машинне масло. Очевидно, це лише одна з причин. Надзвичайно низький рівень технічного обслуговування тракторів та комбайнів призводив до того, що вони дуже швидко виходили з ладу. Інший зарубіжний спеціаліст бачив «покинутий комбайн фірми Джон Дір останнього зразка. Він був іржавий і зіпсований. Ще кілька дощів, і його, очевидно, неможливо буде відремонтувати». Подібних свідчень можна навести скільки завгодно.
Тут ми повинні описати місце і роль системи МТС, яка поряд з колгоспами та радгоспами була третім великим елементом соціалізації села. Як випливає із самої назви, основним або початковим призначенням цих станцій було забезпечення тракторами селянських господарств, хоча досить швидко вони також стали знаряддям політичного контролю над селянством.
Машинно-тракторні станції були централізованими парками основної маси сільськогосподарського устаткування країни — хоча деякі колгоспи мали в своєму розпорядженні певну кількість тракторів, і МТС не встановили своєї тотальної монополії аж до 1934 р.
Окремі тракторні парки МТСівського типу існували ще в 1928 р. Таким був, наприклад, тракторний центр в Одеському окрузі. Урядовою постановою від 5 червня 1929 р. їх почали організовувати в масовому масштабі. Активно функціонувати вони почали з лютого 1930 р., в цей час було створено, наприклад, вісім «станцій» у Дніпропетровському окрузі. Загалом в період 1929–1932 рр. було організовано близько 2500 МТС. Вони були надто великими за розмірами, щоб бути ефективними. Так, МТС у Харківському окрузі, маючи 68 тракторів, обслуговувала 61 колгосп, причому деякі з них розташовані на відстані до 40 км. У вересні 1933 р. 7300 годин було витрачено лише на водіння тракторів до місця їхньої роботи.
Труднощі МТС можна проілюструвати двома досить типовими історіями, одну з яких розповів емігрант, другу — високий радянський урядовець з доброю репутацією. У першій йдеться про те, як у лютому 1933 р. заарештували весь адміністративний персонал МТС у с. Поливанці і судили за «саботаж», за те, що трактори та інше сільськогосподарське устаткування були в занедбаному стані, тоді як воли та коні ледь животіли і не могли слугувати тягловою силою. Причини такого стану справ очевидні. Однак репресії мало що могли дати. Для того щоб утримувати машини в доброму стані, необхідні були запчастини, а їх катастрофічне не вистачало. Майстерні та кузні не мали змоги дістати пальне, залізо чи навіть дерево.
У другій історії відповідно оповідається про проблеми Красноверської МТС Одеської області. В 1933 р. вона мала виконати поточний ремонт 25 тракторів і 25 молотарок. Але в її розпорядженні було тільки три робітники, кузня та ковадло, позичене в сусідньому колгоспі. Крім того, МТС не мала жодної запчастини.
Однак МТС були не тільки технічними пунктами, а насамперед засобами соціально-політичного контролю. В них убачали «осередки пролетарської свідомості», їх очолювали партійні працівники, працювали там робітники, тому МТС наділялися значними владними функціями щодо колгоспів, які вони обслуговували. В червні 1931 р. було проголошено навіть, що МТС повинні не лише організовувати працю в колгоспах, але й також контролювати виконання ними державних поставок сільгосппродукції. Більше того, це останнє завдання вважалося «найпершою, головною функцією» МТС.
Повноваження МТС на селі узаконювалися та ще більше розширювалися урядовою постановою від 11 січня 1933 р., згідно з якою формувалися «політвідділи» при МТС (а також у радгоспах, хоча в останніх вони мали менше значення). Заступниками начальників політвідділів призначалися співробітники ОДПУ, які наділялися спеціальними повноваженнями у здійсненні оперативно-агентурної роботи. Віднині політвідділи МТС стали вирішальним чинником влади на селі. Часто підміняючи місцеву офіційну владу, вони тим самим ускладнювали її функціонування, вносили безладдя в бюрократичну систему, яка й раніше відзначалася громіздкістю.
