управи передбачалося створення спеціальної 'Школи виховання розвідчиків'. Її управління складали: начальник (підлягав особисто військовому міністру), його помічник і канцелярист. Начальником школи призначалася військова чи цивільна людина, достатньо обізнана з роботою спеціальних служб. Викладачами школи запрошувалися при необхідності військові чи цивільні особи [471]. Номенклатура спеціальностей навчального закладу визначалася тими напрямками роботи, яких найбільше вимагала загальнополітична й оперативна обстановка в умовах воєнного часу. Тобто, школа мала готувати фахівців, здатних організувати розвідувальні й контррозвідувальні осередки в тилу ворога, на окупованій території, а також забезпечувати доставку інформації до Центру. Встановлювався однорічний термін навчання. У положенні про школу зазначалося, що її завдання - у 'всебічній освіті курсантів', котрі мають оволодіти несенням спеціальної служби (пройти курс спецдисциплін -
До цього спеціального навчального закладу зараховувалися офіцери і військовослужбовці рядового складу віком від 18 до 30 років, що мали належний освітній рівень, а також добровольці з числа цивільної молоді. Курсантами могли стати і жінки віком від 18 до 25 років. Після закінчення школи її випускники зобов'язувалися прослужити в органах не менше трьох років [472]. У Тимчасових штатах Розвідочної управи та Інформбюро Генштабу передбачалися школи навчання агентів. У багатьох інших документах цих відомств, а також Департаменту політичної інформації МВС також ідеться про необхідність створення школи агентів спецслужб УНР [473]. Планувалося готувати агентів різних спеціальностей, у тому числі й агентів-резидентів для розвідки та контррозвідки, агентів-ходоків, агентів зв'язку тощо. Відомостей про функціонування названих навчальних закладів, їх штати, структуру, програми навчання немає. Не виключено, що йдеться про вищезгадану 'Школу виховання розвідчиків', оскільки після її закінчення багато штатних працівників мали використовуватись у ролі агентів на найбільш гострих і відповідальних ділянках роботи. Значна ж частина із них мала статус позаштатних таємних працівників.
Потрібно також сказати й про те, що всі співробітники-військовослужбовці та цивільні працівники Розвідочної управи після зарахування на службу (роботу) приймали спеціальні обітниці-клятви щодо чесного і сумлінного виконання покладених на них обов'язків в інтересах Української держави. Тексти обітниць були передбачені урядовим законом, затвердженим Головою Директорії С.Петлюрою 13 жовтня 1919 р. [474].
Таким чином, більш чітко, ніж в період Гетьманату, визначилась система військової розвідки як в горизонтальному, так і вертикальному вимірах. Оперативніше здійснювалось інформаційне забезпечення Армії УНР на тактичному й стратегічному рівнях. Починають задовольнятися потреби у розвідниках не тільки для сьогодення, а проводиться підготовка таких кадрів і на перспективу, створюються для цього спеціальні навчальні заклади.
§ 4.4. ВІЙСЬКОВА КОНТРРОЗВІДКА
Доба Директорії започаткувала ще одну особливу інституцію в системі національних органів безпеки - військову контррозвідку. Більше того, специфікою формування системи контррозвідувальних органів Директорії УНР було те, що першочергова увага приділялася створенню саме органів військової контррозвідки. За умов перманентних бойових дій, активної роботи на фронтах ворожих спецслужб та наявних спроб до збройних виступів проти існуючого ладу всередині держави, такий підхід можна вважати цілком закономірним. Фундація органів військової контррозвідки УНР відбувалася в межах повномасштабної реформи Збройних сил держави влітку 1919 р., спрямованої на перетворення армії на регулярну збройну силу з чіткою структурою, оскільки до того військо УНР нагадувало, скоріше, симбіоз повстанських формувань часів антигетьманського повстання й окремих регулярних частин.
