Коли ми були вже біля дверей‚ я помітив‚ що Сергій Приходько подає мені якісь різкі‚ відчайдушні знаки‚ а Василь Іванович усміхається на всю широчінь високо закручених вусів — можна повісити відра.
Я притримав Сану за руку і бровами запитав у Приходька — в чім справа? — він підтюпцем підбіг до мене‚ проте не наважувався сказати‚ тільки винувато розводив руками.
Як справжньому поетові‚ я дав йому «Івана Яковича Франка» і побажав ночувати в різних місцях з Василем Івановичем.
Приходько галантно вклонився Сані‚ а потім узяв її руку і притулився до неї губами. Це була та мить‚ коли я заздрив Приходькові.
Ми вийшли надвір. У світлі того ліхтаря‚ де колись шелестіли сніжинки‚ тепер кружляли нічні метелики і теж шелестіли крильцями.
— Я трошки тебе проведу‚ — сказала Сана. — Добре?
Дивне було становище‚ та я не перечив‚ адже поклав собі ні коли їй не лізти в душу‚ нехай усе пливе за течією‚ я пильнуватиму отого неписаного правила‚ і хай буде усе так‚ як є‚ повторював я собі‚ — може‚ це моя самота ступає поруч‚ і якась невинна печаль щеміла в мені‚ як дитяча образа‚ — дивна така печаль‚ і я роз’ятрював її до солодкого болю. Я бачив засніжене поле‚ десь під тим снігом загубилася дорога‚ і крізь хурделицю ішов чоловік‚ ішов навмання‚ згинаючись от вітру‚ він опирався на пішню‚ якою прорубують ополонки‚ а за плечима в нього погойдувався ящичок для рибальського причандалля‚ такий собі дерев’яний ящичок‚ схожий на мольберт.
Нехай усе буде‚ як є‚ — печаль розросталася в грудях‚ така невимовна печаль‚ ніби то я брів тим засніженим полем‚ ніби я був отим зимовим рибалкою і водночас був суботнім чоловіком‚ який шукає самого себе.
У скверику перед «моїм» будинком ми зупинилися — на ставала мить прощання‚ і в густій сутіні я бачив лише її білі губи‚ я прихилився до них своїми і відчув‚ що вони холодні‚ як крига‚ напевно, такі губи були в отієї жінки‚ що я бачив сьогодні‚ але Сана була живою‚ і я відчув на своїх губах її теплі сльози‚ так плаче дерево‚ знемагаючи від весняного соку‚ та раптом вона зайшлася у нестримному риданні‚ — Сано‚ Сано‚ — я обняв її‚ я взяв її голову у свої долоні і‚ як пес‚ злизував сльози з її обличчя‚ солодкі‚ мов кленовий сік‚ сльози. Сана здригалася‚ її душа намагалась вирватися із цієї тілесної оболонки‚ бо там‚ де в одному тілі оселяються жага і чернеча обітниця‚ починається божевілля.
Це справді було божевілля‚ бо вона пішла в один бік‚ а я — у другий‚ пішов тією стежкою‚ якою ступав суботній чоловік. Я не бачив його слідів‚ однак відчував їх своїми ступнями‚ і мені здавалося‚ що земля з усіх сил тисне на мої підошви‚ так ніби не вона мене тримає‚ а я її.
І все-таки мені далеко було до вищої математики: виявляється‚ я безнадійно відстав од життя‚ а в деяких питаннях так і не пішов далі таблички множення. Хоч запитай мене‚ скільки буде‚ скажімо‚ дев’ять на вісім‚ то я — щоб отак відразу — не скажу.
Панічно уникаю будь якої техніки‚ окрім своєї попелюшки‚ принципово цураюся всіх отих ксероксів‚ пейджерів (Сокирко хотів мені його нав’язати)‚ терпіти не можу мобільних телефонів‚ і коли бачу на вулиці голомозого чоловіка зі слухавкою біля вуха‚ то мені здається‚ що він придурюється. А що вже казати про комп’ютер‚ коли я навіть друкарської машинки боявся і завжди покладався на самописку. Розумію‚ що хвалитися тут нема чим‚ той же мобільний мені пригодився б у тринадцятій квартирі‚ але я веду мову до того‚ що яка ж‚ виявляється‚ добра штука оцей комп’ютер‚ особливо якщо він стоїть не в залі розваг‚ а в органах внутрішніх справ. Вам потрібен Ярчук? Як ви кажете — Саватій?
