Анна Ярославна: українська княжна на королівському престолі Франції в XI. сторіччі

що Анна Ярославна, залишившись у Франції доживати свого віку, пішла в якийсь манастир, щоб там у молитві й покорі, забутою всіми, закінчити останні дні свого незвичайного життя.

Дехто думає, що цей манастир знаходився десь в околицях Санлісу й могилу Анни Ярославни слід шукати таки в самому Санлісі або дуже близько від нього. Думка ця не позбавлена певної слушности, бо, як свідчать старі рукописи й хроніки, Анна дуже любила Санліс і волость Валюа, де вона так довго жила й з якими лучили її найкращі спомини її життя. Тому нічого дивного не було б у цьому, коли б вона виявила бажання саме тут закінчити своє бурхливе життя в якомусь жіночому манастирі, недалеко від стрункої дзвінниці абатства, що його збудувала вона на славу Христового мученика, святого Вінкентія.

Та з другого боку важко допустити, щоб Церква захотіла взяти під свою опіку грішну королеву в тому самому місті, в якому її подружжя з Раулем де-Валюа наробило стільки скандалу. Крім цього пасерб Анни, Симон де-Крепі, син Рауля, якого Церква зачислила між святих за його велику побожність, ледве чи стерпів би присутність у своїх родових посілостях жінки, якої шлюб з його батьком так рішуче осудив римський папа. Це все було б вказівкою, що ні в Санлісі, ні в його ближчих, чи дальших околицях, не слід шукати могили Анни, бо тут її (цієї могили) ніколи не було й не могло бути.

11. — Де поховано Анну Ярославну?

В заміну за це дійшло до наших часів свідчення з кінця XVII сторіччя, дуже, зрештою, пристрасно оспорюване, що вказує на можливу місцевість, у якій Анна Ярославна мала б доживати свого віку й якою мала б бути мала місцевість Вілліє (Villiers), положена недалеко від міста Етамп (Etampes) у провінції Ґатіне (Gatinais).

Вчений єзуїт, отець Менестріє, оголосив у єдиному в тому часі періодичному науковому паризькому виданні «Journal de Savants» в числі за 22 червня 1682 року статтю-замітку, що безпосередньо торкається останніх років життя Анни Ярославни, в якій читаємо:

«Всі, що писали історію Франції, давали досі за жінку Генрихові І, Робертовому синові, доньку одного з королів Росії (roi de Russie), яку називають Анною, і вони твердили, що, вийшовши вдруге заміж за Рауля де-Перон, графа де-Крепі й де-Валюа, вона вернулася назад до своєї країни. Проте щойно кілька днів тому отець Менестріє знайшов гріб цієї принцеси в церкві абатства в Вілліє, чину Цісто (Cisteaux), коло Ферте-Алєіс (La Ferté-Aleys) в провінції Ґатіне у віддалі однієї милі від Етамп. Це плоский гріб, якого кінці є зломані. На ньому є вирите обличчя цієї королеви. На голові у неї стоїть корона на подобу шапки, яку дається Елєкторам. Довкола портрету є нагробний напис півколом такого змісту: «Hic jacet domina Agnès uxor quondam Henrici regis» (Тут спочиває пані Анєс жінка короля Генриха). Решта напису відломана, і з другого боку читається: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace» (Нехай з Божої милосерности їх (душі) спочивають у спокої).

«Цей надгробний напис свідчить: 1. що справжнє ім'я цієї королеви було Анєс, хоч панове зі Сент- Март (автори історичного збірника «Gallia Christiana», перше видання з 1656 року — прим. М. Н.) і написали: «Коло року Божого 1044 король Генрих був сполучений шлюбом з Анною де-Рюссі, деякі називають її неправильно Анєсою, інші Матильдою»; 2. з цього видно, що вона померла у Франції».

Перебування Анни Ярославни у Франції після смерти її другого чоловіка й існування її могили у цій же країні були б доказаними фактами, якщо можна було б прийняти знахідку отця Менестріє без ніяких застережень. Зрештою впродовж майже всього одного сторіччя ніхто й не оспорював автентичности памятки, відкритої отцем Менестріє, ні автори відомого «Recueil des historiens de France», ні автори твору «Art de verifier les dates», ні багато інших визначних дослідників історії старої Франції.

