невдовзі безслідно зник. Відомо, що на початку 30-х років велика кількість калмицьких «куркулів» перебувала у концтаборі на Північному Уралі, але до середини літа 1933 р. більшість із них померла. Депортованих колишніх кочовиків, звиклих до степової волі, посилали працювати на шахти, рудники або лісорозробки. Нові, позбавлені м'яса, харчові раціони не пішли їм на користь, і вони мали навіть більше труднощів, ніж російські селяни, в оволодінні бурильним та іншим устаткуванням.
У Монголії, яка формально не входила до складу Радянського Союзу і називалася «народною», а не соціалістичною республікою, хоча фактично перебувала під московським контролем, також провели колективізацію. На початок 1932 р. монголи втратили 8 млн голів худоби — третину всіх своїх отар. У травні 1932 р. вони одержали інструкції змінити курс і відмовитися від колективізації.
Розглядаючи долю населення радянських азіатських земель, маємо хоча б побіжно згадати тут дивовижну історію забайкальських та приамурських козаків, які віддавна селилися уздовж кордону, що проходить по річках Амуру та Уссурі, так само, як колись у районах Кубані та Дону. В 1932 р. партійний працівник побачив там нещодавно залишені села, причому складалося враження, що їхні мешканці робили це з явним поспіхом, залишивши навіть частину худоби та дещо з домашніх речей. Як виявилося, усе населення масово перейшло замерзлі ріки, забравши з собою більшу частину свого майна, щоб уникнути розкуркулення та неминучого голоду. За кордоном жили козаки, що повтікали раніше, і їхні умови життя виглядали значно привабливіше; отже, ті, про яких оповідав партійний діяч, залишили рідні місця, щоб приєднатися до них.
Доля населення радянських азіатських теренів у результаті розкуркулення та колективізації багато в чому була схожою з долею народів Європейської частини СРСР. Але географічні та культурні розбіжності зумовили й певні особливості, що відбилися на їхньому становищі. Передусім застосування партійної доктрини до казахів і меншою мірою до інших кочових народів в економічному плані було рівнозначним силовому нав'язуванню невипробуваних форм існуючому соціальному правопорядку, що призвело до катастрофічних наслідків. Стосовно ж людського фактора, це означало смерть і страждання пропорційно навіть більші від тих, що сталися в Україні.
10. Церкви та народ
Одним із значних осередків сільського життя були, звичайно, церкви. Більше того, вони репрезентували альтернативний погляд на життя, аніж той, що його пропонував більшовицький режим.
Атеїзм вважався однією з основних засад комуністичної ідеології, і партія бачила в релігії свого лютого ворога. Фактично це відомо майже кожному, і представники радянської влади не пропускали будь-якої нагоди, щоб заявити про свою позицію у цьому питанні. Ми процитуємо лише одне висловлення, яке найбільш переконливо та авторитетно (враховуючи ім'я автора і той факт, що висловлювання це й досі регулярно з'являється у його друкованих творах) відбиває офіційну точку зору. Ленін у відомому листі до Максима Горького від 13–14 листопада 1913 р. виклав партійні позиції щодо релігії цілком категорично: «Всяка релігійна ідея, всяка ідея про всякого боженьку, всяке кокетування навіть з боженькою є найневимовніша мерзота… найбільш небезпечна мерзота, найбільш огидна “зараза”. Мільйон гріхів, пакостей, насильств і зараз
Існували різні методи боротьби з небажаними віруваннями, що грунтувалися на цій ленінській тезі. Одним із тактичних прийомів, широко вживаних протягом усього періоду існування радянського режиму, було твердження, що релігія відімре зі зникненням класового характеру суспільства, яке породило її, і що переконання (радше ніж сила) у теоретичному плані є найкращим засобом, який слід поєднувати на практиці з державними заходами. Різниця в підході до віруючих у різні періоди антирелігійної кампанії, яку провадила партія, полягала лише в розмірах і характері тиску на них, який, на думку властей, найбільше відповідав даному моменту.
