холодного доторку‚ але я не кинув її на ліжко‚ а вирішив показати цьому візіоністові‚ як надівають на шпильку метеликів‚ і поніс Камілу до стіни. Він мене зрозумів‚ він подумав‚ що я дуже слухняний хлопчик‚ який добре пам’ятає‚ як було вчора‚ і корюся його наказові. Саватій згоряв од нетерпіння‚ і коли схвильовано перекладав «Макарова» із руки в руку‚ витираючи мокру долоню об штани‚ майнула ще одна макоцвітна думка: зараз він тією лапою потисне мені правицю на знак особливої подяки і заохочення. Однак то була його давня звичка‚ яку я завважив ще за першої нашої зустрічі‚ а тепер‚ упіймавши момент‚ коли він знов перекладав пістолет із руки в руку‚ я‚ тримаючи Камілу за сідниці‚ як м’яча‚ раптом жбурнув нею прямо в Саватія‚ жбурнув цю легесеньку мулатку‚ як жбурляють гандбольного м’яча партнерові‚ ще й закричав: «Лови!» То була‚ треба сказати‚ дуже кумедна сцена‚ хоч вона й не входила до мого попереднього сценарію‚ але можна було замочити штани від одного «Лови!» І поки Саватій «ловив» своє рухоме майно‚ я вже біг коридором‚ так‚ зізнаюся‚ я не наважився кидатися на нього й вихоплювати «Макарова», бо знав‚ що пістолети вихоплюють з під носа у ворога тільки в кіно‚ а я був дуже серйозним сценаристом‚ панове‚ тому кинув ноги на плечі і, коли вже вискочив з коридору і ступив на сходи‚ то побачив там унизу‚ між перилами‚ якраз на моєму шляху… ну‚ зовсім зайвий персонаж‚ якому я не відводив у кульмінаційних моментах навіть епізодичної ролі. Чомусь не горіло надвірнє світло‚ чомусь не сходив повен місяць‚ а може, давно вже зійшов‚ та ховався за хмарами‚ бо темно було‚ хоч падай‚ однак я відразу впізнав велетенську постать наземного примата‚ який задер угору свою грушоподібну голову і вже принюхувався до мене‚ ніби чув запах крові. — Іди сюди‚ бача[44]‚ іди‚ не бійся. Я люблю таких хлопчиків‚ я їх не зобижаю‚ бача. Я їх трахаю.
Де ти‚ мій друже Бене? Якщо не можеш прийти на допомогу‚ то хоч підкажи‚ чи є такий удар‚ який може збити з ніг цю горилу? Я знаю‚ ти знову скажеш своє улюблене «лівицею!» — бо саме невловима лівиця зробила тебе чемпіоном Європи‚ і ти‚ мій любий‚ мій зросійщений з голови до п’ят друже‚ до сказу любиш це єдине рідне слово‚ ти казав його українською навіть в інтерв’ю московським тележурналістам‚ і вони дали тобі прізвисько «Лівіца»‚ а мені ти казав: «Андрєй‚ бєй в пєчєнь только лівицею‚ правая здєсь ні к чєму»‚ — але скажи мені‚ Бене‚ як я можу працювати лівицею‚ коли ця горила стоїть унизу і в мене немає ні секунди на роздуми‚ я біжу сходами вниз‚ вихоплюючи з за пояса «Марголін»‚ і питаю у генерала: «Скажіть мені‚ любий пане генерале‚ чи вже настала та крайня потреба‚ коли можна вдаватись до зброї?» — генерал схвально опускає повіки‚ він наказує мені стріляти на цілковите знищення‚ та я не стріляю‚ я лишень викидаю руку вперед‚ стискаючи «Марголін»; мій любий гайворон‚ навіть не каркнувши‚ чудово відволікає увагу горили‚ і я з усіх сил б’ю ногою в грушу‚ мені дуже зручно робити це згори‚ я гилю її мовби з під низу‚ не туди‚ де хвостик‚ а в ту місцину‚ де на ній є коронка‚ що лишається ще від цвіту‚ і чую такий звук‚ ніби я вліпив ногою у твою‚ Бене‚ боксерську тренувальну грушу‚ ти не повіриш‚ але цей наземний примат перекинувся навзнак‚ як вальок. Та ще не встиг я перескочити через нього‚ як він уже зводився на рівні‚ і хоч було зовсім темно‚ я побачив у його руці ніж‚ атож‚ саме той‚ яким він приніс у жертву ментам баранця‚ а на сходах уже лементував Саватій‚ вимахуючи «Макаровим»‚ і не суди мене гірко‚ Бене‚ але я знов кинув ноги на плечі. Ти‚ може‚ подумаєш‚ що я побіг до попелюшки‚ ні‚ я б не встиг завести машину‚ я побіг‚ любий друже‚ до сосон‚ побіг ліворуч‚ де вздовж річки тяглася смуга лісу; тепер я знаю свою помилку‚ мені треба було бігти до мосту‚ але там‚ Бене‚ майже не було дерев‚ вони б посадили мене на фари і пристрелили‚ як зайця‚ тому я побіг ліворуч‚ побіг лісом уздовж річки‚ а позаду миготіло більмо ліхтарика і чулося гупання горилячих ніг‚ це‚ Бене‚ була горила більша за чорного Джона Ріка‚ якого ти кинув лівицею в нокаут на чемпіонаті Європи‚ тому не смійся із мене‚ після того‚ як ти‚ вибач‚ запив‚ ти б і сам з ним не впорався‚ а тому я біг з усіх сил‚ я тікав щодуху і перевів подих лиш тоді‚ як зачув гавкіт собак‚ бо наосліп наткнувся на ферму; це були страшні пси‚ Бене‚ — один чорний‚ другий білий‚ — і моє щастя‚ що вони були добре навчені‚ бо не побігли відразу за мною‚ а тільки стояли і гавкали. Їхній гавкіт глухо відлунював у соснах‚ адже стояла сира погода‚ таке‚ немовби туман стояв після того ріденького дощику і небо закрили хмари‚ через те так глухо гавкали пси‚ та було лячно від того гавкоту‚ Бене‚ я побіг ще дужче‚ у роті зробилося солоно‚ наче то не слина липка збиралася‚ а кров‚ і тоді я знов відчув у собі суботнього чоловіка‚ а може‚ не його в собі‚ а себе у ньому‚ не знаю‚ тільки я відчув несосвітенну тугу‚ мене пронизав чорний відчай суботнього чоловіка‚ хоч я знав‚ що його вже немає‚ він давно мертвий і лежить десь на дні найглибшої ями Тікича з каменюкою на шиї‚ його тіло обсідають раки і‚ можливо‚ я їв ті раки‚ які їли суботнього чоловіка‚ тобто я їв себе‚ я став витонченим канібалом‚ який наздоганяє сам себе‚ щоб з’їсти.
Я зупинився перевести подих‚ дуже важко бігти мокрим піщаним ґрунтом‚ і тільки тепер‚ коли в мене перестало свистіти від бігу у вухах‚ я раптом завважив‚ що сосни завмерли в кам’яній тиші‚ вони‚ ці сосни‚ що коливалися денно і нощно‚ скрипіли й стогнали безугаву‚ тепер заніміли‚ наче навмисне‚ щоб не приглушувати кроків утікача‚ щоб не поглинати його тяжке дихання‚ яке виривалося з грудей‚ хоч він давно вже не міг набрати повітря повні легені. Ці сосни і ці вітри були заодно з його ворогами‚ вони були заодно із псами‚ які‚ вже нацьковані‚ мчали услід за втікачем — один білий‚ другий чорний‚ — однак у темряві я помітив лише білого‚ а чорного ні‚ я почув лише гавкіт чорного‚ тепер він був не таким глухим‚ той гавкіт‚ він наближався швидко й пронизливо‚ і замість того‚ щоб покірно чекати цього невідво ротного наближення‚ я знову побіг‚ але підганяв мене вже не розум‚ друге дихання дав мені сліпий інстинкт — назва йому страх‚ — так приречений затуляється від кулі‚ яка вже пробила його чоло‚ а він ще тримає в повітрі долоню‚ ніби хоче відвести ту кулю. Сліпий інстинкт погнав мене до річки‚ у якій собаки не беруть сліду‚ та я знав‚ що не встигну туди добігти‚ у мене залишалося якихось десять секунд‚ саме той відрізок часу‚ мій дорогий друже Бене‚ який дається на вихід з нокдауну‚ але це були пси — один білий‚ другий чорний‚ і саме тоді‚ коли я вже хотів зупинитися‚ коли страх перетворився на безсилу