розташованих у довірених осіб, котрі постійно мешкали в даному районі. Два пункти мали бути 'збірними' і служити для збору інформації, що надходила зі всього району. Третій - планувався як передаточний між штабами вищого і нижчого рівнів. Начальник зв'язкового пункту повинен був приймати донесення до вищого штабу й зберігати їх до прибуття кур'єра, котрий повідомляв пароль. Начальник пункту, як говорилося в інструкції, мусив 'бути німою поштовою скринькою', тобто не міг знати особи й адреси тих, хто передавав йому донесення. Він зобов'язувався тримати в таємниці довірену йому справу.
Місце дислокації пункту могло бути відомим лише начальникам районів та їх штабів, а також тим організаціям, що отримували від них інформацію. Сам же начальник пункту не повинен був знати місце розташування повстанського штабу. Він передавав тільки відомості конкретному штабу, що за ним закріплювався. Вироблялася система паролів: окремі паролі встановлювалися для районів та груп - їх штабами. Для зв'язку між ППШ і штабами груп вводився пароль, відомий лише цим штабам і передаточним пунктам зв'язку. Місця ж перебування штабів повстанських груп не повинні були знати ні функціонери ППШ (крім вищих керівників), ні сусідні повстанські штаби, ані пункти зв'язку.
Секція постачання і транспорту вела підготовку до регулярного постачання зброї повстанським формуванням в УСРР. Намічалося організувати п'ять прикордонних пунктів зосередження зброї поблизу польсько-радянського кордону в районах Сарн, Гусятина, Підволочиська, Корця і Рокитного. Необхідна була така кількість озброєння: 5 тис. гвинтівок, 40 кулеметів, 10 тис. ручних гранат і 350 тис. набоїв. Великий склад зброї і боєприпасів планувалося створити у лісовому масиві біля станції Моквин на залізниці Сарни- Рівне, куди їх мали перевезти нібито для забезпечення дислокованої там польської дивізії. Однак залишилася гострою проблема шляхів передачі зброї повстанським формуванням через кордон [704].
Як уже йшлося, ППШ намагався перетворити повстанські формування в УСРР на організовану, боєзданту силу, уніфікувати їх структуру, щоб ліпше пристосувати до поточного управління. Для цього всі повстанські сили в УСРР були поділені на 5 груп, котрі, в свою чергу, поділялися на райони. Існували такі повстанські групи: перша: центральні регіони Правобережної України, з центром в Березовці (5 районів); друга: південно-західний регіон Правобережжя з центром у Жмеринці (5 районів); третя: центральна Україна з центром у Гребінці (4 райони); четверта: південно-східні території УСРР, з центром в Павлограді (5 районів); п'ята: північно-східні регіони України, з центром у Харкові (3 райони). Зрозуміло, що чисельність кожного з цих підрозділів не була однаковою і залежала від ступеня розвитку повстанського руху в регіоні. Самі повстанські райони не являли собою стаціонарні угруповання, їх сили постійно курсували в межах певної території. ППШ навіть висував вимогу до груп пересуватися щодоби на 70-80 верст [705].
Органами оперативного управління груп і районів були штаби відповідних рівнів. У них на зразок структури ППШ пропонувалося створювати оперативні, розвідувальні, адміністративно-політичні, пропагандистсько-інформаційні, господарчі відділи. Штаби груп підтримували зв'язок з ППШ, керували штабами районів. Останні ж керували підрайонами, окремими повстанськими загонами й підпільними організаціями [706].
Співробітники управлінської ланки ППШ розробляли документи, спрямовані на впорядкування організаційно-штатної структури повстанських формувань, їх штабів, більш чітке встановлення завдань кожному повстанському формуванню. Так, в 'Інструкції начальникам районів' передбачалося, що вони отримують права командирів бригад, підлягають командирам груп і на довіреній їм території поєднують функції військової й цивільної влади. Сам район поділявся на курені та сотні. До компетенції командирів груп входила організація мобілізації населення, розвідки, диверсійно-терористичної діяльності, пропагандистської роботи, зв'язку з іншими формуваннями.
Згідно з 'Інструкцією начальникам груп' командири цих вищих повстанських з'єднань підлягали безпосередньо ППШ і за правами прирівнювалися до командирів дивізії. Вони координували оперативну роботу районів, підсумовували розвідувальні дані, мали право ревізувати роботу на рівні районів. Були вироблені штати повстанських штабів. Штат районного штабу складали: начальник району, начальник штабу, старшина для доручень, референти (зв'язку, з оперативної і розвідочної роботи), 10 зв'язкових і 10 інформаторів-агітаторів. Район поділявся на 4-5 територіально-бойових одиниць - куренів, один з яких мав бути гарматним (3 батареї з 4-ма гарматами в кожній). Управління курінної ділянки складалося з курінного, його заступника та ад'ютанта. До куреня входили 5-6 піхотних, одна кінна і одна кулеметна сотні. Управління сотні включало командира, його заступника і 4-х командирів підрозділів. До штабу командуючого повстанською групою входили командуючий, начальник штабу, старшина для доручень, референти за напрямками роботи (оперативний, розвідчий, господарчий).