До кінця 1934 р. 240 тис. колгоспів, які замінили приблизно 20 млн індивідуальних господарств, що існували в 1929 р., мали у своєму розпорядженні 90 % посівних площ країни. «Зразковий статут» колгоспів (перероблений і доповнений), ухвалений у лютому 1935 р., відображав основні риси нової системи:
а) колгосп брав на себе «провадження свого колективного господарства, чітко дотримуючись планів, установлених органами робітничо-селянського уряду та своїх зобов'язань перед державою» (ст. 6);
б) першим пунктом програми своєї діяльності він брав на себе «виконання своїх зобов'язань перед державою щодо заготівель і повернення насіннєвих позичок та оплати боргу МТС натуральною оплатою…» (ст. 11 а); і як останнє за значенням завдання (після виконання таких зобов'язань, як поповнення насіннєвих та кормових запасів): «він розподіляє увесь залишок урожаю та продукти тваринництва між колгоспниками…» (ст. 11 д);
в) кожному селянинові дозволялося мати невелику ділянку землі для власного користування, обсягом від чверті до половини гектара, і лише в виняткових випадках — один гектар, а також невелику кількість домашньої худоби, виходячи з норми: одна корова, до двох голів рогатої худоби-молодняка, одна свиня з поросятами, до десяти овець або кіз, необмежена кількість домашньої птиці та кролів, до двадцяти вуликів бджіл (ст. 2, 5);
г) розподіл колгоспного прибутку серед колгоспників «здійснюється відповідно до кількості трудоднів, зароблених кожним колгоспником» (ст. 15);
д) «найвищим органом» колгоспу є загальні збори колгоспників, які обирають голову та правління у складі п'яти—дев'яти членів, котрі мають керувати його справами в перервах між загальними зборами (ст. 20, 21);
е) колгосп зобов'язується розслідувати усі випадки розкрадання колгоспної власності та «шкідницького ставлення», тобто «зради спільної колгоспної справи та допомоги ворогам народу», передавати винних у такому злочинному підриванні «основ колгоспної системи» до суду, «для визначення міри покарання згідно з законами робітничо-селянського уряду» (ст. 18).
Приведені вище статті розкривають справжню суть колгоспної системи, яка полягала в тому, що селянин продовжував працювати в рамках сільськогосподарського виробництва, але більше не мав навіть тимчасового контролю над виробленою продукцією. Цілком очевидно, що подібний підхід спричинився до зниження продуктивності праці, зменшення урожайності сільськогосподарських культур. Однак, на думку сталінської верхівки, всі ці втрати були цілком виправдані досягненням головної мети — встановлення повного контролю над селом. Тим більше, що будь-яку нестачу можна було, принаймні, певною мірою компенсувати, зменшивши частку, призначену селянинові.
Починаючи від цього моменту, ми засвідчуємо попередження Сталіна та його прибічників проти будь- якої «ідеалізації» колгоспів і колгоспників. Шеболдаєв прямо заявив, що колгоспники «мали замало доброї волі щодо врахування інтересів держави». А Каганович проголосив, що не колективізація, а заготівлі були «наріжним каменем, на якому перевірялися наша сила та слабкість і сила та слабкість ворога». Фактично ворога належало шукати тепер у колгоспах, і саме там, серед колишніх бідних селян і середняків, треба було боротися з «куркульським» саботажем.
Колективізація не розв'язала проблем селянства, навіть якщо не брати до уваги втрату ним землі. Колгоспи були по суті механізмом, створеним для видобування хліба та інших продуктів. У принципі все колгоспне виробництво бавовни, цукрового буряку та деяких інших продуктів, більша частина вовни, шкір, а головне, левова частка зерна присвоювались державою.
Один із сучасних радянських літературних критиків, віддаючи належне гаданим економічним перевагам колективізації та механізації, водночас зауважує, що вони «певним чином послабили у селян почуття глибоких зв'язків з землею; послабили відповідальність людини, яка є господарем на своїй власній землі, за свою щоденну працю на ній».
Партійний активіст, якого направили в 1930 р. до великого українського степового села Архангелка (населення приблизно 2000), знайшов вісім чоловік, що займалися збиранням урожаю. Решта байдикували, а коли він висловив побоювання, що зерно загине, вони погодилися з ним. Він так коментує побачене: «Я не міг повірити, що втрата урожаю ніяк не обходила селян. Якісь незвичайно сильні почуття мали спонукати їх до того, щоб залишити стільки зерна в полі. Я переконаний, що ніхто не скеровував їхніх дій».
Уповноваженому вдалося добитися певних поліпшень, однак він відчував, що так і не зміг перетягти когось із селян на свій бік.
Будь-які спроби використати зерно для задоволення потреб селян вважалися саботажем. В урядовій постанові від 7 серпня 1932 р. «Про охорону державної власності» (підготовленій самим Сталіним) проголошувалось, що всю колгоспну власність, як, наприклад, велику рогату худобу, всі види сільськогосподарської продукції слід уважати державною. Той, хто вчинить злочин проти цієї власності, вважатиметься «ворогом народу» і підлягатиме розстрілу або, за пом'якшуючих обставин, ув'язненню