Ні‚ ви‚ мабуть‚ жартуєте‚ бо в Києві такого немає. Ярчуки є‚ але не Саватії. Може‚ той‚ про кого ви питаєте‚ живе не в Києві?
Тоді передзвоніть пізніше. Звертайтеся коли що‚ ми любимо вашу газету і завжди дамо вичерпну інформацію.
Ну ні‚ панове‚ це ви вже загнули‚ комп’ютер — добра штука‚ але жоден із них не скаже‚ де полюбляв рибалити художник Остапчук‚ з якої річки виловлені оті окуні‚ що на них жаріють червоні смуги‚ витиснуті зі шприца. Тому‚ панове‚ я знову мушу іти до Чоломбитька в майстерню і‚ даруйте за тавтологію‚ бити йому чолом.
Проте Чоломбитько‚ здається‚ знав лише дві українські річки — Дніпро і Десну. Він не мав уявлення‚ де міг рибалити Остапчук‚ і взагалі дратувався з таких запитань‚ адже востаннє‚ коли він бачив Олеся‚ той казав лише про якусь поїздку‚ конкретно про риболовлю не йшлося‚ бо‚ вибираючись рибалити на лід‚ — нарешті блиснув знаннями Чоломбитько‚ — зодягають кожуха і биті валянки.
— Саме так‚ — сказав я. — І йдуть не на ніч.
— Ночами взимку не рибалять.
— Ти правильно мислиш‚ — заохотив я Чоломбитька. — Якщо не йдуть кидатися в ополонку.
Він вражено подивився на мене.
— Вибач‚ Петре‚ але все підказує‚ що Остапчук таки справді кудись поїхав. Я до того‚ щоб ти відчинив його майстерню.
— Це нічого не дасть. Він повернеться.
— Петре‚ ти сам казав про цикуту.
Чоломбитько вагався.
— Що ти чухаєшся‚ хай тобі чорт! — підвищив я голос. — Ти сам давно повинен його шукати чи бодай подзвонити в міліцію.
Невже ти думаєш‚ що чоловік може висидіти півроку над ополонкою?
— Ти не знаєш творчих людей‚ — огризнувся Чоломбитько. — Може‚ Олесь взагалі не брав вудки в руки. Може‚ зимова риболовля для нього — це так‚ просто враження… стан душі…
Він міг десь заїхати хтозна й куди‚ — сказав Чоломбитько‚ але все таки поліз за шафу і дістав ключ.
— Звідки він родом? — спитав я‚ коли ми спиналися східцями вгору.
— Я ж казав‚ із дитбудинку.
— Петре‚ дитбудинки є в Одесі і в Барбадосі.
— Не знаю. Але він східняк‚ це точно. Мова у нього східна.
Чоломбитько відімкнув майстерню‚ на мене знов повіяло смутком сухих дерев‚ вижухлої трави і порожніх пташиних гнізд. І може‚ через те‚ що стільки вже передумав про зимового рибалку‚ — повіяло чимось потойбічним.
Я став оглядати майстерню‚ так‚ зверху‚ вийшов на кухоньку — скрізь охайно прибрано‚ не було того розгардіяшу чи брудного посуду‚ що часто бачиш у холостяцьких помешканнях‚ то більше в майстернях‚ але це знов таки наштовхувало на думку‚ що господар десь вибирався на довший час і не хотів залишати безладу.
Чоломбитько‚ як понятий‚ сновигав услід за мною‚ і‚ коли я відчиняв якісь дверцята чи шухлядку‚ смикався й морщився‚ наче його штрикали в одне місце. На жаль‚ ніде не було ніяких цікавих паперів‚ бодай листів чи конвертів з адресами‚ ніяких тобі записок чи ще чогось такого‚ щоб зачепилося око. Власне‚ усе це нагадувало‚ як я вперше оглядав квартиру‚ де тепер жив‚ і також не міг натрапити на щось суттєве. Та що може бути в майстерні художника суттєвішим за його роботи? Я став перебирати одну по одній картини‚ вишикувані рядком‚ кожне полотно оглядав зі зворотного боку‚ де часом художники позначають назви‚ дати‚ проте Остапчук такої звички не мав‚ не ставив навіть свого криптоніма в нижньому правому куті картини.
Я знову пішов нишпорити поличками і таки дістав теку‚ яка давно мені муляла‚ хоч знав‚ що зараз Чоломбитько почне стогнати‚ і він таки застогнав:
— Ради Бога‚ я тебе прошу…
Але я вже розв’язав теку. Тут були переважно замальовки олівцем‚ пастельні шкіци‚ кілька акварелей‚
