очах селян він сам був «чимсь на зразок блазня».
Такої сильної, раптової зміни поглядів зазнала не вся інгелігенція, й на початку наступного сторіччя партія соціалістів-революціонерів (есери) значно розумніше підійшла до селянського питання. Але тим часом марксизм уже схилив на свій бік велику частину радикалів, і вони дістали ідеологічні підстави для відкидання тези про селянство як про «надію Росії». Ця зміна орієнтацій була, звісно, не чим іншим, як перенесенням надій та ілюзій з уявного селянина на майже такого ж уявного пролетаря.
Тут буде доцільним навести деякі вирази ненависті та презирства до «відсталого» селянства з боку марксистів, а особливо більшовиків-інтелігентів, які вийшли далеко за межі марксистської зневаги на теоретичному рівні. Ці приклади дають змогу багато в чому зрозуміти події nожовтневого часу.
Городянин, а надто городянин-марксист, навіть не дотримувався послідовності у своїй критиці негативних рис селян, коливаючись між такими характеристиками, як «апатичні» та «безглуздо пожадливі й ворогуючі між собою». Висловлюючи думки, що їх тоді багато хто поділяв, Максим Горький уважав, що «ґрунтовна перешкода на шляху російського поступу до західного способу життя та культури» полягала «в глухому куті життя неграмотного селянства, яке душить місто», засуджував «звіроподібний індивідуалізм селянства й майже цілковиту відсутність соціальної свідомості у селян» і висловлював надію, що «нецивілізовані, дурні, підлі люди російського села вимруть, всі ці люди, які майже жах наводять, що про них я говорив вище, і нова раса грамотних, розумних, енергійних людей займе їхнє місце».
Засновник російського марксизму Г. Плеханов зображав селян як «диких землеробів, жорстоких і немилосердних, в'ючних тварин, у житті яких думання було розкішшю». К. Маркс говорив про «ідіотизм сільського життя», — заувага, часто цитована Леніним (у своєму первісному контексті ця фраза схвалювала капіталізм за звільнення великої частини населення від цього «ідіотизму»). Сам Ленін писав про «сільську занедбаність, відірваність від світу, здичавіння» і твердив, що селянин, будучи далеко не таким уже інстинктивним або традиційним колективістом, фактично був «безсоромним індивідуалістом». А для Сталіна, за словами Хрущова, «селяни були покидьками».
Однак хоч Ленін і поділяв більшовицьку антипатію до селян як до «архаїчного елементу» в Росії, його головною турботою було знайти до них підхід із марксистських позицій, виробити тактику використання їх у проміжний період перед їхнім зникненням з історичної сцени і вирішити питання організації сільського життя після того, як більшовицька партія візьме владу. Згідно з марксистськими постулатами, головний момент майбутнього розвитку полягатиме в конфронтації між новим (для часів становлення марксизму) робітничим класом і капіталістичними власниками промисловості. В кожному розвиненому суспільстві в міру його дальшого поступу населення концентруватиметься переважно в цих двох провідних категоріях із проміжними, або «дрібнобуржуазними», елементами. До цих елементів відносилося селянство, яке мало тенденцію поповнювати пролетаріат (у міру того, як воно пролетаризувалося), але водночас схилялося до капіталістів, оскільки залишалося приватновласницьким.
За винятком цього класового аналізу, Маркс приділяв незначну увагу суто аграрним питанням. Але чітко дав зрозуміти, що передбачає зникнення в соціалістичному суспільстві протиріч між містом і селом. Він твердив про перемогу капіталізму на селі (після чого шляхом пролетаризації села тут мав перемогти соціалізм) і в той же час уважав, що всі селяни разом були як «лантух картоплі», оскільки ізольованість індивідуальних господарств перешкоджала розвитку в них будь-яких справді соціальних відносин.
Курс, що його треба було запроваджувати на селі після перемоги марксизму, визначався в «Маніфесті комуністичної партії», де висувалися такі вимоги: «Експропріація земельної власності…поліпшення земель за загальним планом… утворення промислових армій, особливо для землеробства… поєднання землеробства з промисловістю, сприяння поступовому усуненню відмінності між містом і селом». Під цим Маркс та Енгельс розуміли: на селі, як і в місті, відбудеться концентрація виробництва та найманої робочої сили, аж поки сільське господарство не стане чимось на зразок сільської фабрики. На думку марксистських економістів, що орієнтувалися на місто, дрібне виробництво в будь-якому разі не мало змоги довго протриматися, не кажучи вже про процвітання. За словами Девіда Мітрані, Маркс і його послідовники дивилися на селянина «з огидою, в якій зневага городянина до всього сільського та критичне ставлення економіста до дрібного виробництва поєднувалися з озлобленням колективіста-революціонера проти уперто індивідуалістичного землероба».
