роззув черевики. З полегшенням розправив стерті пальці.
В приміщенні спалахнули тьмяні лампочки. Гомін затихав.
Гаррі повернувся до сусідів, прошепотів:
— Спати не хочеться. Давайте познайомимось…
— Ми ж знайомились, — здивувався Михайло.
— Знати ім’я — то не знайомство, — заперечив американець. — Хочеться знати про життя свого друга. І знаєте чому?
— А чому? — поцікавився Сагайдак.
— Світ розділяється надвоє. Світло, пітьма. Це ясно. Ми всі — за людяність, за життя, за любов. Вони — вандали. Але ж і ми — різні. Що ж єднає нас? Хочеться знати…
— Мудре бажання, — згодився індус. — Я підтримую. Михайле, ти наймолодший — починай…
— Людям не дамо спати. Кричатимуть…
— А ми тихенько.
— Гаррі ж нічого не зрозуміє. А англійську я слабо знаю…
— Я йому швиденько перекладатиму. Давай, давай, Михайле… говори… Мені дуже цікаво знати все, все про тебе… Книги — то одне, а жива психіка — інше. Я хочу знати більше про вас, зовсім нових людей…
— Ну який я «новий»? — зітхнув Михайло. — Звичайний хлопець. Таких мільйони…
— Ви й самі себе ще не знаєте, — запевнив Свамі. — І це прекрасно. Пахуча троянда не усвідомлює своєї краси. Говори, говори…
Сагайдак прислухався. Десь за стінами барака перегукувалися вартові, потужний промінь прожектора мацав пустельне дворище табору, інколи вривався до приміщення, мертвотним світлом осявав ряди полонених. Чулися стогони, хтось розмовляв уві сні. Дивно, химерно, неймовірно. Як вийти з цієї жахливої дійсності, як перейти в далекий світ дитинства?
Михайло відсунувся до стіни, приліг на лікоть. Свамі й Гаррі схилили до нього голови. Сагайдак говорив уривчасто, глухо, ніби вириваючи слова спогадів з минулого. Індус одразу ж переказував тихим голосом зміст його розповіді:
— Дніпро… Друзі, як вам передати красу його? Це неможливо… Спокійний плин, широчінь, білосніжні, жовті, блідо-жовтаві піски, чарівні луки, покриті травами й квітами… Я любив босоніж бігати між квітами, любив лежати в густій траві і дивитися в небо. А потім купатися в прозоро-жовтій воді, ловити колючих окунів у корчах лози й плавати через потужні вири, з острахом і гордістю відчуваючи під собою жадібну глибінь…
А ліс… Наші ліси особливі… Прозорі, чисті, сповнені легким духовитим запахом хвої… Я любив збирати гриби, суниці. Любив слухати співи пташині навесні. Мати брала мене ще маленьким з собою, сідала на якомусь пеньку і мовчазно просиджувала годинами, заплющивши очі. І я не дивувався їй, бо й сам відчував дивні чари старого лісу. Я тепер згадую ті далекі часи, відчуваю відвідини лісу, як щось незвичайне… як молитву, чи що…
— Так, так, — тихенько згодився індус. — Ти добре говориш, Михайле. Далі, далі…
— А ще любив я ходити за плугом. Великі, сильні трактори тягли за собою потужні агрегати, блискучі лемеші дбайливо перевертали ситу землю, і вона парувала під весняним сонцем і дихала якимсь тривожним запахом… Галич над полями, жайворон у небі, який заливається піснями до солодкої знемоги, ніжні пагіння дерев з розпуклими дитячими листочками, сумовито клична пісня журавлів… Досить про те… Таких спогадів дуже багато, про все не розповіси… Та й вам, напевно, цікаво слухати про щось реалістичніше…
— Навпаки, — сказав американець. — Дуже цікаво. В тебе поетична душа. З тебе вийшов би добрий фермер…
— Якраз твої спогади і є основне, — додав індус, і в його бездонних чорних очах майнув вираз схвалення. — Все інше — лише форма. Ми слухаємо тебе, Михайле…
— Потім школа. Нові ідеї вривалися в мою свідомість. Постаті героїв, які не жаліли свого життя заради майбуття. Може, вам не збагнути, як це діє на дитячий розум, на серце юної істоти! Потім, пізніше, навіть побачивши в житті багато темного, незбагненного, обурливого, я ніколи не розчаровувався в тих ідеях…
— Як же можна розчаруватися в прекрасних ідеях? — засміявся тихенько індус. — Ідеалу ніхто й ніщо не може затьмарити. По-моєму, навпаки, спотворення ідеалу повинно ще сильніше кликати до його здійснення. І ви… ваша країна робить святе діло — прищеплює дітям найкращі людські ідеали…
— Ти перебільшуєш, Свамі, — іронічно сказав Гаррі. — Ідеалізуєш. У них теж бедламу хоч одбавляй!..