покору‚ на допомогу мені прийшли — ніхто не повірить ні за що у світі‚ але мені й не треба нічиєї віри‚ мені вже більше нічого не треба‚ я тільки хочу вклонитися світлячкам‚ які прийшли на допомогу з мого далекого дитинства‚ отим малесеньким зеленим світлячкам‚ що часом спалахують під деревами після теплого літнього дощику‚ вони були найбільшим дивом мого дитинства‚ вони підказували мені‚ що цей світ чарівний і таємничий‚ що в ньому є не тільки картопля‚ яку треба вигрібати із землі‚ щоб потім знову зарити‚ — однак у дитинстві я бачив цих світлячків поодинці і дуже рідко‚ а тут вони прийшли усі разом‚ бо раніше я навіть не міг уявити такого‚ щоб ціла галявина була встелена світлячками‚ ніби хто навмисне розсипав їх тут так густо‚ ніби саме небо висипало на цю галявину всі свої зорі і тому тепер таке темне. Інакше, як могло з’явитися відразу стільки світлячків‚ що‚ перебігаючи галявину‚ я не бачив місцини‚ щоб не наступити на них‚ а, перебігши‚ озирнувся й помітив‚ що перед галявиною‚ яка аж горіла зеленими вогниками‚ зупинивсь‚ як укопаний‚ білий пес. Він таки був прудкіший за чорного‚ а можливо‚ мав гостріший нюх чи більшу жадобу до крові‚ і я знав‚ що він зупинився ненадовго‚ але тепер з’явилася надія добігти до річки. І я таки добіг до неї. Густий очерет стіною підступав до берега‚ і коли я‚ розгрібаючи його‚ ішов мілководдям‚ він шелестів металево і гучно‚ ніби бляшаний‚ а в’язкий мул засмоктував ноги і так чавкотів‚ що котилися відляски. Я дочвалав до чистоводдя‚ де вже було мені до пояса‚ і відчув‚ що не лишилося й краплі сили‚ аби плисти на той бік. Туди було далеченько‚ у темряві не видно протилежного берега‚ а відстані на нічній річці завжди непевні й оманливі. Я вирішив відійти трохи далі від того місця‚ де залишив у заростях очерету прослідок‚ відійти мілководдям уздовж берега і причаїтися‚ та‚ ступивши кроків із десять‚ уже почув‚ що собаки гарчать на березі‚ вони прибігли таки разом — один білий‚ другий чорний‚ і зупинилися на тому місці‚ де я зайшов у воду.
Невдовзі там замиготіло світло ліхтарика‚ потім я знову почув‚ як металево шелестить очерет і чвакає муляка під ходою великого звіра. Я його ще не бачив‚ тільки велика жовта пляма‚ притлумлена туманцем‚ виповзала з за очерету‚ і на тій плямі я помітив‚ як щось пірнуло під воду — то була‚ напевно‚ ондатра або й звичайнісінький щур‚ який переслідував мене вже майже добу.
Жовта пляма поповзла ліворуч‚ потім прямо, і нарешті більмо вдарило мені в очі.
— Привіт‚ бача‚ — сказало більмо. — Бігаєш ти непогано. Я люблю прудких хлопчиків.
Воно наближалося до мене разом із хлюпанням‚ зовсім засліплюючи зір‚ я навіть не міг розгледіти‚ що в нього у другій руці — ніж чи «Макаров». І все таки я вирішив прийняти цей нерівний бій‚ адже бути отут утопленим і з’їденим жовтими різцями щурів — то просто рай порівняно з пеклом‚ яке влаштують мені ці професійні збоченці.
— Добре‚ — сказав я. — Твоя взяла‚ — і‚ не знаю навіщо‚ простягнув йому «Марголіна»‚ тримаючи його цівкою на себе.
— Оце і є та цяцька? — спитало більмо‚ однак хапальний інстинкт приматів спрацював бездоганно. Його рука з ліхтариком потяглася до «Марголіна» (у другій був таки «Макаров»)‚ і тоді вся моя сила‚ яка ще лишалася в тілі‚ зібралася у лівиці‚ і я без розмаху‚ коротким тупим ударом угнітив його знизу у правий бік