Щойно в 1770 році автори другого видання цитованого вже тут твору «Gallia Christiana» закинули отцеві Менестріє негідне фальшування історичної правди. На підтвердження цього важкого обвинувачення вони висунули проти вченого єзуїта такі закиди:

1) Абатство в Вілліє було засноване щойно в 1220 році, отже Анна, що померла напевно далеко раніше, не могла бути в ньому похована.

2) За свідоцтвами двох (нікому зрештою ближче невідомих) духовників, на яких згадані автори покликаються, частина надгробного напису, а саме слова: uxor Henrici (жінка Генриха) були додані вже після 1642 року, а слова regis (короля) в році 1749 взагалі в написі не було.

3) В усіх грамотах і в усіх хроніках, що згадують другу жінку Генриха І, вона завжди називається Анна і ніколи Анєс. З цього висновок, що в гробі, відкритім отцем Менестріє, була похована якась Анєс, можливо котрась з ігумень абатства, але не Анна Ярославна.

Оборонці отця Менестріє й його знахідки з віконтом де-Ке-де-Сент-Емур на чолі не можуть повірити, наче б то отець Менестріє допустився свідомого фальшування, бо свою наукову обєктивність і правоту доказав він багатьома іншими високоцінними й важливими історичними працями — це раз, а по-друге — він оголосив свою замітку негайно після знайдення гробу і місцевість, в якій стояв цей гріб, віддалена від Парижа тільки на кілька миль так, що всі могли дуже легко перевірити його твердження. А все таки впродовж 88 років ніхто не піддав під сумнів його відкриття.

Що ж торкається першого закиду, то королева Анна Ярославна могла жити, на думку оборонців отця Менестріє, в котромусь зі сусідніх замків чи манастирів і по смерти бути похованою в каплиці, яку Бенедиктини мали у Вілліє й яка згодом сталася зародком пізніше заснованого абатства. Далі можна допустити також, що камінний гріб, бачений отцем Менестріє, міг бути перевезений пізніше до абатства в Вілліє з замку чи манастиря, в якому Анна була похована. Міг бути перевезений якраз ради цього, щоб урятувати від цілковитого знищення цей цікавий і цінний історичний памятник.

Що ж до другого закиду, то тяжко прийняти аж таке неуцтво чи злу волю з боку отця Менестріє, моральна вартість і наукова фаховість якого не підлягає ніякому сумніву. Нагробна плита була вже надщерблена й правдоподібно дуже стара й понищена, тому напис міг бути відчитаний тільки вченим спеціялістом, яким якраз і був о. Менестріє, а не припадковими й вдодатку зовсім невідомими духовниками, на яких 80 років пізніше покликуються автори «Gallia Christiana». Зрештою слово regis, що є причиною цього гарячого спору, було останнім в захованій частині напису й не виключене, що воно відломилося вже після того, як його в 1682 році бачив о. Менестріє й тому в 1749 році його вже не знайшов отець Д. Ніко, якому «Gallia Christiana» доручила оглянути гріб.

Що ж торкається врешті імени Анєс, що фіґурує в нагробному написі, то наприклад віконт де-Ке-де- Сент-Емур уважає його другою формою одного й того ж імені, яке літописці писали раз Anna, а раз Agna. І так, наприклад, у фундаційній грамоті в користь абатства святого Вінкентія в Санлісі ім'я Анни Ярославни є вжите в другому відмінку в такій формі: Signum Agne Regine. Якщо б Agne означало Анєс, то в латинському тексті напевно було б: Signum Agnetis Regine.

Звичка літописців писати ім'я Ярославни у формі Agna спричинилася до цього, що говорячи про Анну Ярославну всі історики аж до 1770 року вживали подвійного її імені в такій формі: «Anne ou Agnès». Це друге її ім'я Анєс походить від способу, яким старі канцеляристи писали імя Анни в латинському правописі.

Зрештою старовинні гаґіоґрафи дуже часто пишуть імя святої Анєси в таких двох різних формах як Agna, Anna. У різних старих релігійних віршах ця сама свята називається ще й такими іменами: Anne, Ane, Angne, Agne, Annès. Таким чином через подібність і Анну Ярославну названо на нагробній плиті Анєсою, а не Анною.