Таким чином, склад штабів повстанських формувань призначався для керування головними напрямами роботи повстанського руху - від бойових операцій до підривної пропаганди. Території, на яких базувалися партизанські угруповання, повинні були служити і мобілізаційною базою для розгортання під час широкого виступу регулярних повстанських частин і з'єднань, котрі за структурою наближалися до загальновійськових. Потенційно в разі повного розгортання повстанські сили виростали до (із розрахунку по 5 районів в групі) 100-125 куренів (батальйонів), в тому числі - 20-25 артилерійських куренів (дивізіонів). У цілому це дорівнювало приблизно 10 тогочасним розрахунковим дивізіям.
На випадок збройного виступу проти радянської влади бойові дії планувалося вести силами двох армій: 1-ї, регулярної армії УНР, і 2-ї - Окремої повстанської армії. Остання мала складатися з повстанських дивізій. Було вироблено організаційно-штатну структуру повстанської армії. ЇЇ управління складали командуючий, начальник штабу, ад'ютанти, булавний старшина для доручень.
Штаб армії поділявся на такі відділи: організаційний, з канцелярією та організаційною, обліковою й персональною секціями; розвідувальний: секції офензиви і дефензиви; оперативний, секції: наказна, планово-ситуаційна, залізничних комунікацій, вартових офіцерів; зв'язку, секції: телеграфно-телефонна, радіо; підрозділи: піших і кінних зв'язкових, мотоциклетний, авіаційний; комендантський, у складі квартир'єра, скарбника, завгоспа, сотні польової варти (військової поліції); інтендантський, секції: харчова, одягу і взуття, грошова. До штату штабу входили також армійські прокурор і священик. Крім того, планувалися такі штабні підрозділи, як артилерійський, технічний, санітарний, ветеринарний, цивільне управління, начальник якого керував тилом армії [707].
Варто ще раз зауважити, що в усіх діючих, а також передбачених на час збройного виступу структурах повстансько-підпільного руху в Україні важливе місце відводилось їх спеціальним органам (секціям, пляцувкам, частинам, референтам), котрі мали назву розвідчих, хоча повинні були займатися як розвідувальною, так і контррозвідувальною діяльністю. В штабах повстанських груп і районів, куренях і підпільних організаціях розвідники і контррозвідники, окрім виконання своїх основних обов'язків, вели роз'яснювальну роботу щодо принципів і правил конспірації, надавали допомогу в проведенні диверсійних та інших підривних акцій на окупованій території, сприяли забезпеченню безперебійного зв'язку між штабами, консультували стосовно пропагандистських заходів, виконували інші відповідальні завдання.
ППШ неодноразово призначав дату загального виступу, який відкладався з різних причин. За рішенням Головного Отамана фаза підготовки мала завершитися до 1 вересня 1921 р. [708]. Постійно пророблялися варіанти і складалися плани загального виступу Армії УНР спільно з повстанськими силами в УСРР. Ці плани узгоджувалися з армійським командуванням і керівництвом спецслужби Польщі. Вже 9 серпня 1921 р. представник польської військової розвідки у Львові майор Флерек інформував Варшаву, що він ухвалив укладений ППШ план антирадянського повстання [709]
22 жовтня 1921 р. начальник Партизансько-Повстанського Штабу Ю.Тютюнник підписав наказ 'Про організацію Кордонної охорони', за яким начальники Повстанських районів прикордонної смуги повинні були створити Кордонну охорону на терені підлеглих їм районів. Це мав бути тимчасовий орган, поки не буде організована спеціальна прикордонна жандармерія згідно з законом від 28.09.21 р. Організувати роботу Кордонної охорони пропонувалося в такий спосіб, щоб вона в межах своєї компетенції могла виконувати як завдання у сфері фінансово-торговельного обігу, так і політичні, згідно з доданими інструкціями. За невиконання або порушення цього наказу передбачалася відповідальність, як за невиконання бойового наказу [710]. Але, як відомо, через низку об'єктивних причин цей наказ так і не набув чинності.
23 жовтня 1921 р. Ю.Тютюнник видав органзаційний 'Наказ Повстанській Армії', де оголосив, що він
