що спадала йому аж до пояса. «Закони розвитку матерії діють самостійно», — пояснювали чемно астрофізики. «Навіщо ж Бог, Якове?» — «Е, не говоріть, — лукаво посміхався садівник, показуючи червонобоке запашне яблуко. — Ось гляньте на оце яблучко. Воно нібито природа його виростила, але ж облиште яблуню напризволяще — що вийде? Здичавіє, яблучка знічевіють. Треба садівника, он як! Так і Всесвіт. Залиште матерію напризволяще — вона й теє… в хаос перетвориться. Хе-хе, що скажете?» — «Ви не розумієте, дядю Якове, — пояснювали вчені, — що тут діє закон Еволюції, закон поступу, притаманний матерії». — «А хто його дав, той закон, хто встановив? — не вгавав садівник. — А хто сотворив матерію?» — «Матерія несотворима, вона вічна й єдино суща». — «Хе-хе, то у вас матерія вже на подобіє Бога — вічна і єдиносуща», — сміявся дядько Яків. Вчені не витримували диспуту на такому науковому рівні, посміхалися добродушно, махали рукою і йшли до своїх телескопів та спектроскопів. А садівник дивився їм услід, і очі його поблискували лукавим сяйвом, і чувся добродушний сміх, який неодмінно завершувала їдуча поблажлива фраза: «Мало каші їли, хе-хе!»
Ось і зараз дядько Яків привітається й запитає: «Ну як, до Бога ще не добралися?» Він несе в полі крупні ягоди полуниць нового врожаю. Приязно киває пальцем.
— Михайле Кузьмовичу, доброго дня вам…
— Драстуйте, Якове…
— Кажуть, що вам сорок п’ять сьогодні?
— Правду кажуть.
— То я вітаю вас. Та ось полунички візьміте… спробуйте, дуже смачно…
— Та навіщо?
— Та на те ж саме… по щирості. Беріте… Не стісняйтеся… Ну, як воно там, до Бога ще не добралися?
Сагайдак усміхнувся, спробував ягоду. Прохолодна запашна полуниця була ніжна, соковита.
— Дуже смачно, дякую вам. І за вітання, і за ягідки. Я ще не пробував у цьому році. А ще більше люблю суниці. Як поїду до матері, ото вже наїмся…
— Правда ваша, — згодився садівник. — Дух у суниці сильний. В полуниці ми роздули плід, а силу дикої ягоди втратили. Так, так. Так як же воно — куди вже добралися астрономи наші, зоре-гляди? Бога за бороду вхопили?
— Ще не вхопили, Якове, — жартуючи, відповів Михайло. — Та, мабуть, і не вхопимо. Який же то Бог, коли його можна за бороду вхопити?
— Мудро кажете, — закивав головою садівник. — А все-таки його можна побачити.
— Як то? — поцікавився чемно Сагайдак.
— А по ділах. Як же так — ви на небо дивитесь, така велич перед вами, а ви не бачите, не розумієте, що то все великим садівником посіяно. Аякже? Все кимсь зроблено…
— Ну, Якове, — весело одказав Сагайдак, смакуючи полуниці, — ваші переконання легко заперечити. То лише так здається, що в небі краса й порядок. І вибухають зорі, і виникають нові, і розлітаються на шмаття планети, от як, приміром, Фаетон. А на нашій Землі — стільки свинства всякого? А чого не натворено — і блощиць, і хижаків, і гадів, і отруйної нечисті всякої. А серед людей що діється?..
— Садівник поганий, — повчально сказав дядько Яків. — Сад хороший посаджено, а садівник п’яниця…
— Хто ж цей садівник? — поцікавився Сагайдак.
— А люди, — сказав дядько Яків. — Людині доручено ве-е-елике діло. А що — хіба не так? Цілий світ Бог дав людині — твори, веселись, роби порядок, не зобиджай слабших і менших. А ми що? Га?
