приїжджим? А от вона якраз могла запам’ятати сумного зимового рибалку. Моя необачність коштувала ще п’ять баксів, адже не міг я сказати Ярчукові, що даруйте, пане-брате, ви собі снідайте, а я гомонітиму з вашою шоколадною жіночкою, отож залишалося знов завести балачку про ночівлю, і я сказав, що хотів би глянути на кімнату, а якщо вона мене влаштує, то залишу завдаток.
— Дивіться самі, — сказав Ярчук. — Бо обіцяти ми не можемо. У нас тільки дві кімнати для гостей, і всяко буває. То тиждень ні душі, то місця немає.
Я рушив услід за ним на сходи (смугасті окуні і далі стріпувалися у дротяному садку), та він підняв свою куцопалу руку, показуючи, щоб я зупинився.
— Підождіть, я зараз покличу Мілю.
Виявляється, вхід до готелю був із правої бокової стіни, тож Каміла зійшла сходами вниз, і я тим часом опустив очі долі — інакше побачив би усе, що в неї робиться під рясною‚ але короткою спідничкою.
— Надумали все-таки? — показала вона свої білі зуби. — Правильно, не пошкодуєте.
Ми зайшли за ріг мотелю, де були ще одні, теж литі з бетону суцільні східці, і я аж зіщулився од вітру, що з цього боку шаленів ще дужче, той вітрюган просто валив із ніг, і Каміла, зігнувшись, спритно, наче куниця, шугнула поперед мене сходами вгору, та вітер-шаленець усе одно встиг схопити її за спідничку, задер її високо вгору, і з моїх грудей вирвалося коротке, безгучне «ах!» — першої миті здалося, що Каміла взагалі без трусиків, а потім я побачив, що це їхній брунатний колір так підібрано до тіла, аж зливається все воєдино — ноги, дві округлі сідниці — дві дольки якогось невідомого мені африканського плоду, і далі — продовга виїмка на тонкій спині. Я подумав, що цей мій любий друг Саватій (знав би він, скільки випив моєї крові) безпросвітний бевзь, якщо отак поводиться зі своїм рухомим золотом, дозволяючи кожному за якихось десять доларів обмацувати те золото очима, і, хай навіть подумки, знімати пробу. Та він на цвіту прибитий, думав я, а тим часом Каміла провела мене в коридор, прочинила крайні двері ліворуч, я зайшов у кімнату, і знов безгучне «ах!» вихопилося з грудей, бо півкімнати займало величезне ліжко («У нас найчастіше зупиняються парами», — пояснила Каміла, і я тільки тепер помітив, що в неї неприродно великі перса як для такого тонкого тіла, Катрусині вершини Арарату були пуп’янками проти цих персів)‚ повз те ліжко вела килимова доріжка до вікна, і коли я підійшов до нього і глянув, то нестримне солодке «ах!» уже по- справжньому вирвалося із грудей: я стояв над прірвою, бо задня стіна цієї тверджі була продовженням крутого кам’яного обриву, під яким хлюпотіла чорна вода, а Каміла теж розтулила свого великого, повногубого рота (її тішило моє «ах!»), ті губи були її лоном, вивернутим знизу наверх, вона дивилася мені просто в зіниці і думала, що я кинусь або на неї, або в оту чорну безодню, і саме за тої миті — зіниці в зіниці — я спитав:
— Каміло, ви знаєте Олеся Остапчука?
— Олеся? А хто такий Олесь?
— Художник. Дуже талановитий художник, Каміло. Він бував тут у цих краях.
— Не пригадую, — сказала вона. — Ні, не знаю.
— Він приїжджав сюди на зимову риболовлю. А колись малював оцей млин.
— То й що?
— Я думав, ви його згадаєте. Він не схожий на інших, — сказав я і подумав, що й сам не можу його згадати.
— Ви теж художник? — спитала вона.
— Ні.
— А хто ви?
— Суботній чоловік.
— Який?
— Суботній. Чоловік, який приїхав до вас у суботу, Каміло, — сказав я‚ кинув на ліжко п’ять доларів і швидко пішов униз.
Мені ввижалося‚ що на тому ліжкові зосталося і коштовне намисто‚ яке я так довго нанизував‚ і ось воно розірвалося й розкотилося над чорною прірвою. Сізіфовою працею виявилися мої ювелірні старання над тим намистом.
— То ви прийдете сьогодні? — крикнула мені згори Каміла.
