чином, хоча значну частину валютних надходжень, необхідних для закупівлі найновіших машин та устаткування, забезпечував хлібний експорт, усе ж у загальному підсумку не можна стверджувати, що промисловий сектор субсидувався виключно за рахунок експлуатації селян. Причини критичного становища, що склалося в сільському господарстві, були різними. Передусім розглянемо хоча б ті методи управління ним, які почала застосовувати радянська влада, починаючи з 30-х років. Передбачаючи реальні результати колективізації, X. Раковський ще на початку 1930 р. писав у журналі «Більшовик» (№ 7): «Поза вигадкою про колгоспників-власників, поза вигадкою про обраних керівників, створюється система примусу, яка залишає далеко позаду все, що вже існує в радгоспах. По суті справи, колгоспники не працюватимуть на себе. І єдине, що буде рости, процвітати та буяти, це нова колгоспна бюрократія, бюрократія усякого гатунку, витвір бюрократичного кошмару… Колгоспники терпітимуть нестатки в усьому, зате буде величезна компенсація у вигляді урядовців і оборонців, тайних і явних…»
Колгоспи постійно піддавались критиці за неефективність, і все ж було прийнято помилкове рішення поставити їх під контроль окружних та інших партійних комітетів, незрівнянно менш компетентних у сільському господарстві. В одному із тогочасних офіційних звітів, підготовлених працівниками англійського посольства, досить реалістично оцінювалась ситуація, що склалася в той період на селі:
«Малоймовірно, щоб радянське сільськогосподарське виробництво позитивно реагувало на поширення цих старанно розроблених паперових інструкцій. Вони сприйматимуться не інакше як відкритий терор».
На кожному рівні державної владної структури спостерігалось прагнення перекласти вину за стан речей на представників нижчого ешелону. Радянський дослідник Калиник наводить одне з типових повідомлень з місць, що нерідко з'являлися на сторінках тогочасних засобів масової інформації: «Деякі колгоспні керівники продемонстрували злочинницьке ставлення до заготівлі зерна, особливо Качанов і Бабанський — керівники колгоспів у селах Степанівка і Новоселівка…»; «Коломієць, будучи головою сільради с. Миколаївка, поводився злочинницьки та безвідповідально щодо зміцнення колгоспів, забезпечення своєчасного збору урожаю, організації заготівлі зерна…»
У 1930–1932 рр. у СРСР повсюдно панували «цілковита дезорганізація та неефективність», і повідомлень, що підтверджують це, існує чимало. На рівні рядового хлібороба результати партійного керівництва на селі добре ілюструє типова розповідь селянина — працівника одного з радгоспів в Україні (Єнакієве на Донеччині), який у 1931 р. скаржився своєму другові-комуністові на погане керівництво та некомпетентність, що скрізь переважали. Торкнувшись питання догляду за худобою, зокрема радгоспними свинями, він сказав: «Чудо, що вони ще досі не поздихали. Але їм уже недовго лишилося. А директора, який попустив цьому, навіть не покарають. Таких “підкуркульників”, як я, називатимуть ворогами, і ми не матимемо можливості довести свою невинність». Коли товариш запропонував йому вийти з радгоспу, він відповів, що тоді його напевне заарештують, а якщо він залишиться, то зможе хоч якось допомогти своїм свиням і намагатиметься чинити опір директорові. За кілька місяців його таки заарештували, і пізніше він помер у тюрмі.
В одному із досить типових звітів ОДПУ за 1932 р. повідомлялось: «У колгоспі ім. Сталіна Марийської сільради Червоного району, який об'єднує понад 40 господарств, існує найцілковитіша безгосподарність. Деякі члени правління колгоспу систематично займаються пияцтвом і зловживаннями… Голова правління… колишній середняк, систематично пиячить і зовсім не керує роботою колгоспу… близько 20 гектарів вівса лежать скошені, але не збирані і майже цілком погнили… Залишилися нескошеними півтора гектара вівса, який уже повністю згнив. Озима пшениця, яку скосили вчасно, залишилася лежати на полях, у результаті чого вона також згнила. Майже увесь висмиканий льон лежить у палі й гниє, внаслідок чого насіння майже зовсім знищене. Близько ста гектарів луків усе ще не скошено, в той час як колгоспна худоба залишилася без сіна на зиму, і за підрахунками бракує близько 4000 пудів корму. Коштом колгоспу куплено чотири колишні куркульські хати, щоб побудувати приміщення для великої рогатої худоби, яких колгосп дуже потребував, але ці приміщення порозбирали колгоспники на дрова. Сільськогосподарський реманент та упряж не відремонтовано вчасно, внаслідок чого вони стали непридатними для вживання… Аж до цього часу колгосп ще не одержав
Документальні матеріали, що є в нашому розпорядженні, свідчать про існування величезної бюрократичної мережі, в рамках якої кожна установа блокувала можливість виконання завдання іншими, здійснюючи стільки організаційних та реорганізаційних заходів, що не залишалося часу для найголовнішого. З іншого боку, як зазначає американський історик Файнсод, «саме неефективність державного апарату певною мірою нейтралізувала нестерпність існуючого становища».