Розуміючи гостру потребу посилення протидії замахам на боєздатність армії, важливість збереження військової таємниці й підтримки високого морально-політичного духу особового складу, керівництво Збройних сил з перших місяців існування Директорії вело пошук організаційно-правових форм механізму забезпечення внутрішньої стабільності у військах, особливо в 'Дієвій армії УНР'. Уже 12 травня 1919 р. за наказом Головного Отамана військ УНР почалося формування 'Польового куреня варти' для боротьби з ворожою агентурою на фронті й безладдям на запіллі. До цього спеціального підрозділу, що поєднував функції військової поліції та військової контррозвідки, передбачалося набирати військовослужбовців 'свідомих національно і соціально, безперечно чесних і совісних' [475].
Можна вважати, що першою спробою запровадження постійного механізму забезпечення внутрішньої безпеки у збройних силах було створення 'Державного Інспекторату у військових частинах та інституціях Української Народної Республіки', положення про який затвердив 13 травня 1919 р. Голова Директорії УНР С.Петлюра. 'Надзвичайні обставини, в яких перебуває зараз Україна, - йшлося в цьому документі, - вимагають, аби Державний Інспекторат з одного боку був правою рукою і очима Центральної Влади, а з другого боку він не повинен зупинятися ні перед якими мірами, аби врятувати нашу армію від розпаду і деморалізації'.
Положення встановлювало головні функції Інспекторату. До його компетенції входило: 1) Стеження за точним виконанням всіх наказів Верховного командування Армії УНР, боротьба з 'демагогічністю, саботажем, розпустою, пияцтвом, мародерством, грабіжництвом', службовими зловживаннями й халатністю, господарськими злочинами у військах. 2) Догляд за політичними настроями військовослужбовців, проведення заходів, 'аби всі військові частини і інституції були щиро демократичні й національно виховані'. Своєчасне інформування центральної влади про 'ворожий і непевний елемент', а також негайне усунення (у відповідності з наданими правами) із лав війська 'непевного елементу'. 3) Допомога стройовим командирам у справі зміцнення дисципліни, виховання високого морального духу військовослужбовців. 4) Виховна робота серед особового складу армії, 'піклування про розвиток національної свідомості вояцтва' через організацію шкіл, лекційну роботу, художню самодіяльність, персональні співбесіди.
До складу інституції входили державні інспектори польових управлінь Дієвої армії, Штабу армії, Головної управи постачання, інших центральних військових органів, котрим підлягали інспектори військових з'єднань і частин. Згідно з Положенням державним інспектором могла бути лише людина 'знайома з військовими справами... високої національно-патріотичної свідомості, морально не заплямована'. Всі інспектори призначалися, звільнялися, а також несли покарання за рішеннями уряду, які затверджував особисто Головний Отаман Військ УНР. Державний Інспекторат очолював Головний Інспектор військ УНР. Державні інспектори наділялися великими повноваженнями. Вони мали право негайно припиняти дію шкідливих для обороноздатності військ наказів їх командирів, контролювати фінансові справи військових частин. Без їхньої санкції не могли набирати чинності вироки військово-польових судів, ордери на арешти військовослужбовців. У надзвичайних ситуаціях інспектор мав право звертатися до верховної влади республіки, обминаючи своїх прямих начальників. Разом з тим вони зобов'язувалися працювати в тісному контакті з командним складом військових частин, всіляко сприяти піднесенню авторитету командира, а під час бойових дій перебувати безпосередньо на фронті й допомагати командирам у їхній поточній роботі. Інспектор разом з командиром частини ніс повну відповідальність за її боєздатність [476].
Аналізуючи наведений вище документ, можна помітити, що Державна Інспекція в системі Дієвої армії УНР за своїм правовим статусом і функціональним завданням являла собою надто змішану структуру, котра здійснювала виконавський, дисциплінарний, політичний та ідеологічний контроль. Одночасно вона займалася окремими питаннями внутрішньої безпеки військ.
Ще одним негативним фактором поточної роботи Державного Інспекторату, його підрозділів у військах