Як писав Енгельс в «Анти-Дюрінгу», соціалістична революція повинна була покласти край товарному виробництву й тим самим пануванню продукту над виробником. Після цього, як уявлялося авторові, людина з повним розумінням застосовуватиме закони соціальної діяльності, що досі перебували для неї в конфлікті із зовнішніми умовами. Однак навіть через більш ніж сто років після написання цих рядків знайдеться небагато людей, котрі б заявили, що мають «повне розуміння» законів розвитку економіки та суспільства. Й одна з причин такого становища випливає зі спроби реалізувати марксистські принципи на практиці.
Маркс був переконаний: у сільському господарстві, як і в промисловості, відбуватиметься дедалі більша концентрація власності. Однак це не відповідало дійсності. Так, у Німеччині, яку Маркс знав найкраще, у період між 1882 і 1895 роками загальна площа малих (2—20 га) господарств збільшилася, а перепис 1907 p. показав: великі маєтки та ферми й далі втрачали свої позиції.
Свою ранню працю «Розвиток капіталізму в Росії» Ленін добре простудіював і документально обгрунтував. Однак у розвідках із селянського питання він, як і Маркс, не виявляє такої дослідницької ретельності і зводить усе до «класового аналізу». Деякою мірою це можна пояснити тим, що економісти кінця XIX ст., на праці яких спиралися російські марксисти, не здійснювали оригінальних досліджень: вони просто твердили, що громада розкладається через конфлікт між сільськими пролетарями та заможними селянами, але не наводили при цьому ніяких вагомих доказів (бо таких просто не існувало).
З марксистської точки зору висловлений Леніним на VIII з'їзді РКП(б) загальний аналіз селянства (не куркульства) досить чіткий: «Він почасти власник, почасти трудівник. Він не експлуатує інших представників трудящих. Протягом десятиріч доводилось йому з величезним трудом відстоювати своє становище, він зазнав на собі експлуатації поміщиків і капіталістів, він зніс усе, і в той же час він — власник. Тому наше ставлення до цього хиткого класу становить величезні труднощі».
Справді, Маркс писав (у листі до Віри Засулич у 1881 p.), що Росія могла перейти до соціалізму, використовуючи як один із його складників стару громаду (він, здається, вважав, що громада — це якась пережиткова форма тієї фази розвитку суспільства, яку марксисти називали «первісним комунізмом»). Але згаданий лист не публікувався аж до 1924 p., а окремі аспекти Марксової думки, відомі до публікації російським марксистам, розглядалися ними як фальшивка, недоречна поступка їхнім ворогам-народникам. Сам Ленін бачив у селянському надільному землеволодінні систему, яка «заганяє селян, наче в гетто, у дрібні середньовічні спілки фіскального, тяглового характеру, спілки по володінню надільною землею». Передбачаючи модернізацію російського сільського господарства на марксистській основі — з великими кооперативними фермами, котрі працювали б за планом, — Ленін уважав: єдиною альтернативною системою тут була капіталістична — столипінська; остання означала нову фазу в ліквідації старого, напівпатріархального царизму, новий маневр у напрямі перетворення його на буржуазну монархію. Столипінська реформа була реальною; в разі її успіху аграрний лад Росії став би цілком буржуазним. На думку Леніна, бідні селяни порядкували на своїй землі дуже погано, й обсяг продукції підвищився б, якби багаті селяни перебрали їхню землю.
Перевагою столипінського підходу до модернізації сільського господарства Росії було те, що до цього його в тій або іншій формі вже було успішно застосовано в розвинутих країнах. Недоліком же ленінського підходу (якщо розглядати його просто як метод модернізації) було якраз те, що він ніде ще не був апробований, тобто залишався на теоретичному рівні. Це, звісно, не означало, що він не міг бути ефективним, але це мала довести практика.
Ленінські погляди на тактику більшовицької партії (котра, як проголошувалося, репрезентувала пролетаріат) щодо селянства складалися й деталізувалися на основі зауваження Маркса про те, що пролетарську революцію можна підтримати новим варіантом німецької Селянської війни XVI ст. У своїй книзі «Дві тактики соціал-демократії в демократичній революції» (1905) Ленін наполягав на стадії «
