— Прийди до мене, — скептично сказав Лігосов. — Я покажу тобі своїх пацюків. Вони знемагають од радості й щастя, натискуючи кнопку.
— Яку кнопку? — здивувався Михайло.
— Кнопку добра, — злорадно пожартував Лігосов. — Ми з Ніночкою якраз моделюємо всі твої метафізичні почуття. Знаходимо в пацючому мозку локалізовані центри насолоди, радості, вживляємо електроди. Пацюк замикає контакт, відчуває радість. І ти його вже не одірвеш від тієї кнопки. Він не буде їсти, пити, він умре біля кнопки, натискаючи її. Своєрідний релігійний фанатик. Отак-то, друже. Світ — це гігантська лабораторія для пацючої радості. Або печалі. Одні шукають кнопку, інші знайшли, насолоджуються, відпихають інших. Оце й уся філософія!..
— Іди ти к… — Михайло почервонів од гніву. — Якби це не при Ніні, я б тобі в морду дав. Ваш інститут треба висадити в повітря!
— За віщо? — невинно запитав Лігосов. — За правду? За те, що ми звільняємо людей від павутини фальші? Гай-гай, Мишку, ти безнадійно хворий. Я тебе днями поведу в анатомічний театр, там у мене є чудові експонати, я тебе вилікую. Ніночко, пора. Дякую за вино. Чудовий напій. Мишку, гуд бай!
— Дивися ж, готуйся, — схилившись над Михайлом, проспівала Ніна. — А я все, що слід, зроблю. До побачення…
Лігосов і Ніна вийшли. Михайло сидів за столом сам, понурий, засмучений. Здавалося, ніби його обплювали, обгидили чимось липким, смердючим. Боже мій, куди вони ведуть науку? Який апофеоз готують людям? Прекрасні досягнення людського генія — для ненависницької, холодної теорії. А втім — чому він турбується? То лише хитання маятника. Не всі ж кібернетики такі, як Лігосов…
Ганнусю, ластівко моя! Ти своїм поглядом, щирою мовою руйнуєш отакий потворний світогляд. Непотрібно слів, мудрувань, ерудиції. Ласка очей, мовчазне розуміння, і навіщо докази, навіщо формули й авторитети?..
Робота не клеїлась. Михайло облишив рукопис дисертації, вийшов на вулицю. Незабаром побачення. Досить тривоги та роздумів, треба вирішувати. Сказати Ніні, вона збагне. А ні — хай як хоче. Він не бажає жити двоїстим життям. Пацюча радість? Ні, це не для нього. Він бажає повноти людської любові. Або горя — але горя людського. Він не буде натискувати кнопку, щоб здобути солодке облудне відчуття. Хай вони самі заглиблюються у світ химер, хай вірять потворним теоріям, хай мурують незриму в’язницю для свого духу. Він воліє вмерти на свободі. З нею і на життя, і на загин. Не страшно. Бо без неї — навіщо щось діяти? Коли, може, все життя пройдено заради зустрічі?..
Ганнусі біля пам’ятника Володимирові не було. Михайло здивувався. Вона обіцяла, що буде о дванадцятій. Вже п’ять хвилин на першу. Може, затрималася? Трамвай з Куренівки йде довго, не розрахувала.
Він походив навколо пам’ятника, підібрав кілька колючих їжачків — падалок з каштанів. Змайстрував іграшкового дракона з трьома ногами. Усміхнувся. Можна подарувати Ганнусі — вона зрадіє. Любить такі дрібнички, захоплюється ними щиро.
Минуло ще десять хвилин. Михайло занепокоївся, поглянув на годинник, прислухався. Ні, не зупинився. Отже, вона запізнюється. Якийсь високий тонкий юнак з прищуватим обличчям нахабно підморгнув, недбало сказав:
— Тут не часы виноваты. Дело сложнее.
Михайло глипнув на нього гнівно, юнак загиготів дурним голосом, одійшов.
Минуло ще кілька хвилин. її не було.
Михайло пробіг понад металевою загорожею. Може, забула, де домовлялися? Так ні, сказано ж — на тому самому місці. Може, час переплутала? Може, не дванадцята, а перша? Або друга? Ні, здається — дванадцята…
Він дочекався першої години. Другої.
