назавжди. Молотов закликав колективізувати сільське населення губерній і республік «уже наступного року», вимагав «рішучого наступу» вже в найближчі чотири з половиною місяці, застерігав проти проникнення «куркулів» у колгоспи: «Ставтеся до куркуля як до найхитрішого і все ще не розбитого ворога». Дав також зрозуміти, що матеріальні умови для здійснення колективізації не створені: «Розміри матеріальної допомоги не можуть бути дуже великими… все, що держава може дати, попри всі зусилля, це дуже мала сума». Замість цього ЦК закликав селян самих робити основні капіталовкладення. При всьому тому Молотов і далі гостро критикував «правих» за їхні обвинувачення партії «в будівництві соціалізму шляхом надзвичайних заходів, тобто шляхом адміністративних репресій».
У відповідь Риков зачитав заяву від себе та інших двох вождів «правих», в якій вони «зрікалися» своєї незгоди з більшістю, твердили, що не мають нічого проти прискорення темпів індустріалізації й колективізації, проти курсу «рішучих дій» щодо куркуля. Разом із тим Риков доводив: тактика «правих» забезпечила б «менш болісний шлях». Цю заяву гостро розкритикували цілий ряд промовців, включно зі Сталіним. Каяття «правих» визнали за недостатнє. Політичну перемогу над ними з тріумфом відзначив Мікоян: хоч у минулі роки руки партії «певною мірою були зв'язані хитаннями й опором правих членів Політбюро», тепер у справі хлібозаготівель відкривалася «ясна й раціональна лінія».
Крім атаки на «правих», на пленумі були піддані, як завжди, критиці деякі «незначні ексцеси». Так, голова Колгоспцентру Л. Камінський визнав: цілком можливо, що де-не-де вживалися «адміністративні заходи», але він уважає це «несуттєвим».
Пленум оголосив про нагальну потребу «радикальної розв'язки» аграрного питання, заявивши, що «це завдання лежить у площині дальшого прискорення процесів колективізації»; зобов'язав усі парторганізації «зробити наріжним каменем завдання дальшого розвитку масової продуктивної кооперації, колективізації селянських господарств»; закликав до «мобілізації… для праці в колгоспах… принаймні 25 тис.» промислових робітників — членів партії; висунув вимогу вжиття «найрішучіших заходів» щодо куркулів.
В окремій резолюції пленум підкреслив: «Україна повинна, протягом дуже короткого періоду, показати приклади організації великомасштабного колективного сільського господарства».
«Права» опозиція засуджувалася за «твердження, що темп, узятий у колективізації, нереалістичний», що «матеріальні й технічні передумови відсутні й що бідне та “середнє” селянство не має бажання перейти до колективних форм землеволодіння». Пленум виключив Бухаріна з членів політбюро ЦК за «зведення наклепів на партію з демагогічними обвинуваченнями» й за «твердження, що “надзвичайні заходи” відштовхнули “середняка” до куркуля». Після пленуму Бухарін, Томський і Риков «покаялися», а інші колишні опозиціонери — наприклад, Шляпников і Пятаков — рішуче закликали до партійної єдності.
Було створено новий великий адміністративний орган — Наркомат сільського господарства СРСР — з повноваженнями змінювати вже ухвалені плани. 5 грудня організували комісію з вироблення строків колективізації. На чолі з новим наркомом сільського господарства Я. Яковлєвим вона 22 грудня випустила пам'ятну записку із пропозицією завершити суцільну колективізацію продуктивних земель протягом двох — трьох років. При цьому Яковлєв попереджав проти надмірного захоплення чисто адміністративними заходами, щоб не відлякувати середняка, і проти «змагання» між різними районами за якнайшвидше досягнення 100- процентноЇ колективізації (останнє застереження відбивало реальний стан справ на місцях). Тож не дивно, що Яковлєв швидко став об'єктом жорсткої критики. Його атакували такі, наприклад, суперсталіністи, як Шеболдаєв, — за те тільки, що комісія рекомендувала навесні 1930 р. колективно обробити «принаймні третину» посівної площі. Сталін, звісно, вимагав куди радикальніших дій і стисліших строків (до речі, в грудні 1929 р. він відзначав своє 50-річчя, й це стало дуже зручною нагодою для нестримного вихваляння генерального секретаря, аж до відвертого фальсифікування недавнього історичного минулого).
Молотов назвав проект комісії незадовільним, і Сталін наказав його переробити з виходом на граничний строк колективізації хлібовиробних регіонів (і в тому числі України) — осінь 1930 р.
