розпалі непу відчула потребу економічного «вгамування» «класового ворога». Але й до цього вона ніколи не минала жодної можливості наголосити: з огляду на піднесення економічної сили куркуля вкрай необхідно повсякчас зміцнювати спрямовану проти нього спілку (як тоді казали — «змичку») пролетаріату й найбіднішого селянства. Залишалася «дрібниця»: дати визначення незаможного селянина. Як і у випадку з куркулем, це виявилося дуже непростою справою.
Клопоту завдавала навіть така проста з точки зору марксистської доктрини категорія, як «сільськогосподарські наймані робітники». 63 % із них мали власні господарства, а близько 20 % — навіть живий інвентар, їх частіше наймали на поденну, ніж на сезонну чи річну роботу, а тому їх було важко відрізнити від «незаможних селян» (або членів їхніх родин), котрі так само могли час від часу працювати в когось за плату. Тож незаможника іноді визначали як хлібороба — власника невеликої ділянки землі (але безкінного), який іноді працював на стороні. За іншим визначенням, що його дав економіст Струмілін, незаможник мав господарство, прибуток з котрого не перевищував пересічної зарплати сільськогосподарського робітника. Пропонувалися й такі дефініції, за якими припускалося, що бідняк міг тримати коня.
Справа ще більше заплутувалася, коли доходило до середняків, бо їх, крім усього іншого, ще й намагалися розділити на «слабких» і «заможних». За спільний критерій, який відрізняв цих обох від бідняка, слугувала наявність в їхньому господарстві (а це було, як ми вже підкреслювали, предметом контроверзи в партії) коня. Отже, поділ між середняком і куркулем у більшості визначень залежав від трактування останнього як такого, що експлуатував наймитів, тобто виглядав в очах обмежених класовим підходом партійців чимось на зразок капіталіста. Проте середняки й навіть незаможники теж могли наймати робітників. І справді, під час боротьби з «лівою» опозицією представники відділу агітації й пропаганди ЦК ВКП(б) заявляли, що «значний відсоток у наймі робітників припадає на долю господарств середніх селян».
Аби хоч якось розібратися в цьому дефініційному безладді, почали застосовувати й інші критерії, — наприклад, розмір ділянки орної землі. Однак великі господарства нерідко належали багатолюдним родинам, визначеним як бездоганно середняцькі, а власник меншого господарства міг мати значно більше статків, торгувати хлібом, орендувати в когось сільськогосподарський реманент і робочу худобу тощо. Все це якраз і було ще одним — до речі, «основним» — критерієм «куркуля» (щоправда, деякі теоретики вважали: оренда неживого й живого інвентаря свідчила радніше про «комерційні», ніж «класові» контакти селян).
Згадаємо і про спроби визначення «куркуля» за таким критерієм, як володіння худобою. Але той, кого відносили до середняків через те, що він не користувався працею наймитів і мало займався торгівлею, все ж міг тримати кілька корів і коней (у випадку, якщо його родина була аж надто чисельною).
Як бачимо, всі вправляння навколо окреслення чітких ознак різних соціальних груп селянства успіху не мали. Справа ускладнювалася, зокрема, й недосконалістю системи збирання статистичних даних. Так, уже згадуваний економіст Л. Кріцман (співробітник аграрної секції Комуністичної академії) підкреслював: «Наші статистичні матеріали, на жаль, погано пристосовані до таких досить заплутаних дослідів» (цит. за М. Левіним). Інший тогочасний радянський автор — П. Лященко зауважував у своїй праці «История народного хозяйства СССР» (вийшла друком посмертно — в 1956 р.): «Ми не маємо статистичних даних, хай би навіть неповних або приблизних, щодо еволюції класової структури радянського села за будь-який конкретний період». Західний дослідник М. Левін у своїй англомовній праці «Російське селянство і радянська влада: Дослідження колективізації» (Лондон, 1968) навів лише чотири великі підрахунки (здійснені в СРСР у 1925– 1928 рр.) кількості осіб, що входили до кожної селянської категорії, і принагідне докинув, що він особисто міг би дати на десяток більше таких підрахунків, відмінних від радянських як за категорійними критеріями, так і за результатами.
Слід особливо наголосити на такому моменті: навіть після розподілення селян за категоріями наймити, як і завжди, були неспроможні відіграти роль надійної опори радянської влади на селі. Лише чверть із них — тобто приблизно 2,8–3 млн чоловік — були членами державної профспілки сільськогосподарських робітників (до речі: на думку комуністів, само по собі це членство мало що важило). А за повідомленням Молотова на XV з'їзді ВКП(б), на кінець 1927 р. лише 14 тис. найманих сільськогосподарських робітників перебували в лавах компартії. Таким чином, влада не могла цілком покладатися на представників цієї категорії, а ті, у свою чергу, вважали, що держава обходила це увагою.