Знав, що вона вже не прийде. Проте ждав. Тупо дивився на дніпровський плин, на людський мурашник на пляжі, безліч разів перечитував написи на п’єдесталі пам’ятника.
Нема. Ніби й не було. Що сталося? Може, захворіла? А він навіть прізвища її не знає, не запитав, де зупинилася. Як знайти, як запитати? Ходити попід будівлею університету, чекати, доки стрінеться? Хто зна, коли вона там буде. А може, передумала? Та й поїхала додому?
Чи можливе таке? Вона може так вчинити — щось не сподобалося, спалахнула туга за горами, не втрималася… А втім — дурниці. Могла б попрощатися з ним. Адже домовилися. Вона не істеричка. Серйозна дівчина. Хіба, може, інше… Подумала про його сім’ю… Про неминучий клопіт… Про людський поговір. Пожаліла його… Вона чиста, чесна — вирішила одрізати зненацька, щоб не боліло, щоб не мучитись. Мабуть, що так…
Він дочекався до п’ятої години. Поволеньки пішов геть. Зустрівся хтось знайомий, привітався, заклопотано глянув йому в обличчя:
— Що це з вами, Михайле Кузьмовичу? Чи не захворіли? Мов із хреста зняті…
Він щось буркнув, не розпізнавши, хто його питає, про що. Йшов тротуаром безтямно, бездумно, розглядаючи каштанового дракончика. Постояв біля будинку міліції, подумав. Може, запитати? Не дай бог, сталося нещастя — тоді лише вони скажуть…
Михайло несміливо ввійшов до вітальні. Його зустрів черговий управління — чемний, підтягнутий.
— Чого бажаєте?
— Дівчина зникла, — хвилюючись, сказав Сагайдак.
— Яка дівчина? — усміхнувся черговий. — Прошу сідати. Та ви не хвилюйтеся. Знайома? Наречена? Сестра?
— Знайома. І навіть більше. Домовлялися зустрітися… не прийшла…
Черговий весело засміявся, присунув до себе аркушик паперу, вийняв кулькову ручку з кітеля.
— Це ще не біда, друже. Не прийшла сьогодні — завтра прийде. Мало що може трапитися…
— Вона не тутешня. З Карпат, — сказав Михайло.
— Он як, — серйозно мовив черговий. — Тоді справді… А чому ви не одвідаєте її, де вона зупинилася?
— Не знаю, не запитав. Сам себе картаю…
— Абітурієнтка, чи що?
— Так. В університет поступає. Чудова дівчина. Майбутній астроном. Я Сагайдак. Може, чули?
— Читав, — зрадів черговий. — Дуже радий познайомитися. Люблю космонавтику, астрономію. Я вам допоможу. Як її прізвище?
— Не знаю, — розгублено розвів руками Сагайдак. — Не запитав…
— Ну як же так можна? — докірливо запитав черговий.
— Звати Ганнусею…
— Ганнуся… Ганна чи Анна? А може, Галина?
— Мабуть, Анна. Втім не знаю…
— А з якого села?
— Десь на Верховині…
— Ну, знаєте, це вже як у пісні — «напиши куда-нибудь». Ми навіть з повними даними інколи місяцями шукаємо людей. А тут — Ганнуся…
— Що ж робити? — з тривогою запитав Сагайдак.
— Заждіть. Може, вона з’явиться. Адже адресу вашу знає?
— Знає.
— То й гаразд. А я слідкуватиму. Перевірю. Якщо матиму відомості — повідомлю. Залиште адресу. Ось тут. Дякую. До побачення. Дуже радий…
На другий день Михайло пішов до університету. Ходив серед товпища абітурієнтів, дивився. Ганнусі не було. Додому листа від неї чи якоїсь вістки теж не приходило.
Він вийшов на роботу. В обсерваторії йому зраділи. Будьласка бідкався:
— Що це з вами? Кістяк. Вас Ніночка не годує? Я їй догану винесу. Перед захистом треба бути в формі, в силі…
— Нездужається, — скупо озвався Сагайдак.
— Відпускаю вас, — сказав Будьласка. — Відпускаю до захисту. Спочиньте, погуляйте. Можете в