4 січня перероблений план схвалили (для України), після чого поставили вимогу цілком колективізувати Північний Кавказ, Поволжя навесні 1931 р. (крайній строк), а решту територій — щонайпізніше навесні 1932 р.
На даний момент Сталін уважав: «Розкуркулювання тепер — дуже важливий елемент в організації й розвитку колгоспів… звичайно, було б неправильно прийняти куркуля в колгосп. Неправильно, бо він заклятий ворог колгоспному рухові» («Правда» від 29 грудня 1929 р.). А в «Правді» від 30 жовтня й 25 листопада 1929 р. висловлювався жаль із приводу того, що куркулів не заарештовують у достатній кількості, не примушують їх здавати хлібні «надлишки» тощо.
Підкомісія комісії політбюро ЦК ВКП(б) зі справ куркульства повідомила: «Назрів час з усією конкретністю порушити питання про ліквідацію куркуля»; для цього існують усі політичні умови, бо ж до колгоспу пішов середняк. Із метою переведення цього питання в реальну площину підкомісія розбила «куркулів» на три категорії. Представників першої належало заарештовувати, розстрілювати або ув'язнювати, а їхні родини засилати, другої — просто засилати, третьої — «неворожої» (поки що) категорії — можна було приймати до колгоспів із випробувальним строком. Отже, вперше прозвучав офіційний заклик до систематичного депортування найзаможнішої верстви хліборобів. А Сталін виклав у «Правді» від 29 грудня 1929 р. ключову формулу: «Ми перейшли від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркуля до політики ліквідації куркуля як класу».
Підсумовуючи події, що призвели до «другої революції» й нового витка масового терору й нагнітання людиноненависницької істерії, наголосимо: за найменшої можливості компартія прагнула знищити систему одноосібного обробітку землі та сільську ринкову економіку. Перша така спроба закінчилася невдачею, й комуністи змушені були протягом кількох років пристосовуватися до реалій, несумісних з їхньою ідеологією. Однак вони так і не зрозуміли, а отже, й не впорядкували належним чином наявний тоді ринок. І за перших же ознак труднощів знову повернулися до примусових заходів (нібито тимчасових), не спромігшись збагнути, що й тимчасовий тиск може знищити ринкові стимули праці, та так, що їх потім уже неможливо буде відновити. Внаслідок занепаду цих стимулів партія вдалася до ескалації політики примусу, та, переконавшися нарешті, що «надзвичайні заходи» хлібозаготівель обходяться дорого й потребують надто великих зусиль, звернулася до колективізації як до способу запровадження свого надійного контролю над урожаєм та позбавлення селян можливості розпоряджатися ним (до того ж цей засіб відповідав ідеологічним настановам марксизму).
Три наступні зими засвідчили три підходи до селянської проблеми. В 1927–1928 рр. зерно просто вилучалося, в 1928–1929 рр. під цю справу почали підводити базу у вигляді буцімто «масової підтримки» й «народної ініціативи», а в 1929–1930 рр. фальшиву стихійність сполучили з колективізацією. При цьому докладалося всіх зусиль для доведення факту, нібито уявний «класовий ворог» опинився в ізоляції (насправді ж майже всі селяни опиралися політиці партії). Ця доктринальна фантазія мала, одначе, свої певні переваги, адже її можна було використовувати проти селянських лідерів.
Економічні наслідки всіх описаних дій партії просто не могли не обернутися катастрофою, бо ж вони передбачали неминуче знищення найефективнішої частини землеробів і втрату стимулів до праці в решти. Судячи із заяв Сталіна та його прибічників про величезне підвищення продуктивності в сільському господарстві, вони, мабуть, просто не розуміли можливих найближчих результатів своєї політики. А коли катастрофа таки настала, трактували її лише як тимчасовий відступ. І взагалі складається враження: перспектива взяти під свій контроль хлібний фонд важила для них куди більше, ніж реальна загроза падіння рівня врожайності.
Що ж до людського аспекту справи, то остаточний кінець часткової незалежності селянства, зруйнування ринкових сил, придушення останнього дрібнобуржуазного класу, проникнення державної влади в кожний кут села — все це вважалося позитивними явищами. Наступ на «ворога» — «куркуля», штучне відродження класової боротьби, тощо підживлювали віру партії в суспільну необхідність свого існування, підносили її ентузіазм…
Отже, ми вступаємо в добу розкуркулювання, масової колективізації, голодомору, війни проти радянського селянства, а згодом — проти українського народу. Це — один із найзначніших, а разом із тим і найжахливіших періодів сучасної світової історії.
6. Доля «Куркуля»