Дивовижні приклади безвідповідальних призначень пізніше навів П. Постишев. Можливо, найкурйознішим із них було призначення Одеського окружкому партії, який направив парторганізатором до одного з колгоспів перса. Цей «уповноважений» зовсім не розмовляв по-українськи, а лише ламаною російською мовою. Про кваліфікацію цього «спеціаліста» свідчила його реєстраційна картка, де значилось, що він колись працював сторожем, охороняючи зерно.
Лише колгоспи, що мали винятково сприятливі природні ресурси та здібних і дуже кваліфікованих керівників, могли успішно господарювати в подібних умовах. Більше того, як підкреслювали у своїй книзі російські дослідники Рой і Жорес Медведєви, «у кожній області чи районі головний керівник завжди дбав про те, щоб на підвладній йому території був принаймні один “зразковий” колгосп (який діставав більшу частину добрив і устаткування, а звідси й нагороди та премії за зразкову продукцію)». Звичайно, досягалося це за рахунок дискримінації та ще більшої експлуатації решти колгоспів.
Однак, за винятком цих «зразкових» колгоспів, передові господарства також всіляко ошукували. За свідченням колгоспника, мешканця одного з таких заможних сіл, оскільки з відсталих колгоспів мало що можна було одержати, «місцева влада виконувала державні поставки нашим зерном, а нам нічого не залишалося». Одним із таких небагатьох заможних господарств був колгосп у с. Борисовці на Запоріжжі, заснований ще в 1924 р. Але з початком масової колективізації можливість одержання харчових продуктів у колгоспі як оплату на «трудодні» стала ефемерною, тому чоловіки намагалися влаштуватися на роботу десь на стороні, посилаючи жінок і підлітків працювати в полі.
У деяких районах, зокрема в Сибіру, існували релігійні групи (євангелістів, баптистів, менонітів), що організовували справжні ефективні комуни. У 20-х роках наркомат юстиції визнав їх соціалістичними; але тепер про них твердили, що вони слугували «фасадом» для куркульських елементів, прикриваючи іменем комуни експлуатацію. Коли вони спробували одержати статус колгоспів, їм не дозволили цього зробити, а реорганізували на «радянських» засадах, виключивши найбільш активних релігійних провідників, яких, звичайно, депортували.
Безглузді намагання організувати колгоспи-гіганти породжували лише нові проблеми, як і раніше. Один із новостворених величезних колгоспів мав 45 тис. га земельних угідь. З цього, звичайно, нічого не вийшло. Його замінили такою ж штучною системою «квадратів», кожен із яких сягав 1000 га. Всі ці нововведення зустрічалися селянами з повною апатією або ворожістю, оскільки їхня думка при цьому повністю ігнорувалася. Подібні процеси відбувалися повсюдно, аж доки, врешті, в 1933 р. партія пішла на деякі поступки у цьому питанні. Так, було розукрупнено колгосп ім. Красіна в с. Чубаревому на Дніпропетровщині, що мав 5873 га земельних угідь і об'єднував 818 господарств, а також колгосп ім. Ворошилова в с. Покровському Донецької області, що мав 3800 га угідь, та ін.
Однак дезорганізація та безгосподарність мали місце не тільки в колгоспах. Така ж невтішна картина спостерігалася й на інших ділянках «народного господарства». Особливо гострою була проблема зберігання і транспортування зерна, вже після того як воно надійшло від колгоспів у «державні засіки». Більш-менш достовірні дані про втрати зерна є лише на рівні заготівельних організацій. За період з 1928 по 1933 р. вони становили близько мільйона тонн на рік або п'ять мільйонів тонн у цілому (в чотири-п'ять разів більше відповідно до втрат у 1926–1928 рр.). Це можна порівняти з обсягом зернового експорту в 1928–1933 рр., який становив 13,5 млн т. А коли порівняти їх з даними про кількість зерна, що залишалося для харчування селянства, то вони ще більше вражатимуть.
Однією з причин таких величезних втрат було збільшення кількості зерна, що транспортувалося. Якщо на 1 січня 1928 р. кількість зерна, що перевозилося, становила 255 тис. т, то на 1 січня 1930 р. на стадії транспортування і складування перебувало 3 692 500 т, «переважно в стаціонарних вагонах або на суднах чи в портових складах, тобто в абсолютно непристосованих приміщеннях. У результаті втрати зерна були