Взагалі становище сільської бідноти можна сміливо назвати парадоксальним. Скажімо, коли наймит заможнішав, він автоматично переходив до іншої соціальної групи, на яку партія дивилася із сумнівом, а то й із відвертою підозрою. А з іншого боку, якщо він не користувався з наданих йому офіційних привілеїв і не поліпшував економічних умов свого життя, його зневажало місцеве керівництво. Так, журнал «Большевик» (1929. № 2) згадував про партійців, котрі відмовлялися навіть спілкуватися із сільськими бідняками, бо, мовляв, «всі вони — п'яниці». А в часописі «На аграрном фронте» (1928. № 1) висловлювалася така думка: «Чого ми можемо навчитися від незаможних селян, якщо вони нездатні самі зварити собі борщу?»
З огляду на сказане стає зрозумілим, що економічна допомога незаможникам втрачала будь-який сенс: в одному випадку вона попросту збільшувала число державних утриманців (чим, ясна річ, народному господарству завдавалася відчутна шкода), а в іншому — сприяла переходові бідняків у «сумнівну» (з точки зору партії) верству — середняцьку. Крім того, за численними офіційними даними, кредитні фонди для найбіднішого селянства часто ставали об'єктом різноманітних адміністративних зловживань. А головне, попри всі зусилля влади незаможники так і не зайняли перманентно ворожої позиції стосовно багатших елементів. Ще на V Всеросійському з'їзді Рад (191 8) селянські делегати заявили, що крах створених державою кредитних об'єднань унеможливив апеляцію влади до мас, тоді як «куркуль і підкуркульник торкаються найчутлнвіших струн» в душі бідняка.
Що ж до середняка, то партія проголошувала курс на укладення союзу з ним проти «куркуля». Цей курс залишався незмінною частиною офіційної політики протягом усього періоду бурхливих подій на селі в довоєнні часи, фактично ж ставлення влади до середняка — а по суті, до всього селянства — коливалося між заохоченням і репресіями. Думку про доцільність саме подібної тактики поділяла більша частина партії на чолі зі Сталіним. Як тоді говорили, «чим більше прихильники таких переконань підкреслювали гасло спілки із середняком, тим виразнішою на практиці ставала їхня ворожість до нього» (цит. за М. Левіним).
Всі згадані вище варіації спроб диференціювати селянство базувалися на суворо втриманих класових підходах. Реальну дійсність останні, звісно, не відбивали. Згідно з ідеологічними приписами, незаможники були в числі найперших претендентів до складу сільрад, але й там вони звичайно дотримувалися тієї ж самої лінії, що й решта селянства. За словами М. Левіна, навіть під час усіх майбутніх лихоліть, пов'язаних із хлібоздачами й політикою цін, «біднота поводилася точнісінько так само, як і інші виробники».
У період політичної й ідеологічної боротьби 20-х років головною турботою Сталіна було, звісно, зміцнення особистої влади в партії шляхом контролю над усіма призначеннями (він мав таку можливість завдяки своїй керівній посаді в секретаріаті ЦК). Тут перед генсеком відкривалися сприятливі перспективи. «Опору» режиму — робітничий клас — було зведено тепер переважно (якщо не повністю) до організаційної ударної сили, а його «провідна роль» у суспільстві перетворилася на звичайнісіньку фікцію. Опосівши всі підойми влади, партія стала предметом кар'єристських міркувань. Сформувався величезний бюрократичний апарат, в якого під розбещуючим впливом необмежених можливостей для одержання різних вигод змінювалися або принаймні перекручувалися старі мотивації. Та сила, котру Раковський охарактеризував у рамках «синдрому авто й гарему», фактично перетворювалася на новий соціальний шар. І справа тут була не тільки в поповненні лав партії великою кількістю спритних кар'єристів «молодої формації», а і в еволюціонуванні старих партійних кадрів у правлячу еліту. До речі, це аж ніяк не означало відмови від жорстоких («революційних») заходів, бо ж, з одного боку, без них просто неможливо було утримати владу, а з іншого, їх ужиття передбачалося ленінською ідеологією, що, певна річ, залишалася «керівництвом до дії» й «рушійною силою всіх перетворень».
Усе це було на руку Сталіну. І «ліві», і «праві» не могли не розуміти сумнівності претензій нової «привілігенції» на особливий статус, а тому чимало їх шукали підтримки в генерального секретаря. Він міг також розраховувати на багатьох представників молодшої генерації (здебільшого робітничого походження) — войовничих бунтівників на місцевому рівні в царські часи, що піднялися ієрархічною