З іншого боку, існувало також бажання створити якнайкраще враження не тільки у себе в країні, але й передусім за рубежем, оскільки це могло б сприяти підтримці режиму або хоча б нейтралізувати неприязнь принаймні частини можливих зарубіжних прихильників більшовизму, які плекали «релігійні упередження». На практиці це означало, як і в інших галузях, звичайні посередні методи розв'язання проблеми і (в залежності від вимоги курсу в той чи інший момент) маскування під толерантність, поряд з контролем і приниженням церков, аніж відкрите переслідування.
Існують різні погляди щодо сили та характеру релігійних вірувань серед селянства. Дехто вважає, що селяни більше дотримувалися стародавніх, напівпоганських забобонів. Але те ж саме можна стверджувати і стосовно західноєвропейського села; і хоча формально нехристиянські ці погляди практично не вважалися несумісними зі справжньою християнською вірою — таким уже є еклектичний розум людини.
Інші вбачали в позиції селян усього-навсього вірність церковним ритуалам, яка поєднувалась водночас із більш-менш антиклерикальним ставленням до офіційного священицького сану. Але навіть і в цьому випадку вони сильно обурювалися, коли уряд робив спроби закривати церкви, які вони вважали центрами свого ритуального життя. Однак у міру того як священики ставали переслідуваною меншістю і деякі з них, слабкіші духом, підкорялися властям або зовсім відходили від релігії, основна маса селянства майже повсюдно, як повідомлялося, об'єднувалася на захист більшості священиків, які намагалися оборонити свій спосіб життя та віру.
Більше того, навіть якби марксистський погляд на релігію був правильний, в умовах неймовірно важкого, безпросвітного життя селянина, особливо починаючи з 1929 р., вона залишалася для нього єдиною справжньою втіхою. Один із радянських дослідників приводить висловлення опозиційне настроєного селянина, який заявив, що, як на його думку, «зарано ще скасовувати релігію… якби стан справ був інакший, якби можна було сподіватися хоч на якусь підтримку, коли щось трапляється з людиною, тоді можна було б почувати себе краще, і в релігії не було б потреби».
У цьому розділі ми не розглядатимемо повністю питання релігії в усій його неосяжності та складності, а тільки в зв'язку з розкуркуленням та колективізацією, з одного боку, та антиукраїнською кампанією, з іншого.
Перед революцією кількість прихожан православної церкви становила близькою 100 млн. У її віданні було 67 єпархій, 54 457 церков, у яких несли службу 57 105 священиків і дияконів. У Росії функціонувало також 1498 монастирів, де мешкало 94629 монахів та послушників.
Перша радянська конституція, прийнята 10 липня 1918 р., гарантувала всім громадянам право на релігійну та антирелігійну пропаганду. «Право» на пропаганду було, таким чином, на цій стадії теоретично рівним для обох сторін, хоча, безперечно, сторона, яка могла використовувати пресу, спиралася на підтримку держави, мала інші незліченні переваги, займала ліпше становище, аніж її опоненти.
На церкви постійно накладалися всілякі правові обмеження. Їхню власність націоналізували без будь- якої компенсації, причому представникам місцевої влади надавалося право використовувати «будинки та речі, потрібні для богослужіння», хоча й інші групи могли також користуватися ними зі світськими цілями. Церкви підлягали тим самим правилам, що й інші громадські об'єднання, і їм заборонялося «робити обов'язкові збори [пожертвувань] чи провадити оподаткування», «примушувати своїх членів щось робити супроти їхнього бажання або карати їх» — фрази, відкриті широким інтерпретаціям. Згідно з статтею 65 Конституції 1918 р. священики та інші служителі релігійного культу оголошувались «слугами буржуазії» та позбавлялися громадянських прав. Це означало, що вони не мали права на одержання продуктових карток, а їхнім дітям дозволялося відвідувати лише початкові школи і т. д.
Урядовою постановою від 28 січня 1918 р. заборонялося викладання релігії в школах, хоча дозволялося «вивчати чи навчати релігійних дисциплін приватно». Останнє пізніше обмежили постановою від 13 червня 1921 р., згідно з якою заборонялося викладання релігії будь-де групам осіб віком до 18 років.
Уряд конфіскував церковні землі, так само як і поміщицькі. Селянство підтримало цей захід у тій його