Я озирнувся. Ця мила сучка зумисне підставляла себе вихорові‚ аби він лоскотав її під спідницею. Вона ловила себе за краї благенької одежини і так вертіла дольками невідомого мені плоду‚ що я подумав: може‚ це і є сама богиня вихору Гарпія?
Адже Гесіод бачив її крилатою і кучерявою‚ а Гомер саме Гарпії приписував викрадання людей‚ які пропадали безвісти.
Це вона шарпала мене за поли‚ засипала очі піском і намагалася збити з ніг. І якби я зараз узяв ножа і пожбурив його у вихор‚ то певен‚ що‚ роздягнувши її догола‚ неодмінно знайшов би свіжу рану на тілі.
— Прийду! — крикнув я. — То ж тільки завдаток! І скочив у машину‚ й розвернувся теж‚ як той вихор‚ та‚ від’їхавши на якусь сотню метрів‚ різко натиснув на гальма. Я раптом згадав‚ що поруч із попелюшкою вже не було фургона.
Озирнувся. Ні‚ мені не привиділося. Білий «Фольксваґен» щез.
Швидко ж ви снідаєте‚ пане брате Саватію.
Виїжджаючи на трасу‚ я повернув ліворуч‚ бо мені таки судилося поїхати в те містечко. Саме туди тяглася моя остання павутинка з вутлої аріадниної нитки.
Дві стандартні коробки інтернатівських корпусів — спального і навчального — було поставлено літерою «Г» у той час‚ коли архітектура забула не лише свої класичні стилі‚ а й змішану сецесію‚ тож вони‚ ці дві будівлі‚ що мали таке різне призначення‚ зовні майже нічим не відрізнялися одна від одної. Та я самотужки розібрався що й до чого (саме були уроки‚ на широкому подвір’ї ані душі) і‚ прослизнувши до навчального корпусу‚ швидко знайшов на другому поверсі двері із написом «Завуч». Поруч був і директорський кабінет‚ однак‚ виходячи зі свого дорогоцінного досвіду‚ я вже не тягся до людей найвищого рангу (як і в Черкасах) і взагалі відразу пішов би до учительської‚ та не хотів привертати зайву увагу. І не помилився. Бо за столом я побачив стареньку жіночку з обвислими щічками‚ яка з цікавістю дивилася на мене маленькими‚ сивими‚ як одна копійка‚ й такими ж абсолютно круглими очима. Я не став тицяти їй посвідчення‚ а просто‚ на віру‚ пояснив‚ що єсьм журналіст із Києва (вік жіночки спонукав поліглота до мислення староукраїнською мовою) і хотів би поговорити з кимось із вихователів чи вчителів‚ котрі працювали тут у сімдесятих роках‚ на що моя співрозмовниця відразу впала у стан екзальтації (у психіатрії це називається особливим збудженням без потьмарення свідомості) і з гордістю сказала‚ що вона в цьому закладі від першого дня заснування‚ і почала мені розповідати про те заснування‚ про історію цього чудового закладу‚ що вона пройшла шлях від простої виховательки і‚ можна сказати‚ до директора‚ адже завжди заступала директорів‚ коли ті від’їздили на курси підвищення кваліфікації‚ хоч вона завуч з виховної‚ а не навчальної роботи‚ але ж‚ бачте‚ таку довіру виявляли саме їй — Підконюшій Олені Йосипівні… і поки вона перебувала в стані глибокої екзальтації‚ я терпляче ждав бодай манюсінької паузи‚ шукав бодай щілинки‚ аби й собі встромити слово‚ і‚ зациклений на людських іменах‚ думав‚ що прізвище Підконюший дуже пасувало б моєму любому другові Фернанделю (тим більше — Йосипович‚ майже Йосип на кобилі)‚ котрий з нетерпінням чекає мого повернення з Черкас і вже думає‚ що мене з’їли оті людожери («У Черкасах канібали з’їли нашого завідувача відділу убивств»‚ — бачив я заголовок на першій шпальті)‚ він уже не знаходить собі місця цей Підконюший Сокирко‚ а я‚ психопат нещасний‚ останній некрофіл‚ нарцис і сатир‚ розвісив вуха і слухаю про химині кури‚ я дивлюся на цю бабусю і певен‚ що вона тричі герой соціалістичної праці‚ але вже не здужає волочити на грудях аж три зірки‚ тож даруйте‚ Олено Йосипівно Підконюша‚ я вже теж не маю ні сил‚ ні часу слухати про химині кури. Я таки закмітив ту щілину‚ коли вона переводила дух‚ і сказав:
— Олено Йосипівно‚ мене власне цікавить один колишній вихованець вашого інтернату. Я пишу нарис
