. Українські сили нараховували до 800 багнетів, 550 шабель при 16 гарматах. Як бачимо, українська сторона лише по артилерії мала вигідну (з тактичних міркувань) 4-кратну перевагу для наступу. Командування українськими силами організувало розвідку місця майбутніх дій. Були вислані спеціальні групи від піхоти, артилерії і саперів. Вивчалися місцевість, придатні для переправи ділянки, сили противника, їх дислокація. Проводилося опитування місцевого населення. Дані польової розвідки доповнювалися інформацією Генштабу Армії УНР. Нарешті, на рекогносцировку виїхав увесь штаб дивізії.
Після всебічного вивчення обстановки сили дивізії успішно форсували ріку, завдали поразки радянським військам, втративши при цьому лише 23 вояків пораненими. Було забезпечено умови для форсування Дністра головними силами Армії УНР. Звертають на себе увагу комплексний характер розвідувального забезпечення операції, координовані дії спецпідрозділів родів військ, використання штабом дивізії при плануванні операції даних, які надходили зі структурних підрозділів різного рівня [435].
З іншого боку, недооцінка ролі розвідувального забезпечення бойових дій призводила до поразок на полі бою. Так, при організації оборони Чернігова від Червоної армії у січні 1919 р. не було організоване вивчення сил і маневрів ворога, ситуації у самому місті. Напад радянських військ на місто виявився повною несподіванкою для його залоги, а в тил українським військам вдарили 600 озброєних прорадянських підпільників [436].
Важливим армійським засобом здобування розвідувальної інформації залишалася також бойова авіація. До серпня 1919 р. Армія УНР мала 26 літаків, зведених у два 'літунських полки' [437]. Закон України від 25 січня 1919 р. 'Про Флот Української Народної Республіки' передбачав у складі військово-морських сил загін гідроавіації. Щоправда, внаслідок міжнародних обставин Директорія УНР фактично не мала своїх військово-морських сил, хоча її дипломатія активно домагалася від Антанти і 'білого руху' повернення Україні бойових кораблів, а уряд здійснював організаційні заходи до створення флоту. У ході бойових дій українська авіація активно вела повітряну розвідку в інтересах сухопутних сил. Застосування авіації як розвідувального засобу закріпив 'Статут Польової Служби' від 29 червня 1920 р., який покладав на авіацію першочергове завдання ведення 'близької та далекої розвідки', протидії авіарозвідці ворога [438].
Центральним органом військової розвідки Збройних сил УНР була Розвідочна управа Генерального штабу, яку очолювали в різні періоди полковник П.Ліпко та підполковник О.Кузьмінський. Генштаб працював під проводом полковника О.Сливинського. Після утворення єдиного командування Дієвої армії УНР і УГА Штабом Головного Отамана керував генерал М.Юнаків, справами військової розвідки завідував підполковник Гриців. З липня 1920 р. Генеральний штаб очолив генерал В.Сінклер [439] . У період Директорії УНР військова розвідка України мала таку організаційну структуру: функціонував її центральний апарат, регіональні органи, відповідні підрозділи штабів військових з'єднань (дивізій, корпусів, бригад), згадані вже підрозділи польової розвідки. Військова розвідка здійснювала оперативне забезпечення Армії УНР на стратегічному і тактичному рівнях. Основні вимоги до розвідки та інформації, що нею постачалась, були такі: цілеспрямованість, безперервність, активність, своєчасність, достовірність.
До складу Розвідочної управи входили начальник (посада генерал-хорунжого) та його помічник, окремі відділи: загальний, агентурний, контррозвідувальний, польової жандармерії, закордонний. Про організацію і функції підрозділів контррозвідки і польової жандармерії піде мова далі. Робота закордонного відділу буде висвітлена при розгляді діяльності військового аташату УНР. А зараз варто зупинитися на функціях агентурного відділу центрального апарату.
За штатом відділ мав таку структуру: начальник, два його помічники, начальник школи підготовки агентури. Завданнями цього підрозділу були: контроль за підготовкою агентури розвідки і постановка перед нею конкретних завдань; розробка інструктивних документів щодо організації агентурної розвідки; систематизація інформації, що надходила з агентурної мережі; ведення обліку розвідувальних заходів; первинна аналітична обробка набутої інформації. Щотижня агентурний відділ мав подавати начальнику Розвідочної управи Генштабу комплексний інформаційно-аналітичний матеріал, підготовлений на основі повідомлень агентури, польової розвідки, радіоперехоплення і матеріалів преси. Ця доповідь повинна була містити відомості про дислокацію і загальний стан військ Червоної армії, збройних формувань 'білого' генерала Врангеля, отамана Н.Махна. Крім того, цей підрозділ Розвідуправління займався справами організації збройних повстань на запіллі ворога. Такі питання належали до компетенції одного з помічників начальника агентурного відділу.
Отже, на агентурний відділ покладалося вельми широке коло завдань по організації розвідувально- підривної діяльності в тилу противника. При цьому штатна чисельність самого підрозділу була обмеженою. Збільшення обсягу розвідувально-підривної роботи, пов'язане з активізацією збройних зусиль УНР після Варшавської угоди з Польщею у квітні 1920 р. та посиленням повстанського руху проти окупаційного режиму більшовиків, вимагали кардинальної реорганізації розвідувальної системи Дієвої армії УНР. До літа 1920 р. мережа розвідувальних осередків обмежувалась відповідними підрозділами при штабах з'єднань і частин. До складу 2-го відділу штабу дивізії входили начальник дивізійної розвідки та його офіцер для доручень, кілька допоміжних канцелярських працівників на посадах унтерофіцерів ('підстаршин')