— В здійсненні, — заперечив індус. — Але не в ідеї. Ідея — зерно. А зерно несе в собі майбутню рослину. Вихор потворності мине — не тепер, то в майбутньому. А зерно Нового Світу дасть свій плід…
— Поезія, — зітхнув Гаррі. — А втім… у твоїх словах є сенс… У всякому разі в нас у школах ідей вселюдського братерства не проповідують…
— Отож-бо… Михайле, говори, говори…
— Змалку я захопився астрономією. Зоряне небо хвилювало мене, притягувало, тривожило вічною тайною. Я вже з третього, четвертого класів перечитував усе, що міг дістати, про походження життя, про далекі планети, про майбутні польоти до інших світів. Особливо до серця мені припав Ціолковський, який гаряче вірив у космічну долю людей…
— Великий бодхисатва, — сказав індус. — Я читав про нього. Людина грядущих рас…
— Я не знаю, хто він, — задумливо мовив Михайло, — але його приклад разючий. Глухий самоук, без грошей, без друзів, у самотині поринає думкою до незмірних глибин. І не лише мріє, а й працює, будує моделі, робить розрахунки… І ще я кохався у фантастиці. Жуль Верн, Уеллс, наш фантаст Бєляєв. Старі, заяложені книги француза Камілла Фламаріона про космогонію…
— Знаю, — хитнув головою Гаррі. — Прекрасний популяризатор.
— Вони допомогли мені розширити свідомість, вибрати шлях. Я безповоротно вирішив стати астрономом чи астрофізиком. Окрім звичайного, повсякденного життя, є ще й безмір’я, і треба прокладати шлях для людей туди…
— Чудово, — мовив індус. — Ти добре сказав. Тільки зауважу, що «звичайне життя» теж сповнене тайни. В кожній людині — безмір’я…
— Я не думав про таке, — сказав Михайло. — Я ще мало знаю. Правду кажучи, я ще не сформований…
— Самокритичність, — зухвало блиснув синіми очима Гаррі. — Це у вас так прийнято?
— Хороша риса, — заперечив індус. — Він правду каже. Ми невпинно формуємо себе, навіть у похилому віці. А йому… скільки тобі, Михайле?
— Двадцять… У сорок першому я закінчив десятирічку. Здавав Документи в університет. Хотів на астрономічний відділ. І ось — війна. Я не чекав призову. Пішов добровільно. Нас повезли на Схід. Два-три місяці навчали. І одразу на фронт. Я був у кількох боях. Під Херсоном. Потім під Ростовом. Спочатку було страшно. Потім звик. Вибухи, літаки над головою, мокрі окопи, смерть товаришів. Інколи вночі, коли затихала канонада, я бачив зорі над головою, і в душу мені поверталися почуття дитинства, шкільних літ… майоріли химерні мрії про польоти, про зоряне небо… а потім все зникало, гриміли бої, падали мої друзі — поранені чи мертві, і я знав лише одне: безконечний, страшний герць з якоюсь марою, з навалою, що заповнила нашу землю. Потім контузія і — полон. Десь на Кубані, недалеко від Кавказу. Я отямився в таборі. Вагони, пересилки, Німеччина. Потім — сюди. Не можу ще отямитись, зрозуміти всього, що сталося. Не вірю, не хочу вірити, що ворог переможе. Не може перемогти. Бо тоді життя є фарс, химера, гидка комедія… От і все, друзі… Що я ще можу сказати? Надто мало жив… Хіба ще скажу, що радий зустрічі з вами. Дуже радий. І ось моя рука на дружбу…
— О’кей! — сказав Гаррі, міцно тиснучи руку Михайлові. — Я теж радий. Ти славний хлопець. Люблю таких. Ну що ж, тепер моя черга? Я зовсім коротко.
Мій батько рибалка. З діда-прадіда. Ми переселенці з Ірландії. З давніх-давен поселилися на Каліфорнійському узбережжі. Буря, океан, хвилі, шторми — все це входило в плоть і кров роду. Ідеї роду — теж такі: свобода, зневага до смерті, культ героїв. Кожне дитя змалку знало про Вашінгтона, Лінкольна, Спартака. Ну і про сімейних традиційних героїв, яких ви не знаєте. Ось так ми жили. Батько змалку брав мене в море. Я звик до солоних бризок, до запаху риби, водоростей, до штормів і хвиль. Думалося, що продовжу