— Ну, це вже, Якове, казочка про Адама і Єву. Чув, чув. Спасибі. Мені пора до обсерваторії. Побесідуємо якось іншим разом…
— Ну йдіть, ідіть, — затрусив бородою садівник, приязно усміхаючись. — Шукайте, шукайте, Михайле Кузьмичу. Хе-хе-хе… Мало каші їли…
Сагайдак ішов до обсерваторії, дивувався. Як може на одній планеті вживатися поряд так багато різних світоглядів. Вже сягають астрономічні прилади на мільярди світлових років, а ще існують на островах Океанії культи предків, предковічна магія, деякі племена Африки чи Південної Америки вірять в демонів, звертаються до них, творять жертви. Та навіщо так далеко ходити — в цивілізованих країнах, в тій же Англії, є об’єднання відьом і чаклунів, які мають свої газети, книги. Вони служать чорні меси Сатані, вони віддано вірять в існування всякої чортівщини. Химерна штука — людська свідомість. От і цей дядько Яків — він добре обізнаний з досягненнями астрономії, регулярно читає всі науково-популярні журнали й книги, знає навіть про теорію відносності, а все-таки не забуває про біблію і всі наукові здобутки трактує в дусі власного світогляду. Нема нічого консервативнішого від людської свідомості…
Сагайдак зайшов до прохолодної вітальні. Назустріч йому вийшов з фотолабораторії молодший помічник Сашко Помилуйко. Він радісно привітався, показав розгорнуті віялом фотографії.
— Михайле Кузьмичу, — скрикнув Сашко радісно, простягаючи фотографії. Руде волосся їжаком, золотисто-карі очі фали сонячними зайчиками. — Михайле Кузьмичу, нам прислали з Вірменії нові знімки.
— Квазари? — схвильовано запитав Сагайдак.
— Квазари. Швидкість — п’ять шостих од променевої!
— Ого! — сказав Михайло, беручи фотографії з рук Сашка. — Десять мільярдів світлових років. Ану, побачимо!
— Можна підключити до вашої дисертації, — мовив Сашко. — А що — здорово буде!
— Не можна так — анархічно. Треба подумати.
— Подумаємо, — запевнив Сашко. — Посперечаємося…
— Хм, посперечаємося. Про що сперечатися? Ми нічого не знаємо. Лише спекуляції. Лише домисли. Тут необхідні кардинально нові ідеї. Божевільні ідеї…
— Тоді завітайте до нашого гуртка «Космос і Я». Студенти, аспіранти. Є навіть кандидати. Проте суперечки ведуться на студентському рівні — агресивно і безалаберно. Не забули ще студентських років?
— Ні, не забув, — усміхнувся Сагайдак, розглядаючи фотографії. — Коли-небудь завітаю. Начините мене вибухівкою. Може, й моя дисертація полетить шкереберть…
— Чого там, — схвально озвався Сашко, вдоволено потираючи шкарубкі від палильників та паяльників руки, — добра дисертація, не прибіднюйтесь. Правда, є трохи ортодоксальності, але…
— Що але? — поцікавився Михайло. — Ти доказуй, ти — подружньому…
— Та нічого, — заспокоїв Сашко. — Всі так роблять. Богові — боже, а кесареві — кесареве. Молебень треба одспівати…
— Це правда, — зітхнув Михайло. — Спробую переглянути. А то незручно.
— Тоді завалять. Краще хай іде так. Треба ж віддати поклін і ортодоксам?!
— А чи треба? — запитливо озвався Сагайдак. — А втім — схоластичне питання. Я пішов, подивлюся, подумаю. Так ти кажеш — «Космос і Я»? Доведеться послухати. Дякую, Сашко. А в нас щось нове є?
— Червона пляма знову активізується. Сю ніч отримано чудові спектри і фотографії. Принести?
— Зажди. Сьогодні ж іменини. Я хочу виключитись. А завтра — відпустка.
— Поздоровляю, — сердечно мовив Сашко. — Зоряного вам здоров’я. Термоядерного…
— Спасибі, — засміявся Сагайдак. — Приходь сьогодні в «Москву», вип’ємо чарчину…
— Та що ви? Мені незручно. Там всякі наші доктори та старші…
— А яке це має значення? — здивувався Сагайдак. — Ти ж мій друг? Приходь…
— Грошей нема на подарунок…
— Дурниці, ти мені приємний і так. Може, приємніший від академіків. Серед них мало божевільних. А жаль. Ну, бувай. Не забудь, о шостій. Другий поверх. Там офіціанти покажуть…
— Ну — прийду…
Сагайдак зайшов до свого кабінету, сів до столу. Розклав одержані фотографії. Скільки разів уже бачив подібні, а й нині не може стримати хвилювання і якоїсь містичної тривоги. Серед космічного мороку, в неймовірній далині, вібрує, переливається примарним вогнем зореподібна куля. Мільярди світлових років, неуявна розумом відстань розділяє її від нашого світу. Нечувана маса, вражаюча яскравість, що дорівнює багатьом галактикам. Як можливо таке, що це за космічний феномен, який не вкладається в усталені рамки
